Нещодавно УПЦ Московського патріархату здивувала Україну черговим демаршем. Цього разу українська філія РПЦ виступила проти біометричних паспортів. У зверненні до керівництва держави Синод УПЦ закликав створити альтернативу чіпованим документам, бо вони, бачте, можуть бути використані для «духовного, політичного чи економічного маніпулювання» людиною. Той, хто стежить за діяльністю Московської патріархії, не здивувався, бо УПЦ ще й досі стиха агітує проти «ідентифікаційних кодів» (тобто ІНПП), буцімто там зашифроване «число антихриста». Цілком очевидно, що подібний обскурантизм не піде УПЦ МП на користь: замість того, щоб давати відповіді на виклики сучасності, «батюшкі» заганяють себе і свою паству на маргінес. Та, ймовірно, саме у цьому й полягає нова релігійна стратегія Кремля щодо України.
Московські маневри
У тому, що УПЦ МП обслуговує інтереси Кремля, нема жодних сумнівів. Про те, як окремі «батюшкі» послужили терористам у 2014-му (і служать досі), свого часу писали всі українські ЗМІ. Не таємниця і те, що вище церковне керівництво строго слідує «лінії партії»: навіть встати на знак пошани до загиблих АТОвців митрополит Онуфрій не наважується (та й навряд чи сам цього хоче). Тому виступ проти біометричних паспортів навряд чи є самодіяльністю митрополита. Демократизмом УПЦ МП також не відзначається, а отже, списати все на окремих «православних активістів» не вдасться. По всьому видно, що на це була воля Москви. Але навіщо Москві маргіналізувати своє релігійне представництво в Україні, котра і так уже вислизає з орбіти «русского міра»?
З перших днів незалежності Москва використовувала великий вплив УПЦ МП на українське суспільне та політичне життя. Жорстка ієрархічна структура УПЦ та тотальне домінування у південно-східних регіонах дозволяли «батюшкам» підминати під себе місцеві еліти і навіть зазіхати на неформальний державний статус. Власне, у часи режиму Януковича так і було, Україна рухалася в напрямі путінського «канонічного» клерикалізму. Але крапки над «і» розставили Євромайдан та війна: ставлення суспільства до «канонічної» церкви стало швидко змінюватись, та ще й окупація переполовинила паству. За даними соціологів, рік тому до УПЦ МП належали лише 13,3% українців (до УПЦ Київського патріархату – понад 45%). До УПЦ КП вірні втікають цілими парафіями, і Московській патріархії залишається скаржитись на «рейдерів з Правого сектору».
План «Б»
Втратило свої колишні позиції і політичне лобі УПЦ МП. І хоч тепер розмови про створення Помісної церкви ще залишаються розмовами, немає сумнівів, що колись до цього дійде. А якщо й не дійде, то з урахуванням поточних тенденцій УПЦ МП все одно більше не зможе претендувати на статус «головної» церкви України. А тому у Москві, схоже, вводять у дію план «Б», котрий передбачає зміну стратегії і тактики УПЦ МП. Уявити собі його логіку не важко. Коли Москві не вдалося накинути Україні довічний режим Януковича, вона підкинула нам відморожених сепаратистів, котрі діють насильством, терором та шантажем. Відповідно, якщо не вдалося захопити контроль над усім релігійним полем України, значить, треба створити на ньому потужного гравця, котрий матиме достатньо впливу, аби «кошмарити» всю країну. І не виключено, що саме таку роль відведено УПЦ МП.
Маргіналізація смертельна для тих, хто готується до виборів, але існує чимало інших способів впливати на суспільно-політичну ситуацію. Збурювати країну протестами, влаштовувати громадські кампанії, тиснути на владу – для цього потрібні не так високі рейтинги, як певна кількість радикальних прихильників, готових до активних дій. Пересічні вірні для цього малопридатні, бо стоять на борту УПЦ МП, у кращому разі, лише однією ногою. Набагато кращий матеріал – фанатики, ладні повірити у все, що скажуть «батюшкі» та якісь авторитетні «старці». Боятися біометричних паспортів, поклонятися «святому» Миколі ІІ та інше мракобісся – саме те, що треба для плекання радикального, агресивного і відданого Москві середовища. А якщо фанатики ще й будуть відмовлятися від «сатанинських» чіпів та ІНПП – тим краще.
Шляхами Догнала
Якщо ця теорія відповідає дійсності, то УПЦ МП дрейфує у бік сумнозвісної секти Антіна Догнала, так званої «УПГКЦ». За приблизними підрахунками, секта Догнала налічує 2-5 тисяч членів і майже не має високих покровителів, проте з нею досі не можуть впоратися у Галичині. Судячи з усього, догналіти – це давній проект російських спецслужб. Принаймні до агітації проти євроінтеграції у Львові вони долучалися синхронно з «православними активістами» у Луганську. Головним козирем догналітів є їхня сектантська агресія, котра почасти компенсує їхню малочисельність та одіозний імідж.
Можливо, через кілька років аналогічну нішу у південно-східних, центральних та північних регіонах України займатиме УПЦ МП – остаточно маргіналізована, агресивна і не обмежена нічим, окрім інструкцій з Москви. З історичної точки зору це означатиме остаточну поразку «канонічного» православ’я в Україні, оскільки маргінальне угруповання не може претендувати на масову підтримку. Проте у політиці та суспільному житті така церковка може наробити чимало шуму і проблем, оскільки навіть у найгіршому (для України) випадку УПЦ МП налічуватиме кілька мільйонів вірних. Можна лише уявити, який деструктивний потенціал мала б секта Доганала, маючи стільки членів…
Чи можливо зупинити маргіналізацію УПЦ МП? Вочевидь, для цього потрібні зусилля прогресивних елементів всередині самої УПЦ, причому вони мають бути спрямовані на розрив з Москвою. Але, враховуючи жорстку ієрархію та лояльність вищого керівництва, прогресивним священикам простіше підкоритися або перейти до УПЦ Київського патріархату, ніж вести донкіхотівську битву з вітряками. Те саме стосується і вірних, котрі воліють дистанціюватися від мракобісся та російської агітації у храмах інших церков, аніж ініціювати низовий спротив негативним тенденціям. Тож залишається сподіватися, що викладена теорія надто песимістична, інакше Україну чекають не смертельні, але дошкульні проблеми.