За чотири роки, відколи в Україні де-факто йде війна, провели шість хвиль часткової мобілізації, багато хто пішов у добровольчі батальйони, майже чверть громадян так чи так долучилася до волонтерського руху – грошима, часом і просто руками. Спочатку це все відбувалося на хвилі постмайданної ейфорії й адреналіну, коли здавалося, що ворог невдовзі буде подоланий, а перемога – близько. Чи не всі бажали одного – якнайшвидшого миру.
Запах війни
Це була і мрія, і тост, і передвиборча обіцянка. Нині Петрові Порошенку, який позиціонує себе як «президент миру», часто з уїдливим докором пригадують слова про завершення АТО за лічені години. Бо війна триває, перемир'я хитке, гинуть і зазнають поранень українські воїни та цивільні, на Донбас сунуть чергові російські колони, які вже помічає навіть моніторингова місія ОБСЄ.
При тому в країні майже немає загального відчуття війни. Нових хвиль мобілізації немає, на фронті воюють контрактники, лінія бойового зіткнення більш-менш стабільна, держава по змозі забезпечує армію, гострої необхідності везти через усю країну волонтерську «гуманітарку» на Донбас немає. Справедливо відзначив якось журнал «Країна»: війна нині хвилює насамперед військовиків та їхні родини. Люди звикли.
Про те, що це справді так, свідчать моніторинги мас-медіа, які дедалі менше уваги й ефірного часу приділяють темі російської агресії. Натомість «частують» публіку різними скандалами, побутовим трешем і «няшними» відео. Щоденні зведення штабу АТО/ООС наші співвітчизники слухають краєм вуха, ніби прогноз погоди, і часом риторично запитують: «Коли це все закінчиться?».
Люди, які стежать за війною, переважно сидячи на дивані перед телевізором, надто втомилися від неї та дуже хочуть миру. Їхні голоси лунають щораз голосніше. І цілком очевидно, що на прийдешніх президентських і парламентських виборах ця тема буде однією з провідних. Власне, політики вже відпрацьовують її та спекулюють на ній, обіцяючи українцям мир, злагоду і стабільність. Питання лише в тому, за яку ціну і як далеко сягають їхні червоні лінії.
Більшість вітчизняних політиків погоджується з тим, що конфлікт на Донбасі неможливо вирішити тільки силовим шляхом. Такий сценарій, за даними «Демініціатив» і Центру Разумкова, підтримують 17% українців. 50% готові піти на компроміси, та не на всі. Тому потрібен комплекс заходів, насамперед політико-дипломатичних. А військовий компонент лише посилюватиме переговорну позицію Києва.
Чинна влада в особі Порошенка сповідує саме такий підхід, не бажаючи йти в лобову атаку на ОРДЛО і тим самим провокувати РФ на пряме вторгнення для порятунку «народу Донбасу». Це обернеться величезними людськими жертвами і руйнуваннями. Чи готові до цього «трубадури війни», які закликають до бліцкригу, запровадження воєнного стану й оголошення війни ядерній державі? Чи підуть особисто вони в атаку? Навряд чи.
Багатьом не подобається мінський майданчик для перемовин. Він малоефективний і майже недієвий. Але принаймні це той формат, у який вдалося втягнути Москву і домогтися від неї підпису про виконання комплексу заходів, спрямованих на врегулювання ситуації на сході України. Пріоритетність Мінських угод визнають лідери нормандської четвірки, Радбез ООН, США і ЄС.
Однак далеко не всі визнають, що цей формат безальтернативний. Кращими, оптимальнішими варіантами видаються Женева і Будапешт. Але на них не погоджується Росія, котра вже заявила, що не порушувала Будапештського меморандуму, бо не застосовувала ядерної зброї проти України. Навпаки, це Київ порушив домовленості, бо нібито «заохочує расистські, неонацистські, ксенофобські тенденції», що яскраво засвідчили події після Майдану. Немає нічого легшого й «оригінальнішого», ніж звинуватити саму жертву.
Тому всі розмови про зміну чи розширення Мінського формату – наразі лише теорія. Бо навіть альтернативний канал комунікації Вашингтона й Москви за лінією Волкер-Сурков не дав відчутного результату. США і РФ мають надто різні уявлення про мирне врегулювання ситуації в Україні, зокрема що стосується миротворчої місії ООН.
Зграя голубів миру
Відсутність чіткої стратегії деокупації («закон про реінтеграцію» не зовсім про те, а «механізм малих кроків» Авакова лише почасти дає відповіді) напружує суспільство, котре охоче вірить, що війна вигідна олігархам й особисто Порошенкові. Ще інші спекулюють на тезах «ворог не в Кремлі, ворог на Банковій», «хай син Порошенка воює» чи кепкують: «А то Путін нападе, так?».
Противнику та його сателітам удалося переконати багатьох співвітчизників, що у війні винна українська влада, а не російська. Для повноти абсурду не вистачає заявити, що це ЗСУ захопили Бєлгород, Воронеж, Таганрог і вивісили там український прапор.
Подібну маячню транслюють не тільки обивателі, а й посадовці. Нещодавно голова Волинської облради Ігор Палиця прямо сказав, що (увага!) цю війну почав Порошенко, який у квітні 2014-го ще навіть не був президентом. Байдуже, народ «з'їсть» і це.
Ще більшу «зраду» розігнала лідерка «Батьківщини» Юлія Тимошенко, заявивши, що Порошенко за домовленістю з ватажками «Л/ДНР» хоче розпалити війну, запровадити воєнний стан і під цим приводом скасувати вибори, аби зберегти владу.
На партійному форумі ЮВТ сказала: «Мир потрібен Україні як повітря. Війна перетворилася в ширму для прикриття корумпованої, безглуздої політики влади, у найбільший заробіток для декількох людей. Це те, що сьогодні стримує мирний процес і не дає можливості вести реальні переговори».
В її уявленні, паралельно з Мінськом варто повернутися до Будапештського формату. Вона знає, як і з ким вести переговори, і їй не завадять бізнес-проекти і кулуарні домовленості.
Ще один фаворит електоральних рейтингів, лідер «Громадської позиції» Анатолій Гриценко заявив, що він разом з групою іноземних експертів з питань безпеки та дипломатії напрацював проект мирного плану. Документ нібито вже лежить на столах Порошенка, Путіна, Трампа, Меркель і Макрона. Деякі його положення – щодо відновлення контролю над кордоном із РФ, розмінування території, повернення переселенців додому, роззброєння окупаційних армійських корпусів, амністії бойовиків – Гриценко виклав в інтерв'ю порталові «Цензор.нет».
При цьому, на відміну від багатьох популістів, екс-міністр оборони відверто стверджує, що перехідний період до миру може тривати щонайменше 3-5 років. А люди хочуть миру вже і негайно. Політик, який ризикне чесно сказати суспільству, що «цей дощ надовго», і пообіцяти йому, як колись Черчилль, «кров, піт і сльози», має всі шанси опинитися серед аутсайдерів виборчої кампанії. Бо яструб війни. Бо нагнітає. Не треба.
Із темою миру активно працюють екс-регіонали. Найбільше за мир «топлять» представники «Опозиційного блоку» та їхні медійні рупори. Ще з весни 2014 року вони майже дослівно ретранслюють позицію Кремля, регулярно літають до Москви на консультації, не визнають РФ агресором, бо це, бачте, може завадити мирному врегулюванню: «Не ми починали цю війну, але ми її закінчимо». Одіозні обличчя колишнього режиму мають абонемент на російських ток-шоу, справно відпрацьовуючи номер у спектаклі про «громадянську війну».
Угодовців і колаборантів не бракує ані на політичному Олімпі, ані біля його підніжжя. І всі вони повторюють мантру, що «треба зупинити війну» (це як, здатися?), «Україні потрібен мир за всяку ціну» (таких людей нині 20%). Варто лише визнати зверхність московського сюзерена, забути про Крим, повернути окуповані райони Донбасу на умовах Москви, відмовитися від євроатлантичного вектора розвитку і погодитися на гауляйтера типу Віктора Медведчука (нині «сірий кардинал» виходить з тіні та повертається у публічну політику). Чи обрати якогось популіста у вишиванці, який буде готовий домовлятися про мир, не зважаючи на будь-які червоні лінії, національні інтереси та здоровий глузд.