Кілька місяців тому ми носили архів родини Калинців мішками. Буквально мішками й торбами – фотографії, листи, якісь дрібнички, зшитки. Хтось із команди тоді спитав: а це теж про терор? Ми ж «Територія Терору». А тут – родинна історія, не про Голокост, не про пересильну тюрму.
Я тоді відповіла коротко: це про більше. І ми – про більше.
Відтоді ця фраза якось прижилась у моїй голові як формула майбутнього. Тепер вона стала назвою музею і «формулою теперішнього», тільки розгорнутою на кілька слів довше: «Музей історії воєн, боротьби та опору». Хочу пояснити, звідки вона взялась. Не з кабінету чи наради, а з цілком конкретних ситуацій, які роками показували нам: стара назва вже затісна.
Родина Калинців прийшла до нас не тому, що в них була історія про Пересильну тюрму. Прийшла тому, що довіряла. У них було відчуття: якщо ми не віддамо це зараз, воно просто зникне. Розчиниться в наступному переїзді, в наступному поколінні, яке вже не знатиме контексту.
Якщо хочете читати головні новини дня оперативно Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleІ от питання, яке почала ставити собі ще раніше: ми музей про конкретну територію і конкретний період, чи ми інституція, якій довіряють збереження пам'яті взагалі? Я обрала друге. Тому що відмовити родині Калинців — означало сказати їм: ваша історія не досить «терористична» для нас. Абсурд.
Ще одна наша «тригерна» історія з серії «МИД росии взбєшон»: колекція радянських монументів. Пам'ятаю, як хтось питав: навіщо музею про тоталітарний терор ще й Ленін у депо? Наша кураторка й моя стара колега відповіла: «Це не паралельна і геть уже не «інша» тема. Це той самий сюжет, тільки інший кут зйомки. Інший ракус терору, бо ідеологія, яка знищувала людей у Пересильній тюрмі, – це та сама ідеологія, яка стояла на постаментах у центрі міста ще донедавна».
Тож наша відповідь була проста: Ми не колекціонуємо пам'ятники з ностальгії чи з цікавості до артефакту. Ми колекціонуємо докази. Доказ мілітаризованої ідеології, яка сьогодні, на жаль – не архів, а фронт.
І третє, чи не головне. Виставки про сучасну війну. Тут узагалі найскладніше, бо ми документуємо те, що ще не «влягло». Немає дистанції, немає завершеної розповіді, є свіжі свідчення й люди, які іноді плачуть просто в залі. Захід про Оленівку ми всі «переварювали» ще кілька тижнів. Колеги питали: чи це взагалі наша робота, музею про минуле?
Моя відповідь: якщо ми не зафіксуємо це зараз – хто зафіксує? Причиново-наслідковий зв'язок між тоталітарним терором минулого і війною, яку ми переживаємо зараз, ні разу не метафора. Це буквально одна лінія. Тож так, це теж наша робота. Навіть коли незручно. Особливо коли незручно, тоді наша команда і закочує рукави.
Чому не просто ребрендинг? Стара назва — «Меморіальний музей тоталітарних режимів “Територія Терору”» — була назвою місця. Вона чудово описувала територію, на якій усе почалось. Ми її любимо і цінуємо. Але ми давно переросли територію. Ми працюємо з процесами, які тривають десятиліттями і не вміщаються в одну адресу: опір шістдесятників, боротьба за незалежність, опір на окупованих, війна, яка триває просто зараз.
Тому нова назва «Музей історії воєн, боротьби та опору» – це вже не назва місця, а назва мандату. Вона описує не де ми, а що ми робимо.
І ні, «Територія Терору» нікуди не зникає. Це серце музею, і воно й далі битиметься там само, з тією самою експозицією про гетто й Пересильну тюрму №25. Просто тепер це серце стає частиною більшого організму, а не представляє весь організм.
Дехто вже встиг запитати (і справедливо): чи не розмиває нова назва фокус на терорі, на конкретних злочинах? Я скажу, ні. Вона його не розмиває, вона його вбудовує в контекст. Терор без контексту опору – це список жертв. А ми за ті самі «три дні» довели, що ми – не жертви. Нам важливо показувати не тільки, що робили з людьми, а і що люди робили у відповідь. Мовчазний спротив шістдесятників. Мішки з родинним архівом, які хтось таки доніс до нас, довірив ці нерозказані історії. Свідчення про війну, які записуються просто зараз, поки ще не пізно.
Оце і є «більше». Не заміна терору на щось «приємніше» (в цьому місці вся команда розсміялася). А визнання, що історія терору завжди супроводжується історією опору і музей, який вміє розповідати тільки про перше, розповідає половину правди.
Ми обрали розповідати обидві половини.