На тлі глибокої недовіри до майже всіх гілок та органів влади – парламенту, судів, партій, уряду, міліції, банків, прокуратури, президента – найбільш авторитетним інститутом була та залишається церква.
Як свідчать загальнонаціональні соціологічні дослідження, проведені у травні 2013 року Центром Разумкова і Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва», церква має найкращий баланс довіри/недовіри (+50%), випереджаючи мас-медіа (+24,5%) й армію (+11%). І це при тому, що українське суспільство складно назвати дуже релігійним, адже багато громадян – переважно неактивні віряни, які рідко ходять до церкви, зате масово «компенсують» пропуски на великі християнські свята, насамперед на Великдень.
Звісно, інтенсивність релігійного життя українців має регіональні та конфесійні особливості: якщо в західних областях цілі родини греко-католиків мало не щотижня ходять до церкви, то серед православної пастви у центрі, на сході, півночі й півдні така традиція загалом не надто розповсюджена, чого не можна сказати про різні протестантські громади. Тим не менше, церква в Україні має потужний авторитет і є важливим чинником не лише духовного, але й суспільно-політичного життя. Буремні події осені-зими 2013 року лише зайвий раз підтверджують слушність цієї загальновідомої думки, розставляючи у ній нові акценти.
«Бездуховний» ЄС і «Свята» Русь
Ще задовго до початку масових акцій протесту на Євромайданах духовні лідери різних конфесій, члени Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій при президентові заявили про підтримку державного курсу на європейську інтеграцію. Хоча при тому вони відкрито висловили свої застереження до її окремих дискусійних аспектів, зокрема легалізації одностатевих шлюбів, що не є обов’язковою умовою входження в ЄС, хоч би скільки жахав цим українців прем’єр Микола Азаров. Також делегати церков зустрічалися у Брюсселі з високопосадовцями ЄС і тим самим давали їм сигнал, що з цього питання в суспільстві є консенсус, і з Україною варто підписати Угоду про асоціацію.
З іншого боку, у щирості європейських устремлінь деяких церков віддавна були сумніви, адже під проводом священиків і за участі вірян УПЦ (МП) доволі часто відбуваються відверто антизахідні акції: проти «американського чобота» НАТО й «содомітського» ЄС, що хочуть зруйнувати «духовну єдність братніх слов’янських народів» і зневажити «традиційні цінності». Правдивим християнам, мовляв, не місце у «бездуховній» Європі. Єдиною альтернативою цьому є Свята Русь, кордони якої майже повністю збігаються з межами держав-членів Митного союзу. Саме тому Московський патріархат і Кремль спільними зусиллями (за допомогою «укрАинских» ставлеників і симпатиків) намагаються утримати Київ у своїй духовній та політичній орбітах. Без України імперська ідеологема «Русского мира», що нею марять предстоятель РПЦ патріарх Кирило і президент РФ Володимир Путін, втрачає будь-який сенс. У цьому прагненні, зрештою, нічого дивного немає, оскільки в Росії державна і церковна влада віддавна діяли у симфонії.
В Україні натомість ситуація кардинально інакша. Тут церква не лише формально-юридично, але й фактично відокремлена від держави, яка, щоправда, час до часу здійснює спроби фаворизувати одні конфесії коштом інших. Найяскравіше це прагнення втілив у життя президент Віктор Янукович та його команда, декларуючи себе як вірних винятково УПЦ (МП) і майже не помічаючи УПЦ (КП), УГКЦ й УАПЦ (на відміну від Віктора Ющенка, який на Великдень обходив усі головні храми, хоч і виразно симпатизував Київському Патріархатові). Демонстративна прихильність лише до однієї конфесії виражається не тільки у масових походах регіональної «еліти» до церков Московського патріархату, де їхню набожність ледь не обов’язково фіксують фото- і телекамери. Йдеться також про надання преференцій УПЦ (МП) у наданні землі, виділенні коштів із держбюджету на будівництво храмів, влаштуванні на посади потрібних людей. Вступивши на посаду, президент більше року не зустрічався з представниками Ради церков і релігійних організацій та лише згодом налаштував з ними діалог, який зовсім не нагадував російську симфонію. І найбільш яскраво самостійну позицію духовенство засвідчило на Євромайданах, особливо – після силового розгону мітингу в ніч проти 30 листопада.
З Майданом і на Майдані
День, що увійшов в історію як «кривава субота» в Києві, чітко продемонстрував, кому служить українська церква. Рятуючись від озвірілих загонів «Беркуту», мирні протестувальники з Майдану Незалежності знайшли прихисток у стінах Михайлівського монастиря, що належить УПЦ (КП). Біля монастирських брам виросли барикади, котрі, як і в часи Київської Русі, стримували навалу новітньої орди. Тим часом на Михайлівську площу від самого ранку поспішали тисячі киян, які вийшли на вулиці вже не просто за євроінтеграцію, а за людську гідність. Своїм християнським вчинком монастирська братія відкрила нову сторінку в історії УПЦ (КП).
«За одну ніч ця церква переконала всіх у тому, у чому їй досі відмовляли фахівці з канонічного права УПЦ/РПЦ, а може, й інших православних церков. У чому зі змінним успіхом вдавалося переконувати багатьох наших співгромадян, – зауважила оглядач тижневика «Дзеркало тижня. Україна» Катерина Щоткіна. – Можливо, колись ця «ніч відкритих дверей» увійде до хрестоматії прикладом того, як один-єдиний християнський і просто людський жест дає більше політичних дивідендів, ніж рік професійних піар-акцій. Московські ЗМІ приділили подіям у Михайлівському більше уваги, ніж будь-хто. Для них це стало очевидним знаком того, що Україна – таки не Росія. У різних формах коментатори риторично запитували: уявляєте собі щось схоже у Храмі Христа Спасителя?».
Силові дії «Беркуту» відразу ж засудили представники різних конфесій – УГКЦ, РКЦ, Духовне управління мусульман України «Умма» і навіть УПЦ (МП) у стриманій формі висловила занепокоєння цим фактом і закликала зберігати мир, хоча від неї влада, кажуть, вимагала виправдати розгін Євромайдану. Також на телеканалах було оприлюднено звернення митрополита Київського і всієї України Володимира (Сабодана), який похвалив молодь і засудив насильство. Згодом за підписом митрополита з’явилася і заява Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій: «Ми засуджуємо акти насильства і жорстокості, вчинені як проти мирних учасників громадських акцій та журналістів, так і проти правоохоронців, які виконували обов’язок, відповідно до присяги».
Проте не всі владики УПЦ (МП) виявили співчуття до побитих євромайданівців. Найбільше вразив коментар митрополита Вишгородського і Чорнобильського Павла (Лебедя). Під час загальнонаціонального круглого столу у Палаці мистецтв «Україна» намісник Києво-Печерської лаври фактично схвалив дії «беркутівців» і висловив сумнів, що молодь на Майдані стоїть за ідею. «Ми постійно чуємо: «Діти на майдані, діти на майдані». Чому туди пішли діти? Скільки платять тим дітям?», – дивувався одіозний митрополит, а до того ж відданий регіонал і шанувальник творчості Стаса Михайлова. Жодної нотки християнського милосердя і співчуття до постраждалих у владики не знайшлося. З іншого боку, на черговому раунді круглого столу, вже за участі лідерів опозиції, керуючий справами УПЦ (МП), митрополит Бориспільський і Броварський Антоній (Паканич) переказав учасникам зібрання пропозицію митрополита Володимира зібратися в його особистій резиденції в Києво-Печерській лаврі, щоб в атмосфері стародавнього монастиря подолати політичне протистояння. Такий ось плюралізм думок в одній церкві.
Загалом на тих зібраннях позиція церковних ієрархів викликала найбільшу повагу, бо їхні слова звучали твердо і переконливо. Насильство проти мирних демонстрантів – неприпустиме, затриманих протестувальників потрібно звільнити, відповідальних за скоєне силовиків – покарати, а голос народу – почути. Предстоятель УПЦ (КП) патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет прямо застеріг президента Януковича: якщо влада надумає вести країну в Митний союз, то на майдани вийдуть ще більше людей, ніж нині. А глава УГКЦ верховний архієпископ Києво-Галицький Святослав (Шевчук) закликав гаранта взяти під особистий контроль силові відомства та припинити переслідування, зокрема студентів і викладачів Українського католицького університету, яких правоохоронці викликають на допити за участь у Євромайдані. Більше того, УКУ оголосив акцію громадянської непокори президентові й уряду, на що здатен відважитися далеко не кожен вітчизняний виш.
Участь церков у суспільному житті, звісно, не обмежується лише написанням звернень і засіданнями за круглими столами. Вони постійно присутні на Майдані Незалежності: там діє молитовний намет, зі сцени звучать екуменічні молебні, де також згадують «владу, що здійняла меч супроти свого народу». Панотців можна було побачити й на барикадах, захистити які в найбільш тривожні моменти «зачисток» закликали дзвони Михайлівського золотоверхого собору. А ще нерідко прямо посеред Хрещатика священики благословляють і сповідають людей, які в цей час особливо потребують духовних сил, аби відстояти свою гідність, свободу і європейську Україну, відчуваючи при тому надійне плече церкви, що морально зростає та змінюється разом із народом.