Цьогорічне відзначення Дня перемоги у Львові вийшло не надто святковим. Воно більше нагадувало не про мир, а про війну – агресивну, безсенсовну, а подекуди й просто абсурдну. Тут були і бійки, і стрілянина. Повітря вже від ранку бриніло надміром націоналістичного тестостерону.
«Свято зі слізьми на очах» у Львові на Пагорбі слави розпочалося з того, що львівські націонал-радикали закидали червоними й білими гвоздиками автобус із ветеранами Другої світової війни, скандуючи «Ганьба!» й свистячи. Мабуть, ще сонні міліціонери на той час не встигли набути тієї гостроти реакції, котра дозволила б узяти ситуацію під контроль…
Відзначившись таким чином, «свободівці», «автономні націоналісти» та інші праві радикали розділилися, щоб відзначитись і на Пагорбі слави, і на Марсовому полі. Дорогою на вул. Личаківській, поблизу Господарського суду області, до них долучився полум’яний Юрій Михальчишин зі своїми молодими однодумцями у масках і спортивному одязі. Щоправда, трохи раніше, збираючись біля приміщення суду, вони скромно запевнили ZAXID.NET , що просто гуляють містом…
Саме за їхньої участі, втім, невдовзі відбувся чи не найбільш резонансний інцидент усього дня: сутичка з «людьми з георгіївськими стрічками», яка завершилася пострілом з травматичної зброї. Не встигли ще пораненому пострілом «свободівцю» (помічнику депутата Львівської міськради Олегові Ковпаку) надати першу медичну допомогу, як голова фракції ВО «Свобода» у Львівській міській раді Руслан Кошулинський уже повідомив, що, очевидно, зброю зареєстровано у Львові. Хоча Михальчишин тим часом запевняв – стріляли насправді у нього, але не попали, «приїжджі» зі зброї, яка невідомо узагалі, чи сертифікована.
Як то кажуть, ні за цапову душу отримали на горіхи двоє львівських журналістів: однин отримав «чимось твердим» власне по маківці, іншого «пригостили» нервово-паралітичним газом. Це сталось, коли вони фотографували стрілянину між «Свободою» і чоловіками у георгіївських стрічках.
У той час на Марсовому полі, оточеному сотнями силовиків, люди з георгіївськими стрічками на чолі з регіоналом Петром Писарчуком мирно молились. Натомість на Пагорбі слави кожен охочий покласти квіти до пам’ятника невідомому солдату таких стрічок позбавлявся в примусовому порядку – інакше молоді націоналісти з прихованими за масками обличчями їх не допускали й близько до головного входу у меморіал. Запалу молодих людей піддалися і міліціонери, які замість того, аби гарантувати людям безпечний прохід, також почали заохочувати їх знімати з себе чорно-помаранчеві символи.
Втім, саме на Марсовому полі з приходом націоналістів стався ще один масовий викид агресії. Хоч «свободівка» Ірина Сех, яка їх очолила тут на місці, і заперечувала будь-яке бажання спілкуватись з ветеранами, які молились, її підопічні без особливих вагань обплювали і нам’яли боки людям у стрічках. Міліція лише розвела штовханину. У райвідділ знову ніхто не поїхав…
Це, як виявилося згодом, була лише репетиція перед «головним номером» дня – зустрічанням на Пагорбі слави ветерансько-активістської делегації від політичних партій «Родіна», «Дозор» і «Русскоє єдінство». Іще перед їхнім приїздом епіцентр подій почав поступово зміщуватися до меморіального комплексу. Так, просто посеред парку мало не в кущах міліція раптом продемонструвала неабияку активність: «виявила і знешкодила» молодих націоналістів, які, як запевнив присутній з ними депутат-«свободівець» Остап Канака, мирно просили людей у георгіївських стрічках, які йшли парком, познімати символи «окупаційної держави». Однак останні рішуче відбивалися. Та, як стверджують очевидці, цей процес мало скидався на мирний. Так чи інакше, чотирьох молодиків з-під крила Канаки міліція таки забрала на «співбесіду».
А потім, як то кажуть, сталося – і сталося так, що стражі громадського порядку навіть не встигли переключитися на більший масштаб. Як тільки на перехресті Личаківської та Пасічної почали з’являтися мікроавтобуси з делегацією від «Родіни»-«Русского єдінства»-«Дозору», націоналісти, які на той час від бездіяльності майже поснули, влаштували приїжджим «теплий львівський прийом». Вітали усім, чим тільки можна було: руками, ногами, плювками, камінням, газовими балончиками, і, насамперед, величезною кількістю непричесаних емоцій.
Міліція, «Беркут» і внутрішні війська МВС від такого вибуху просто розгубилися, і протягом довгих хвилин нацактивісти мали повний доступ до автобусів – принаймні, до їх зовнішньої частини. Перехоплення ініціативи правоохоронцям далося зовсім не просто: підбадьорені тим же Михальчишиним молоді люди чинили запеклий спротив сотням силовиків, які намагались відтіснити їх від делегації.
Штовханина, тим не менше, закінчилася поразкою націоналістів, і не минуло й півгодини, як на Пагорбі слави розгорнули великий червоний прапор. Роздратовані таким сюжетним поворотом, молоді люди спрямували усю свою агресію на «беркутівський» автобус, якому цього дня судилося зазнати найбільш серйозних ушкоджень…
Димові шашки перетворили вул. Пасічну на справжнє поле бою. Натхнені такою атмосферою, «свободівці» Олег Панькевич, Ірина Сех та Ярослав Качмарик взяли гостей міста у «заручники», і навідріз відмовилися відкривати проїзд для автобусів. Патову ситуацію вирішив абсурдний і смішний процес переговорів між заступником начальника ГУ МВС у Львівській області Михайлом Курочкою і тією ж Сех. Предмет торгу: звільните наших – пропустимо ваших.
Міліція пішла «свободівцям» на поступки і кримчани отримали карт-бланш на проїзд. Сказати, що на цьому львівське «святкування» Дня перемоги було завершено, звичайно, не можна. Традиційно, народні гуляння продовжилися на площі Ринок спаленням червоних прапорів. Традиційно, за абсолютної байдужості міліції: патрульна служба, яка проїхала повз, навіть не зупинилась...
Підсумок простий: і «Свобода», і «Родіна»-«Русскоє едінство»-«Дозор» отримали те, що їм було потрібно - можливість як слід попіаритись. Міліція тим часом виявила просто фантастичну, як для силової структури, безпорадність. Доволі часто з їхнього боку нічого не було зроблено для запобігання сутичкам і збереження громадського порядку…
Тим часом вулиця Пасічна залишалася перекритою, що створило чимало незручностей неідеологічним мешканцям і автомобілям швидкої допомоги.
Щоправда, ані міліція, ані націоналісти все-таки не змогли завадити більшості львів’ян приємно провести святковий день. У затишних кав’ярнях львів’яни і гості міста попивали каву, а сурмачі продовжували щогодини виконувати на Ратуші мелодію міста, яка нагадувала про те, що святкування Дня міста продовжується, незважаючи на будь-яку політичну погоду. І ніхто особливо не задумувався, що далекі російські та київські ЗМІ не змарнували нагоди домалювати до портрету міста ще один непривабливий штрих…