Поєднання різнорідних елементів може творити дива. Хорошим прикладом цього твердження є туризм у Львові. Туристу потрібно на щось подивитися, це і є його сутність, також він жива людина, відповідно мусить щось з’їсти і десь поспати. Завдяки якісному поєднанню перших двох потреб нараз Львів став неймовірно популярним. Звісно, головну роль грає рекордна кількість пам'яток архітектури, але ж не тільки цим, а й хлібом живе людина, а хліб тут найкращий, і головне – у дуже особливій упаковці.
Їсти і пити поза домом – це локальна традиції, що пережила кілька держав і щасливо існує досі. Циркулюють чутки про нібито статистику, згідно якої кількість закладів у міжвоєнний час була більшою, ніж тепер. Не менш дивовижним є чути, як за Союзу студентство їздило зі Східної України у Львів на каву, бо тут у нас були якісь особливі кафе. Сьогодні сфера громадського харчування осідлала історію чи то пак історії і переможно несе рідне місто в добу пізнього капіталізму. Кожний ресторан зобов'язаний бути за сумісництвом ще й музеєм, розповідати якісь місцеві історії. Наскільки ці історії засновані на реальних подіях не так важливо для споживачів – головне, що жодне інше місто в Україні не пропонує чогось подібного.
Кожне з таких модних місць з'явилося в середньому за останні 10 років. За малими винятками концепція закладу не має нічого спільного з минулим простору, в якому знаходиться. Але існують і інші місця, що так само не намагаються слідувати історичній виваженості, більше того, вони не розповідають жодних історій, бо вони самі є історією. Це невизнані пам’ятки, котрих з кожним роком стає все менше. Йдеться про заклади, що випадають з загальної картини, їм більше 20, а часом більше 50 років, їхні інтер’єри застигли в минулому, їхні вивіски непомітні. Навіть більше, принцип ресторанів без вивіски, що так добре вдався мережі Fest, тут працює ще цікавіше – вивіска є, а назва не завжди.
Отже, які їхні відмінності крім часу заснування? Ціни, меню, відвідувачі і вже згадуваний інтер’єр. Тобто все. Деякі з них виглядають як соціальні кафе, поза тим, що в Україні немає соціальних кафе. Тут дешево і багато старших людей, котрі не можуть собі дозволити дорожчих/новіших закладів. Тут обов’язково є флячки, чанахи і ще щось, чого точно не буде в туристичних місцях. І тут дух минулого, який зрідка старанно, а зазвичай сміховинно намагаються створити в тому таки туристичному центрі.
Чому вони зникають? За такою самою ціною можна купити хотдог, на який чекати не треба, не треба заглядати всередину неремонтованого приміщення, що стійко асоціюється з минулим, від якого хочеться тікати. Екстремально дешеві ціни на алкоголь притягують любителів закинутися вранці і нам хочеться відмежуватися від них, нехай і на символічному рівні – не перебуваючи в тому самому просторі, нехай і доплатити за це додаткові 20 грн в місці помолодіжніше. Замість студенток, яким доплачують за посмішку, тут працюють старші жінки, яким не доплачують, яким в принципі важко влаштуватися кимось, крім прибиральниць, бо таке у нас ставлення до жінок і до старших людей.
Здавалося б, біда та й годі, хай би вже це все скоріше зникло само собою. Але правда і те, що будуть винятки, котрі виживуть і обов’язково отримають місце під сонцем. Щось подібне починає відбуватися з «Пінгвіном» і «Пиріжковою» на Стефаника. Успіх вищезгаданих ресторанів мережі Fest тримався на історіях, втілених в інтер’єрі. А сам інтер’єр створювався з того що є, не вирівнювалися поверхні, не закуповувалися меблі з Ікеї. У випадку зі здавалося б приреченими місцями справа ще простіша, не треба нічого переробляти і покращувати, необхідно лише змінити оптику. З таким підходом погодилися б Анн Лакатон і Жан Філіп Вассаль, котрі є цьогорічними переможницями головної нагороди в галузі архітектури Прітцкерівської премії. В своїй практиці вони підходять максимально обережно до вже існуючої архітектури і відповідно соціальних структур, що зрослися з нею. Руйнування архітектури вони називають актом насильства.
Цілком наситившись сучасним блиском, з’являється інтерес до місць, що вплелися в тіло міста, де можна відчувати зв’язок з реальним минулим. Просто зараз в Україні вже існують люди, що мають особливий погляд на ці привидоподібні їдальні, кав’ярні і бари. Ця група зовсім маленька, але цінна як раз тим, що саме вона генерує змісти. Хочеться показати ці місця друзям, особливо якщо вони іноземці. З’являються фото і відео документація зникаючих просторів, з’являються розмови з працівницями і відвідувачами, а потім перекази цих розмов. З’явився цей текст і його читання.
Несмачний присмак радянської доби, що мають ці заклади, вивітриться так само як вивітрилися війни і репресії минулих століть. Речі позбавляться тягаря живої пам’яті і в котромусь з львівських ресторанів поверхні покриються радянськими стінками, в яких стоятимуть сервізи. А поки і щоб цієї моторошної імітації не сталося, варто утриматися від шаленьства євроремонтів і кебаба замість рубців.