Кілька днів тому у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла освятили образ святого Папи Івана Павла ІІ. Відтепер полотно авторства Олександра Войтовича – частина інтер’єру церкви.
Особлива цікавинка цієї події в тому, що автор картини – здебільшого майстер жіночого образу. Основна тема його творчості – портрет та оголена натура. «Алегорія в обцасах», «Екстаз – вихід за межі повсякденності», «Спокуса св. Антонія», «Нічний портрет», Siesta – ось неповний перелік проектів художника, що мали значний резонанс у рідному авторові Львові.
Олександр Войтович – учасник Арт-Київ 2008, АrtExpoUkraine 2011 та міжнародних мистецьких акцій в Угорщині, Польщі, Іспанії, Франції, Італії, Великобританії. Відзначений Premio Internacional de Artes Plasticas 2003 в номінації рисунок в Іспанії та Premio Web Color 2005 в номінації живопис в Італії. 2014-го, як учасник Salon de Refuses у Лондоні, художник увійшов до ТОР 12 Artworks London. 2015 року, за версією 24ТВ каналу, увійшов у ТОР 24 українських художників, яких знають у світі. Виставляється переважно в Іспанії та Великобританії (Лондон).
Про синтез у творчості еротики й релігії, тілесного й духовного – в інтерв’ю Олександра Войтовича спеціально для ZAXID.NET.
Чому у вашій творчості переважає саме жіноча оголена натура і звідки отакий потяг до зображення жіночого тіла?
Взагалі цією темою я захопився ще у студентські роки. Моїми улюбленими предметами були рисунок і живопис. Також мені пощастило з викладачами і гарною натурою. Любов і бажання творити тіло і пластику тіла мені прищепили у Львівській академії мистецтв.
В кого вчилися?
Особливо завдячую Юрію Володимировичу Дворнику. Взагалі-то він більше скульптор, аніж живописець, але у нас вів курс рисунка, зокрема – вечірнього. Вчив і швидкого начерку… Заняття відбувалися на вул. Вірменській. А там – дуже гарна атмосфера. Поруч – кава-«Вірменка»… Все це надихало і заводило… Відверто кажучи, головний корпус академії так не надихав, як майстерня на Вірменській… Отож і атмосфера Львова, і всіх тих уроків давали певний поштовх і запал до такої творчості. А потім у мене була дипломна робота на тему «Музи» – я вчився на кафедрі художнього текстилю і виконав свої чотири музи у техніці «батік», але перед тим вони у мене були і в рисунку, і в живописному варіанті.
Хто з художників є для вас іконою стилю?
Немає таких – можливо, на жаль, а може – на щастя… Звичайно, у часи студентства захоплювався творчістю деяких майстрів. Спочатку – сецесією. Потім вертався у Ренесанс, в бароко, знову – в модерн… Це нормально. Це – процес пошуку. У мене є серія портретів, які можуть нагадувати Модільяні, серія натюрмортів, які можуть нагадувати Пікассо, і це був період мого становлення. Але я завжди орієнтувався на взірці, на грандів мистецтва, тобто у мене ніколи не було наслідування художників з оточення – припустимо, з львівської мистецької школи чи загальноукраїнської… Поясню чому. Наше мистецтво, з одного боку, є особливе, цікаве, а з іншого боку, наслідує європейське. Цікаво ж іти до першоджерел.
Я завжди вивчав, аналізував історію мистецтва, і таким чином визрів мій стиль, моє бачення. Також завжди прагнув того, щоби мої твори не були подібні на інших авторів. Це, звичайно, дуже складно. Зрештою, завжди у будь-якому художникові можна побачити якогось іншого художника…
Навіть ходять легенди, як сам Пікассо підглядав, як хтось малює, і запозичував ідеї, але пропускав через свою геніальність. Художники однієї епохи все одно у чомусь подібні між собою – мисленні, світосприйнятті. Так само і ми зараз… Важко знайти майстра, який би дуже різко випадав з епохи, бо художник – літописець епохи.
Які музеї мають ваші роботи?
Наприклад, Львівський національний імені Андрея Шептицького. Кілька років тому під час «Ночі музеїв» я робив там проект «Нічний портрет». Портрет моєї дружини Іванки ввійшов у колекцію Національного музею. Також мої твори є у Закарпатському музеї імені Бокшая і в Тернопільській картинній галереї. Ще – у галереї мистецького об'єднання «Дзиґа». Також у двох галереях в Іспанії.
Як сталося так, що Зоряна Кушплер, солістка Віденської опери, звернулася саме до вас із пропозицією створити образ святого Івана Павла ІІ для Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла? І як ви сприйняли цю пропозицію?
Раніше я з Зоряною не був знайомий. Я – художник, вона – музикант, і наші шляхи не перетиналися. Із Зоряною ми познайомилися і заприятелювали вже у її «віденський» період. А співпраця наша із нею почалася з того, що вона замовила свій портрет…
Потім я познайомився з настоятелем Гарнізонного храму отцем Степаном Сусом. Він - людина дуже цікава і досить відкрита, добре відчуває мистецтво. Наші погляди зійшлися у тому, щоби інтер’єр храму зберігся максимально автентичним. І коли дійшла справа до порожніх місць, де були втрачені образи, виникла пропозиція зробити деякі ескізи.
Відчув той інтер’єр і спробував згадати свою любов до старих майстрів, до іспанського мистецтва у тому числі… Почалося все з Петра і Павла. Отцю ескіз сподобався. Згодом я зробив образ святого Андрія. Потім – архангела Михайла і святого Миколая. Я робив свою справу, щоби допомогти відродженню собору й інтер’єру. Ці твори – певна містифікація. Хоча багато хто думає, що це старі відреставровані твори. Щодо конкретно ініціативи Зоряни, то бажання подарувати Львову образ саме Івана Павла ІІ виникло у неї після відвідин Ватикану.
Скільки часу тривала робота?
Понад рік. Ми працювали «трикутником» – я, Зоряна й отець Степан. Було кілька ескізів. Іван Павло ІІ – дуже популярна особистість, є багато його зображень. І знайти той образ, який водночас був би дуже впізнаваним і дуже відрізнявся від усіх інших, – дуже складно.
Іван Павло ІІ, напевно, ні в кого не асоціюється з молодою людиною. Чому ж ви зобразили Папу молодшим?
У мене також було багато роздумів на цю тему… Для мене важливо було, щоби мій Папа був людиною в силі, людиною енергії. Одна справа, коли Папа був живий, хай недужий, але від нього виходила енергія, з якою він із нами говорив… Інша справа, коли зображена просто стара людина.
Я передивився дуже багато матеріалів і знайшов документ, де Папа зображений під час одного з візитів до Польщі. Це був профіль і руки, але зображення мене просто захопило! Можливо, зараз це звучить банально, але у тій ситуації я відчув, що це якраз те, що склало для мене з пазлів картинку. Тобто я його таким відчув…
Як чуєтеся тепер у храмі, де є п'ять картин, що вийшли з-під вашого пензля?
Інакше, ніж коли заходжу у галерею і бачу там свої картини. По-перше, ці роботи, крім Папи, я малював у храмі – мав на хорах місце. Це була дуже цікава робота, тому що переді мною були твори попередників і творив в атмосфері духовного співу.
Як поєднується у художника Войтовича еротика з релігією, тілесне й духовне?
Таке поєднання у мене – цілком свідоме. Я робив кілька мистецьких проектів. Наприклад, у «Зеленій канапі» – виставка мала назву «Спокуса святого Антонія». Також у Музеї ідей – це була експозиція «Екстаз – вихід за межі повсякденності». У Києві Молодому театрі представляв проект «Саломея і не тільки»… Також читав лекцію на тему такої діалектики у своїй творчості. Це поєднання є пошук гармонії, пошук дотичності між отими вічними поняттями.
Все з чогось починається… Фах від батьків успадкували?
Від діда Володимира – батька мого батька. Мистецької освіти він так і не отримав. Але від природи був дуже цікавим колористом і все своє життя малював.
Що стимулює до творчості?
Я люблю сонце, південь… Як львів’янин, люблю, звичайно ж, Львів. Деколи (з часом все менше й менше) – похмуру, дощову погоду… Не знаю, можливо, це – вікове, але що далі, то більше мене тягне до сонця – сонячних днів, контрасту, кольору… Також мене цікавлять люди, нове цікаве середовище, враження, котрі потім, прийшовши у майстерню, втілюю. Тобто мені не завжди й потрібна наявність реальної постаті, натури… Я пропускаю емоції через себе, і виходить, радше, збірний образ. Іншими словами, апетит приходить під час їди, тобто сама майстерня, атмосфера, видавлювання фарби, ставлення полотна – це вже є «притягування» Музи…
Останнім часом часто чую від людей творчих професій, що ситуація, котра склалася в Україні, спровокована неналежним культурним обміном між Сходом і Заходом країни. Якщо точніше – відсутністю культурної стратегії в країні. Чи могли б цю тезу прокоментувати?
Все, що відбувається в країні, звичайно ж, зачіпає і душу, і серце… Важко однозначно оцінити події… Не знаю, чи моя думка з цього приводу буде адекватною. Маєте рацію, коли говорите, що культура і мистецтво мали би об’єднувати. Це не підлягає жодному сумніву! Свого часу ми з друзями багато дискутували і навіть мали суперечки, бо розходилися у думках, стосовно політики і релігії. Я навчився бути толерантним до будь-якого погляду і хочу, щоби мій світогляд також сприймали. Звичайно, тепер, у часі війни, все це – дуже складно. Є якась загальна доктрина, загальне бачення, загальна ситуація… Ми начебто знаємо, хто друг, а хто ворог. Щодо суто моєї мистецької діяльності, то в Україні далі Києва вона не заходила.
Чому?
Важко сказати… Було безліч пропозицій зі сторони Європи і жодної – зі Сходу України… Мені ментально ближчі Іспанія, Угорщина, Австрія…, ніж Схід України. Звичайно, є країни, де більше шанується мистецтво, де – менше… В кожній із цих країн також є проблеми, але в кожній ти почуваєш себе людиною. Маю багато друзів, котрі живуть в Європі – від Кракова до Лондона… Можливо, й зацікавлення з їхнього боку спричинило до безлічі моїх проектів, цікавих акцій в Європі… Що ж до України, то, повторюю, робив проекти щонайдалі – у Києві.
Фото Павла Паламарчука та з особистого архіву Олександра Войтовича