Парадоксальна ситуація: країна, яка відіграла вирішальну роль у знищенні СРСР, стала з власної волі його спадкоємицею. Республіки, що переважно відіграли вторинну роль у процесі розпаду СРСР, отримали історичний шанс створити нові незалежні держави, чим і скористалися. Для них СРСР - щось, від чого треба піти. В нинішній же Росії СРСР проступає все помітніше. Росія, вважаючи СРСР невід’ємною частиною своєї історії, легко приймає радянські досягнення, але не хоче нести відповідальність за радянські злочини.
У червні 1991 року Боріс Єльцин, перемігши в першому турі виборів п’ятьох інших кандидатів і отримавши майже у 3,5 рази більше голосів, ніж Ніколай Рижков, що посів 2-е місце, був обраний президентом РРФСР. Шансів на збереження Союзу на підставі проведеного у березні референдуму більше не залишилося.
Єльцин заявив, що він буде спиратися на Декларацію про суверенітет РРФСР, що передбачала верховенство Конституції та законів Росії над законодавчими актами СРСР. Російський президент став перебудовувати відносини з іншими республіками, повністю виключаючи з цього процесу федеральний центр з Міхаілом Горбачовим. Легітимність деяких його тодішніх дій можна було ставити під сумнів, але й у центральної влади не залишалося заходів у відповідь, окрім спроби державного перевороту. У результаті якщо до червня 1991 p. незалежність проголосили тільки Литва і Грузія, то до кінця літа лише три республіки - Туркменістан, Таджикистан і Казахстан - зберегли вірність СРСР. Без переконливої перемоги Єльцина на виборах події могли б розвиватися за іншим сценарієм, але Росія - єдина республіка, незалежності якої СРСР не міг пережити.
Як суб’єкт міжнародного права СРСР припинив своє існування 25 грудня 1991 р. На його колишній території утворилося 14 нових держав. Але 15-а держава - Росія - новою не стала. Росія оголосила себе «продовжувачем СРСР» і в такій якості була швидко визнана міжнародним співтовариством, якому найбільше хотілося уникнути конфліктів за правонаступність СРСР і радянський ядерний арсенал. Як наслідок, склалася парадоксальна ситуація: країна, яка відіграла вирішальну роль у знищенні СРСР, стала з власної волі його спадкоємицею. Республіки, що переважно відіграли вторинну роль у процесі розпаду СРСР, отримали історичний шанс створити нові незалежні держави, чим і скористалися. Росія сама позбавила себе цієї можливості. Те, що особисто Єльцин був антикомуністом, на якийсь час приглушувало проблему. Сьогодні СРСР проступає все помітніше.
Звичайно, розпад відбувся відносно мирно і ядерне питання було розв’язано спокійно. Більше того, ставши продовжувачкою СРСР, Росія отримала його членство в міжнародних організаціях, в першу чергу в Раді Безпеки ООН, що дозволило їй стати - хоча б за формальними ознаками - однією з найвпливовіших країн світу. Вона отримала - за невеликого опору з боку України - радянську власність за кордоном, яка виявилася не такою вже й великою з огляду на зобов’язання СРСР.
Але у жодній з пострадянських країн, окрім Росії, Радянський Союз не сприймають як частину власної історії. СРСР там - щось, від чого треба піти. Росія, вважаючи СРСР невід’ємною частиною своєї історії, легко приймає радянські досягнення, але не хоче нести відповідальність за радянські злочини. Росія стала наступницею СРСР на міжнародній арені, але вона не стала такою на пострадянському просторі, відмовляючи громадянам колишнього СРСР у своєму громадянстві. Росія начебто націлюється на демократію, але при цьому в її політиці дуже багато радянських прикмет: від гімну і бюрократизації до «Единой России», що нагадує КПРС, та вихолощування виборності.
Росія проголошує ринкові принципи, але її національна економіка все більше нагадує радянську. На пострадянському просторі вона все більше відіграє роль РРФСР, прагнучи контролювати економіки своїх сусідів і домагаючись для себе перерозподільчих функцій, особливо у сфері енергоносіїв. Суперечки щодо сталінізму і радянської історії витіснили реальні дискусії про сьогодення і майбутнє. Дума за обсягом влади мало чим відрізняється від радянської Верховної Ради. Повзуча совєтизація Росії добре помітна на відстані і не може не викликати радості традиційних совєтологів Заходу, які відчувають себе знову на коні. У підсумку у світі Росію все більше сприймають не просто як правонаступницю СРСР, але як і політичну наступницю.
Звичайно, Росія не СРСР. Тут є приватна власність і свобода пересування. Але радянські традиції і принципи гальмують її політичний розвиток і знижують конкурентоспроможність її економіки. Інвестиційний клімат жахливий, а корупція стала основою функціонування держави. На відміну від лідерів СРСР влада нової Росії відверто надає перевагу особистому збагаченню. Народу ця влада весь час пропонує радянські варіанти вирішення проблем, а власні провали успішно звалює на радянське минуле. Виникає питання: чи вартий міжнародний статус Росії, отриманий нею як наступницею СРСР, тих проблем, які вона придбала з цим статусом? Не все варто продовження. Це розуміли більшовики, відмовившись від наступності щодо царської Росії. Цим шляхом пішов у свій час Петро Великий, а Німеччині, наприклад, в голову не прийшло стати продовжувачем Третього рейху. СРСР не помре остаточно, поки Росія виступає в ролі його продовжувача. Це псевдопатріотизм. Росії має бути краще, ніж багатьом іншим. Відомо, що історія, з якою ти не розпрощався, ставить підніжку твоєму майбутньому.
Ніколай Злобін - директор російських і азійських програм вашингтонського Інституту світової безпеки
Автор: Ніколай Злобін [Николай Злобин] Назва оригіналу: Двадцать лет спустя: Цена наследства СССР Джерело: Ведомости, 06.06.2011 Зреферував Омелян Радимський