В Україні завжди були гроші, є гроші і не просто гроші, а великі гроші. Мова і про окремих громадян, і про державу. Без паніки, це не цитата з проповіді чергового рятівника нації. Без іронії. Це – факт. Судіть самі. Я наприклад, не знаю, чому євроунійна, незалежна і горда Литва зважаючи на кризу і важке матеріальне становище, може, і не встидається, відмовитись від участі в конкурсі Євробачення 2010, а ми, Україна, ні. Виходить, ми – багаті й криза нас не бере, а Литва – бідна.
У нас навіть за статистикою середня зарплата в 17 разів менша, ніж у Німеччині. Водночас у нових членів ЄУ зарплата становить, як мінімум, половину німецької.
Причому, Литва не одна така, вона йде слідом за Чехією, Угорщиною, Андоррою і Чорногорією. Аргумент, що на культуру, на промоцію держави, ніколи грошей не шкода, тут не зовсім пасує. Сам конкурс давно охрестили «конкурсом для домогосподарок» і останніми роками одіозні представники України, як то Данилко-Лобода стосунку ні до культури, ні до чогось навіть віддалено українського, в принципі, не мають.
Окей, Євробачення не всіх цікавить, не всі помітили, що там з ним чи навколо нього діється, існує воно ще, чи вже ні. Але всі помітили купу паперу, всю цю агітаційну макулатуру від окремих наших кандидатів в президенти, яку вперто пхають в поштові скриньки або роздають на вулицях якісь химерні люди, що навіть на страшному морозі виходять з яскравих наметів в кольорових халатах. Всі ці газети, буклети, плакати, які двірничка потім ліниво змітає у смітник.
«На шкільні підручники у нас чомусь паперу немає, а на цей непотріб, завжди знайдеться», - сказала одна фанатична прихильниця кандидата в президенти, вчителька старших класів. Більше її в чомусь переконувати було не потрібно. Перед цим лицемірством рятівників нації навіть рафінований фанатизм прихильників окремих кандидатів пасує. Ця вчителька просто забула, що ще було чути відлуння майданних барабанів, а наша «помаранчева делегація» в Брюсселі вже вселилась у найдорожчий готель міста, ігноруючи демократичний Хілтон, де селяться європейці і американці. Для себе нічого не шкода. Не вони одні такі. Армія у нас, виявляється, скоро не матиме що їсти, жити офіцери вже давно не мають де, про брак палива – це вже не цікаво, але на парад, так щоб вся Молдова нам заздрила, запросто. Міліція, яка завжди готова рапортувати про якісь загадкові успіхи, які видно тільки тоді, коли черговий клоун з Києва прихав. Вона вічно бідна, їй бракує всього, зате відбабахати урочисто святковий концерт з нагоди себе самої славної в свій професійний день – гроші завжди є.
Але причина не у виборах чи окремих кандидатах. У нас так було і до старту компанії. Парадокс, криза-не криза, але таке враження, що ми не можемо собі дозволити сказати «я не можу собі цього дозволити». Сам термін «накрити поляну» хто придумав? Наші абсурдні весілля, дні народження, іменини з феєрверками, відкриттям якоїсь буди на базарі – та згодиться будь яка причина, щоб можна було виправдати обжирання і запій, незліченної кількості людей. Рідкісні пари молодят є, але рідкісні, вони і їх батьки вважають за краще потратити гроші на щось, що знадобиться в майбутньому, а не на пиятику малознайомих між собою людей, під дуже поганий музичний супровід. Три дні пиття в честь народження дитини, батька і його колег, звичайно сильно «допомагають» мамі, яка ще в лікарні.
Хто у нас, за прикладом американців, інвестує гроші в майбутнє, відкладаючи на освіту? Одиниці, виключення з правил. Повернення з заробітків і купівля мобільного телефону за ціною й функціональністю комп’ютера – нехай, для дитини, нічого не шкода. Ну і що, що максимум, що з цією іграшки ці діти витиснуть, це - «музику», дратуючи всіх навколо і викликаючи заздрість у ровесників.
Так є батьки (знову ж винятки), які інвестують у майбутнє. Хай всі ці художньо–музично–спортивні школи, гуртки і студії всього і вся, всі ці приватні вчителі не дадуть яскравих, наочних результатів. Не всі стануть олімпійським чемпіонами, видатними музикантами, художниками, вченими. Але і безслідно все це не минеться. Це залишиться в пам’яті. Гори непотрібних подарунків, забудуться.
Старі образи, минула ворожнеча забудеться, якщо народи зараз, у теперішньому багаті й сильні, якщо перед ними відкривається майбутнє і вони реально співпрацюють і взаємно процвітають. А коли все, що залишається, це – без кінця згадувати старі образи, а в плані креативу – скоріше встановити якийсь пам’ятник, бо зверху прийшло ЦВ, бо чим більше, тим краще, бо так легше, ніж подбати про живих, ще живих, не бронзових героїв, не кажучи вже про майбутнє покоління, спадкоємців цих героїв. На чому вони – майбутні, бідні й залежні від всіх і вся, котрих через це і нікуди у світі не пускають і не пускатимуть – будуть вчитися? На політичних, історичних, театральних, теле-шоу ?