Якось, коли літня спека вже втихомирила свої пекучо-жагучі обійми, підсобила з жнивами на розлогих ланах, світанки туманно натякали, що ось-ось в повітрі запахне паленим хмелинням та стиглими яблуками, ми з найкращим чичероне помандрували через древній Звенигород до древнього міста, столиці Галицького, а потім…
(от з якої сторони не почнеш, а все з історико-нюансами та заковиками)
… Галицько-Волинського князівства? Але ж не було такого. Це лише книжний термін і веде свій початок не з джерел, а введений московськими істориками, як і Київська Русь, Данило Галицький та багато інших. Блукати в тих неоднозначних термінах вчених-істориків можна безкінечно довго, тож залишимо цей предмет дискусії розумним головам, а ми продовжимо так:
… до столиці Галицького князівства та Галицько-Волинської держави – Галича!
Та знову – нюанс. Галич – сучасне місто на Івано-Франківщині. Древній Галич – це щось зовсім інше та й існував не зовсім там.
Пропри те, що Звенигород та Галич – колись величні столиці князівств, після татарських руйнувань їх слава поступово згасала. Занепад та роки робили своє, притрусивши ці величні міста пилом забуття. Та так, що ті просто десь загубилися під ним, а виникли нові, лише як слабкі натяки.
Шукати по околицях комфортну ночівлю в м’якому ліжку та ще й в час пандемії виявилось справою намарною. Потрібно було переходити до плану Б – ночівлі на природі. Зірки зійшлись в селі Крилос. Як зрештою з’ясувалося, всього за кількасот метрів від місця, де багато віків тому існував центр літописного Галича, колись прегарного міста з білокам’яними храмами, монастирями, боярськими хоромами, княжим двором та палатами, ремісничими майстернями та ринковою площею з багатими купецькими лавами.
Невеличке село Крилос. Гарненькі хатки, акуратні ще зелені садочки з літніми де-не-де мальвами, що тужливо виглядали із-за спин вже осінніх – барвистих та пишних – жоржин, хризантем та айстр, милували око з вікна авто, що змушене було неквапом рухатись то вниз, то вверх звивистими вузькими вуличками, що наче змагалися з вигинами річки Лукви.
Звідусіль віяло добробутом і домашнім затишком. Гарно тут, мабуть, живеться, неспроста князі облюбували цю місцину.
Напившись студеної водички із Княжої криниці, що, за легендами, і сьогодні дає цілющу воду, ту ж, що з давніх часів втамовувала спрагу місцевим воїнам та захищала їх від ворожої зброї, попрямували далі.
Непримітний знак біля дороги інформував про існування колись тут площі-майдану – серця економічного, культурного і релігійного життя столиці та цілого князівства!
Золотий Тік – місце, де виголошувались укази князів, розігрувались політичні і родинні драми. Звідти вирушали галицькі воїни в походи. Тут, за літописними даними, стояв княжий терем-палата, а побіч нього – двірська церква Св. Спаса, з’єднані між собою дерев’яною галереєю.
Та все ж ціллю нашого вояжу була душа Древньої столиці – Успенський кафедральний собор, точніше те, що від нього залишилось.
Уявний храм
Виявляється, що ще якихось сто років тому вчені та археологи билися над питанням розташування як самого храму, так і древнього граду – Галича. Та був у нас один видатний, вже знаний у Європі, археолог, якому приписували просто містичні вміння віднаходити те, що раніше безуспішно шукали. Тож влітку 1936 року після невтомних пошуків Ярослав Пастернак на глибині майже 3 м віднаходить фундаменти храму збудованого майже 800 років тому.
Не раз згадуваний у літописах, цей кафедральний собор, збудований Ярославом Осмомислом в середині ХІІ століття, конкурував у давні часи тільки з Київською Святою Софією.
Напевне, з гордістю споглядав Ярослав Осмомисл, стоячи біля вікна в княжій, по-візантійськи розкішній палаті, своє творіння в останніх променях сонця, що ховалось за обрій.
А ось таким «бачив» Осмомисловий храм інший Ярослав: «… виднівся здалека, блищав як справжня «біла церква», своїми алябастровими мурами та імпонував своєю в цілій Галицько-Волинській державі неперевищеною величиною і справді монументальним загальним виглядом. Квадратовий масивний корпус собору виглядав назовні досить суворо, не визначався багатством архітектурних прикрас. Апсиди храму не набагато виступали і були прикрашені з романської архітектури півколонками (були тут і стилізовані людські і тваринні маски). Кругом апсид пробігав вгорі зубчатий фриз, і міг бути обчислений, головно на гру світла і тіні в його густих заломах в ясний, сонячний день. Головний вхід був очевидно в західній стіні, його порталь не був висунутий вперед, усе його східчасте заглиблення, містилося в товщі стіни. Самі двері головного входу могли бути дерев’яні з масивним залізним окуттям, або навіть цілі металеві – і то мідні. Вікон у такому великому соборі мусило бути багато в стінах, апсидах та підбанниках. З огляду на оборонність храму були вони вузькі та високі. Шиби галицького собору могли бути малі та круглі і оправлені в олово. Дуже можливо, що у вікнах столичного собору були вітражі, так зване «римське скло». Сніжно-білі його стіни вінчалися сірими олов’яними банями і такими ж опуклими хребтами склепінь, між якими червоніли плоскі частини череп’яної покрівлі. Золочені були, напевно, лише хрести на банях…»
Зараз для огляду відкритий фундамент Успенського собору, на якому примостилась невеличка каплиця Св. Василія, побудована на початку 16 ст. з тесаних білокам’яних блоків, що залишились від древнього храму.
В каплиці зберігався парафіяльний архів і бібліотека, що, на жаль, згоріли в часи Першої Світової війни, як і дерев'яна двоярусна дзвіниця, що вінчала її.
Майже поруч здіймається храм з рисами ренесансу, що, продовжуючи традиції давнього, носить посвяту Успіння Пресвятої Богородиці та датується другою половиною 16 ст.
Проіснувавши близько століття, ця церква зазнала значних руйнувань від ворожих турецько-татарських нападів. Відбудовою займався Львівський єпископ Йосиф Шумлянський, той самий, що у 1700 році запровадив у Львівській єпархії унію. В той час звели навколо оборонні укріплення, кутові вежі та в’їзну браму, що захищали церкву та монастир з господарськими будівлями. Цікаво, що до відновлення церкви доклалося також львівське Ставропіґійське братство, виділивши 2 тисячі золотих.
Західний портал цього храму заслуговує на увагу та щонайменше кількох хвилини милування. Фланкований пілястрами, в оточені ангелят, вгорі розташована різьблена в камені композиція «Успіння Богородиці».
900-річні графіті
Зараз Церква справляє враження панянки, що чекає званих гостей – чистенька, відреставрована – аж хрустить комірець, така вона гожа. Але уважний відвідувач зможе знайти справжні перлинки давнього і древнього.
На білокам’яних блоках-квадрах з храму-попередника, з яких змуровано стіни церкви, є численні графіті – написи видряпані на камені, більшість з яких датується ХІІ-ХІІІ ст.
Одразу при вході збоку можна помітити білокам’яну надмогильну плиту предка Йосифа Шумлянського – Марка, що був фундатором храму, про що свідчить надпис на ній.
У вівтарній частині церкви зберігається стародавня Крилоська чудотворна ікона Матері Божої, яка, вцілівши дивом декілька разів, була коронована у 2006 році, що започаткувало до неї щорічні Всеукраїнські патріарші прощі.
Зрозуміло, що впродовж свого існування храм неодноразово відновлювався, реставрувався та відкривав дослідникам та будівничим нові знахідки та скарби.
Серед віднайдених тут давніх елементів білокам’яної різьби я натрапила на дивовижну містичну істоту в стилі романського мистецтва 12 століття (за В.Вуйциком), що оселилася давно в цьому храмі та ховалася аж до 1974 року під товстенним шаром тиньку. І та одразу ж стала моїм улюбленцем.
Дракон, грифон, змія, галиця – обирайте! Стрункий двоногий, здається, наче щойно підлетів, та злегка з погрозою демонструє міцний закручений в петлю хвіст. Нахиливши голову вперед та виставивши рівненький ряд зубів, дихає чи-то димом, чи-то вогнем, який здіймається динамічно догори витонченим орнаментом, що нагадує стилізовану гілочку рослини або квітки. Існує припущення, що звірятко мало пару. Як на мене, погляд у нього добрий та привітний!
Згадані вище об’єкти є частиною національного заповідника «Давній Галич». На території розташовані також митрополичі палати, що були літньою резиденцією митрополита Андрея Шептицького та його попередників, а зараз тут – музей історії Галича з експозицією долітописного і літописного Галича та музей історії церкви (на другому поверсі).
Скарби і коштовності
Історичними знахідками та скарбами тутешня земля щедро обдаровує донині, поповнюючи експозиції музеїв, доповнюючи чи заперечуючи припущення науковців. Така собі «Галицька Троя».
Так, під час розкопок поблизу резиденції митрополитів львівські археологи віднайшли фрагмент хреста, на якому є цікавий орнамент, а з внутрішнього боку – ініціали першого галицького єпископа Косьми (Кузьми), який правив у Галичі за часів князювання Ярослава Осмомисла.
В 2001 році в процесі реставрації церкви розкопали фундаменти стовпів, що підпирали її баню. Тоді знайшли численні фраґменти стінових конструкцій Успенського собору ХІІ ст., елементи кам’яного декору храму, фраґменти фрескового розпису, які нині доповнюють уяву дослідників про зовнішній вигляд і внутрішнє декорування катедри.
Знаходили тут скарби і випадково, копаючи колодязь, наприклад, і не-дуже-чесно, чим грішать чорні археологи, не кажучи вже про численні археологічні дослідження: «в обривках зотлілої полотняної тканини вироби небаченої краси, наче бутони квітів з пелюстками, вкритими дрібненькими перлинами» (за І.Ковалем); срібні чаші-дискоси прикрашені рослинним орнаментом з позолотою; уламки срібного посуду візантійського походження; візантійські монети та арабські куфічні дирхеми (містили лише написи згідно з канонами ісламу); шийні гривні; золоті, срібні та рідкісні шестипроменеві (зірчасті) колти (характерні для слов'ян скроневі прикраси, що підвішувалися до головного убору на стрічці, чи металевих ланках – ряснах); древньоруські хрести-енколпіони (нагрудні хрести, що складалися з двох частин), хрести-релікварії з дзеркальними написами, медальйони-іконки з зображенням святих; привисні печатки та стилюси-писала (інструмент для писання на дощечках вкритих воском)»… Насправді, цей список дуже довго можна, смакуючи, продовжувати.
Якщо серед вас, неймовірні читачі цидулок, є такі, що дійшли до цього місця, то мабуть зайве вам пояснювати, наскільки захопила і поглинула мене ця неймовірна місцина. Попрошу ще краплиночку вашої уваги.
Зрада і кохання князя Ярослава Осмомисла
Є одна сенсаційно-неймовірна знахідка. З нею пов’язана не менш неймовірна історія кохання, що віками розтоплює серця письменникам, митцям та навіть сивочолим історикам, а ті, в свою чергу, присвячують їй численні дослідження, нариси та мистецькі твори. Більшість з них чарівну героїню цієї історії зве лагідно Настею чи Настусею Чагр (Чагрівною). Та насправді сумною є історія невінчаної дружини князя Осмомисла.
В 2010 році на незначній глибині за кількадесят метрів від фундаментів древньої церкви-ротонди знайшли мідний хрестик з жовтими емалями, скроневе срібне кільце та золоту каблучку у вигляді чергування овалів та кружалець з гравірувальним надписом та накладанням червоних емалей: «Господи, помозі рабі своїй Настасії».
Ой, як, напевне, зраділа дарунку князя Ярослава тендітна темноволоса красуня Настя! Вишуканий перстень, виконаний беззаперечно за спеціальним замовленням, був ще одним запевненням в безмежному коханні, щедрості та бажанні захистити.
Мабуть, міцно та водночас ніжно тримав князь пальчики Настусі з дарованою золотою каблучкою в своїй долоні, усамітнившись десь серед мальовничої та водночас суворої природи на березі Дністра. А за їх спинами на Крилоській горі за високими мурами височіло місто-град з білокам’яними церквами та багатими теремами. Десь там – їх улюблений син Олег, ще такий малий, а вже вправлявся у воєнному мистецтві. Десь там – мама-угорка в молитві складала руки за добру долю єдиного сина. Десь там – законна дружина, княгиня Ольга Довгорука, злісно стискала вузькі губи від образи та безсилля після тривалого та невдалого шлюбу. Десь там – бояри, попиваючи дорогі меди, плели інтриги та змови за спинами свого володаря.
Дуже любив та оберігав Осмомисл свою кохану, адже спорудив великий двір, укріплений валами та оборонними стінами, а на дворищі будівничі після спорудження Успенського собору звели кам’яну чотирипелюсткову ротонду зі стриманим білокам’яним декором. Під час розкопок знайшли полив'яну плитку, серед якої траплялась і рельєфна із зображеннями фантастичних птахів та звірів. Прикметно, що такі рельєфні плитки були знайдені в Успенському соборі та Золотому тоці, хоча не зустрічалися більше ніде за межами Галицьких земель.
Отже, з однієї сторони – законні дружина та син-спадкоємець, церковна еліта, княжа династія та місцеві бояри, з іншої – кохана та улюблений син. Близько 10 років зумів князь – «мудрий і красномовний, і богобійний, і поважаний в усіх землях, і славен військами», що «навів лад у землі своїй і милостиню щедру роздавав, прочан люблячи і нищих годуючи», – тримати рівновагу. Та вже записано було на скрижалях історії трагічне завершення – мусила Настуся розплачуватися власним життям за своє кохання. Галицькі бояри боялися зростання впливу Насті, сина з династичним ім’ям Олег та «Чагрових людей», тому, підступно звинувативши у чаклунстві, піддали нещасну вогню, сина прогнали, а князя «водили до хреста, що буде він по правді з княгинею жити»…
Недалеко від можливого двору Настусі, її церкви-ротонди, був курган, названий в народі «Настусина могила», а десь між ними і знайшовся перстень, який пролив світло на, здавалося, лише гарну легенду Осмомислового кохання. Не дивлячись на основну версію, що Настя спеціально заховала, щоб вберегти від черні, найбільші свої скарби, думається мені, що любляча жінка в час найбільшої небезпеки залишила б біля себе такий перстень, як подвійний оберіг та, тим більше, натільний хрестик. Тому тут криється, мабуть, ще одна маленька трагедія.
***
Отже, вивчаємо, подорожуємо та насолоджуємося власною, так потрібною зараз, безкінечно цікавою давньою княжою спадщиною! Адже оті зернятка України-Русі і надалі соняхами та золотистим колоссям проростають не завдяки, а наперекір, як би їх не глушили лихоліття зайд-бур’янів!
Фотографії зі сторінки Оксани Ірисової "Цидулки мандрівниці"