Минулого року ініціативна група мирян Франції зі знаковою підтримкою львівських підприємців та інших жертводавців зрушили з місця питання придбання церкви в Санліс, де майже 1000 років тому подвизалася Анна Ярославна. Рік тому було годі уявити собі повноту значення такої ініціативи. Коли ж наприкінці вересня церква в Санлісі стала нашою, ми зрозуміли всю багатогранність та символічність цієї події.
В рік, коли ми відзначаємо 1025-ліття Хрещення України, в серці Європи, біля Парижа, конкретними кроками українська спільнота відтворює історію спасіння нашого народу. Паризька єпархія, яка обіймає вірних у Франції, Бенілюксі і Швейцарії, має за свого небесного покровителя святого Володимира Великого, Хрестителя Руси-України. Його бабусі, святій княгині Ользі, присвячена церква на південь від Парижа. А тепер за 45 км кілометрів на північ від столиці буде наша церква святих страстотерпців Бориса і Гліба, синів святого Володимира, братів Ярослава, дядьків Анни Ярославни, королеви Франції. У цьому я вбачаю великий символізм.
Тривалий час наша історія була не нашою, ми часом залишалися без пам’яті і без самосвідомості. А той, хто не знає, ким він є, звідки походить, легко стає іграшкою в руках інших, об’єктом ідеологічних маніпуляцій. Цієї осені чи не найгостріше питання, що стоїть перед Україною і українцями – чи наша країна буде в Європі? Членство в Європейському союзі, звичайно ж, залежить від політичної волі і міжнародних юридичних актів. Проте, приналежність до Європи, яка, дай Боже, політично і юридично підтвердиться, залежить не від рішень парламентів, президентів і більш чи менш вдалих дипломатичних дискурсів. Наша європейськість визначається культурою, а європейська культура століттями визначалася передовсім християнською спадщиною і етосом. Ми сьогодні прагнемо приналежності до ЄС, щоб забезпечити собі політичні права, правове суспільство, соціально-економічне благополуччя. Проте, я глибоко переконаний, що треба дивитися на питання глибше і з іншої, навіть протилежної перспективи. Європа також потребує нас. Сьогодні Європа потрапляє в своєрідну культурно-духовну амнезію, забуваючи, або навіть свідомо перекреслюючи, християнський вимір своєї тотожності.
Європа потребує нас. Для чого? Хочу підкреслити, що нам не слід плекати претензії на спасительну роль церкви в Санлісі, чи взагалі українців-християн в західній Європі. Месіанізм назагал пов'язаний з агресією та захистом. Одним храмом, одною відновленою пам’яттю навряд чи ми змінимо курс європейської цивілізації.
Придбання цієї церкви відкриває нам якісно іншу перспективу – перспективу свідчення. Свідок – це той, хто висловлюється так чи інакше, діє так чи інакше або просто є таким, а не іншим, не з огляду на розрахунок, позитивний баланс чи остаточну перемогу. Свідок – це той, постава і дія якого випливають з певної істини і з моральних принципів. В християнстві свідчення є основоположною модальністю життя. Христос, інвестувавши все, все втратив. Його послідовники, що несли пасхальну вість і віддавали за неї своє життя, також були по-світському великими «лузерами», тобто по мірках світу, ганебно програли.
Щоб не входити в складні абстракції дозвольте запитати – які шанси були в святого Петра і Павла, коли вони в першій половині І століття в Римській імперії поширювали проповідь Ісуса з Назарету? Петро в Римі був крайнім маргіналом, він не знав мови, не мав дипломів, за ним не стояв жоден політичний, мілітарний чи економічний ресурс. Він був маргіналом навіть в Палестині – згадаймо як його впізнавали в Єрусалимі, в час страстей Христових, в час зради, через провінційний галилейський акцент: «І ти справді з отих (Ісусових), та й мова твоя виявляє тебе» (Mт. 26, 73). Який шанс мав той неотесаний рибалка без належної освіти в Римі імператорів, сенаторів, легіонерів, колісниць, в столиці, яка пишалася монументальною мармуровою архітектурою і вже тоді налічувала два мільйони мешканців? Святий Павло також зумів приєднати лише невеликі громадки прихильників пасхальної пропозиції. В ХХ столітті підпільні християни на нашій землі сприймалися як жалюгідні диваки, не від світу цього, яких цей світ проковтне, перетравить і зітре у порох.
Так було в першому столітті, так було в ХХ і в ХХІ. Борис і Гліб, перші сини Володимирового Хрещення, які стають патронами нової церкви,також по-княжому програли. Відмовившись насиллям відповідати на насилля рідного брата Святополка Окаянного, вони наслідували Спасителя. Цікаво, що на 950 років вони випереджували своєю поставою Мартіна Лютера Кінга, який саме свідченням (не силою) виводив афроамериканців з вторинного соціального стану і тим вписав себе в історію, як один з основоположників нової соціально справедливішої Америки. Цікаво, що незважаючи на те, що Борис і Гліб є першими офіційно канонізованими святими нашої землі, їх культ не надто популярний. Можливо, для нас залишається парадоксальною їхня святість, те, що їх канонізували саме за відсутність спротиву, за кенотичність, за те, що вони дозволили іншому себе вбити — за прикладом Христа. Та мусимо дивитися правді у вічі – пропозиція Христа є парадоксальною. Символічно, що ми підписали документи про придбання церкви 27 вересня, саме на свято Воздвиження Чесного Хреста, який є «ганьбою для юдеїв, і глупотою для поган» (1Кор. 1, 23).
Саме ця духовність свідчення і відчайдушної надії є стержнем Європи, до якої ми прагнемо приєднатися політично, тої цивілізації, яка породжувала найкраще в світовій спадщині: гідність людини, гідність жінки, гідність дитини ще не народженої, гідність немічного, неповносправного, людей похилого віку. Про цей стержень сьогодні європейцям, серед яких є і ми, слід не забувати.
Потуга свідка полягає у тому, що його постава дає надію, вона стимулює, змушує думати і діяти. Санліська церква Бориса і Гліба мала би допомагати нам ставати перед таїнством, а ми мали б пережиттям цього таїнства ділитися з цілою Європою, відкидаючи небезпечний ідеологічний месіанізм, але й не відступаючи від свого духовного покликання.
Отже, храм Бориса і Гліба в серці Європи, куди приїхала в ХІ столітті їхня племінниця Анна Ярославна, мав би бути святинею нашої здатності свідчити і розуміти, що в оболонці нашого тендітного українського буття можна жити гідно і повноцінно, плідно і переможно. Не перемагати когось, а себе. У цьому є тотожність, щастя і сила свідків.
Таке свідчення і його плідність не є міфом минулого. Сама церква в Санлісі є плодом цієї постави. Приїхавши до Парижа в кінці 2012 року на урочистість в Нотрдам де Парі, підприємці зі Львова дружньо вирішили зробити сміливий крок. В країні, де десятиліттями українці як громада не могли скріплювати свою матеріальну інфраструктуру, вони допомогли придбати храм. Кілька десятків відкритих до пригод людей засвідчили, що наша громада в Парижі може рухатися вперед, рости і розвиватися. Вони не мали, і ми й досі не маємо, гарантій, що процес матиме «успішне» завершення, але їхня радісна і відчайдушна віра подолала інертність, дала поштовх. Століттями ми забували про Анну Ярославну, майже 1000 років ми згадуємо і забуваємо Бориса і Гліба. У Львові, Києві чи в Парижі ми не віримо, що маємо якийсь шанс серед потужних, легальних, маєтних, політично благополучних світу цього. Тому свідчення є ключевим – на різному рівні, у різній формі.
Те, що сталося в королівському містечку Санліс, де відновлюється пам'ять про українських князів, нас так зворушує і надихає.
16 листопада ми вперше спільно помолимося в храмі Бориса і Гліба, 17 листопада в Соборі Паризької Богоматері, згадаємо як мучеників, так і жертв Голодомору. Ми покликані плекати певність про своє майбуття, життєдайно стверджувати свою гідність – не коштом інших, не наперекір комусь, а просто тому, що вона правдива. І цю правду пережити нам сьогодні дано.
Тому чекаємо Вас у Парижі!