За останні п’ять-шість років наші співвітчизники вже якось звикли до того, що Україна перебуває в центрі уваги світу. Про неї регулярно повідомляють зарубіжні медіа й говорять на міжнародних форумах. Вітчизняні політики відвідують західні столиці та впливові інституції, вільно спілкуються англійською з колегами, а ті, своєю чергою, бувають з візитами не лише в Києві, а й на прифронтових територіях.
Засідання Ради безпеки ООН з українських питань громадяни дивляться, як захопливий серіал, коли в дипломатичному батлі схрещують шпаги поважні леді та джентльмени й російські гопники. «Вихлоп» із цих дебатів, щоправда, мінімальний, зважаючи на застосування права вето постійними членами Радбезу, проте українці переконувалися, що весь цивілізований світ перед лицем агресора на нашому боці. ЄС стабільно пролонгував антиросійські санкції, США ще більше закручували гайки економічного тиску на РФ.
Великі надії на «проросійського» Дональда Трампа швидко розвіялися. Замість омріяної великої угоди з Володимиром Путіним, що нібито передбачала обмін України на Сирію, Вашингтон постачає Києву протитанкові ракетні комплекси «Джавелін» і патрульні катери «Айленд». За часів Барака Обами про таке було годі мріяти.
Адміністрація Петра Порошенка рапортувала про потужну проукраїнську світову коаліцію, створену за безпосередньої участі п’ятого президента. Однак міцність і потужність цього альянсу на практиці виявилися доволі хисткими й умовними. І події, що розгорнулися невдовзі після зміни влади в Україні, довели це з усією наочністю.
Європа без совісті
Зовнішньополітичний курс держави не змінився, попри побоювання багатьох громадян. Свої перші візити Володимир Зеленський здійснив до Парижа, Берліна і Брюсселя, зустрівшись з лідерами західного світу. І хоча там нового гаранта приймали доволі тепло, неможливо було не відзначити корекцію риторики наших партнерів.
Президент Франції Емманюель Макрон ніби мимохідь закликав Київ до діалогу із сепаратистами, на що Зеленський миттєво відреагував, наголосивши на необхідності виконувати Мінські угоди. Потім на спільній прес-конференції з федеральним канцлером Німеччини Анґелою Меркель укотре випливли розбіжності щодо мети будівництва газогону «Північний потік-2» і його наслідків для України. Тоді ж Меркель заявила, що про посилення антиросійських санкцій не йдеться. Та й щоб утримати їх на нинішньому рівні, доводиться щоразу переконувати членів ЄС. Деякі з них із радістю позбулися б цих незручностей заради взаємовигідних контрактів і прибутків.
«Тренд змінився. Як і завжди раніше в історії, світ повертається на круги своя. Головні столиці втомилися від боротьби з Росією. Для пристойності вони все ще помірно докоряють їй і час від часу в правильному контексті нагадують про її злочини, – зазначає постійний представник України при Раді Європи Дмитро Кулеба. – Але нерозумно і злочинно для наших національних інтересів не визнавати очевидного: вони вже не приховують таємного бажання всіх цих років – аби все знову було як завжди. Вони хочуть дружити з Росією. Вони хочуть домовлятися».
Циніки й цінники перемогли цінності, якими так пишається Європа. Попри ескалацію напруги на Донбасі, на Заході переконані, що РФ потрібно не карати, а розмовляти з нею – бодай заради захисту прав її громадян в Європейському суді з прав людини, на який Москва не дуже й зважає.
Квінтесенцією цього нібито прагматичного і конструктивного підходу стало повернення російської делегації до Парламентської асамблеї Ради Європи, яка сама покинула цю інституцію 2015 року на знак протесту проти того, що її повноваження обмежили за Крим і Донбас. Увесь цей час росіяни відчайдушно боролися за те, аби «не мытьём, так катаньем» знову пролізти до ПАРЄ. Делегація українського парламенту постійно присікала ці спроби та навіть домоглася відставки президента ПАРЄ Педро Аґрамунта, якого РФ намагалася використати у своїх інтересах, зокрема возила на військовому літаку в Сирію.
Європа, здавалося, уникла ганьби, але те, що не вдалося Аґрамунтові, довершила його наступниця Ліліан Морі Паск’є за потурання світочів західної демократії – Франції та Німеччини. Демарш України підтримали тільки Грузія, Естонія, Латвія, Литва, Польща та Словаччина, котрі не з чуток знають, що таке російська загроза.
Раду Європи іноді називають совістю континенту. Утім після «страсбурзької змови» вона її втратила, реабілітувавши державу-агресора без жодних застережень. А передбачалося ж, що делегація РФ повернеться за умови звільнення полонених українських моряків, допуску моніторингової місії Ради Європи до окупованого Криму і сплати членських внесків (ціна питання – близько 70 млн євро). Москва не виконала жодної вимоги. Щобільше, під час зустрічі з президентом України лідери Франції та Німеччини повідомили йому, що це питання вирішене. Як кажуть, домовилися про нас без нас. Просто поставили перед фактом.
Морський вузол проблем
Звільнення моряків створило б для Москви позитивне тло напередодні форуму G20 в Осаці 28-29 червня. Путін міг би продемонструвати великодушність і гуманізм, розблокувавши можливість для діалогу із Трампом. Восени 2018 року американський президент заявив, що не зустрічатиметься з російським колегою, допоки той не звільнить українських моряків. Для нього це був радше привід, ніж реальна причина, бо треба якось спекатись закидів у токсичних зв’язках з росіянами. Завдяки цьому питання заручників було піднесено на високий рівень.
І що ж ми побачили в підсумку? Моряки у в’язниці, Трамп бесідує з Путіним на полях G20, а МЗС РФ надсилає українським колегам ноту із пропозицією судити хлопців за російським законодавством, визнавши їхню провину. У МЗС України не погодилися на такий сценарій, про що й поінформували росіян, але не повідомили про це президентові Зеленському, який відповідає за зовнішню політику. Це викликало обурення гаранта, він виступив з різкою критикою на адресу міністра Павла Клімкіна, адже йдеться не про пересічну, поточну ноту. Тема надто чутлива, щоб перша особа довідувалася про неї з мас-медіа.
Відсутність контакту і брак комунікації між Офісом президента та МЗС призводить до серйозних непорозумінь, які поглиблюють і посилюють прийдешні парламентські вибори. Хай там як, неузгодженість дій у зовнішній (і внутрішній) політиці об’єктивно грає проти Києва. Свіжий приклад – через кулуарні інтриги на саміт Україна – ЄС 8 липня не допустили віце-прем’єра з європейської та євроатлантичної інтеграції Іванну Климпуш-Цинцадзе.
Захід не бачить сенсу битися за Україну, якщо багато її громадян позитивно ставляться до держави-агресора й заради миру готові до компромісів, прямих перемовин з Москвою та ОРДЛО й надання їм статусу автономії. У ХХ столітті європейці не хотіли помирати за Ґданськ, а зараз вони так само не бажають вмирати за Донбас. Українцям, може, приємно відчувати себе центром всесвіту або полем битви між добром і злом, але це не зовсім так. Час позбутися ілюзій, що «Захід нам допоможе», «Європа нас не покине» і «Штати зараз як покажуть Кремлю».
Щоб вистояти і перемогти, варто розраховувати передовсім на власні сили та консолідовану проактивну політику. А якщо хочеться співчуття і розуміння, треба відмовитися від свого «пупоцентризму» і частіше озиратися довкола. На планеті є набагато проблемніші регіони, ніж Україна, долею яких ми навряд чи дуже переймаємося, але чомусь затято вимагаємо емпатії цивілізованого світу до нас.