Я щаслива, що мала можливість і шанс бути хоч трохи причетною до такої важливої для держави і мого міста події і проекту.
«Простір синагог» об’єднав впродовж восьми років свого «визрівання» світлих, розумних і творчих людей з цілого світу – представників наукових центрів, громадських організацій, міжнародних допомогових інституцій (GIZ), місцевої влади Львова. Попри ті труднощі, які має кожне місто України в організації публічного простору, попри дискусії (часом гострі), попри часто поверхове, популістично-кон’юнктурне або ж і вульгарне маркування місць пам’яті, компроміси були знайдені без втрати для первісної концепції.
Місця і руїни, де були знищені нацистами важливі для міського середовища і для сотень тисяч людей, які були частиною Львова і раптом просто «зникли», перемелені тоталітарною машиною ІІ світової – синагога Золота Роза, Дім навчання (Бейт Гамідраш), Велика міська синагога – зараз законсервовані, упорядковані і відкриті для нас сучасних.
Це, на мою думку, найкращий і перший в Україні станом на сьогодні проект гідного ставлення до людини, це найкращий спосіб усвідомленого підходу до політики пам’яті.
Вірю, що це не останній проект. Такого ж ставлення чекають руїни наших церков, цвинтарів чи інших важливих для нас місць за кордоном теж. Без державних програм і фінансування цього не зробити, бо годі сподіватися, що всі магістрати по цей чи по той бік кордонів мають такий неформальний підхід і волю до довгого процесу думання, обговорення і «пам’ятання».
Приїдьте до Львова і подивіться. Це не тільки про євреїв, це не тільки про нацизм, це не для плачів місце – це місце про нас нинішніх і майбутніх і про наше ставлення до самих себе. Це про задбані руїни нашої пам’яті.