Нова збірка Мирослава Лазарука «Цісарська дорога» продовжила шерег його попередніх поетичних книжок: «Коломия» (1988), «Покрова» (1993), «Ночі з амазонкою» (1996), «Містечкові містерії» (2001), «Пантір» (2006).
Ця нова збірка має чітку архітектоніку, складаючись із чотирьох тематичних розділів. Щоправда, є в ній тематичні збої, які, можливо, всупереч явному авторському задуму трішки порушують ту ж таки архітектоніку. Про це скажу окремо.
Перший розділ «Снігові балади сибірської Туркині» названий за однойменною (в однині) баладою, що має підназву «Пізній спогад про юну маму». Мирославова мама, членкиня Організації українських націоналістів, у підпіллі мала псевдо Туркиня. Була вислана до Сибіру. Ця балада дуже тремка, у ній інтимно-родинне переплітається із загальноукраїнським. Цей перший розділ тематично є інтимно-патріотичним, не у прямолінійному значенні, зрозуміло. Але осердя має досить пафосне. Перший вірш цього розділу (а першим, «камертонним», віршем, який передує розділам, є «Іржаве полум’я беріз…») «Наша географія» має епіграф із Василя Герасим’юка, постать якого проступає і в самому вірші. До слова, його постать помітно і в іншому вірші: «Це ж нам туди, де – далі Оболоні, / Де Гера стереже чужі човни, / Мов перевізник, у незрячім лоні, / Де вже нема ні чар, ні таїни…». А в інших віршах проступають постаті інших, близьких Лазарукові поетів. Тема визвольних змагань у цьому розділі має значне, але не головне місце. Я невимушено завужую тематичний спектр, який є набагато складнішим і розмаїтішим, даючи йому визначення «інтимно-патріотичний». Але ж треба зупинитися на якомусь одному (нехай і проміжному) варіанті визначення, то нехай воно таке і буде, щоб не розпорошуватися.
Триптих «Травнева тризна» присвячений пам’яті Володимира Івасюка. Це сильний твір, а слабо написати його Лазарук і не мав права, адже він нині очолює Чернівецький меморіальний музей Володимира Івасюка. Цісарська дорога йде з Коломиї, яка в долі поета має неабияке місце: недаремно ж він назвав свою дебютну збірку саме «Коломия». Вперше слово «Цісарська» без зазначення, що це дорога, бо й так це має бути зрозуміло, трапляється вже у «Нашій географії», а далі – у передостанньому вірші цього розділу «…і відчувати протяги епохи…», присвяченому Олександрі Білинкевич, яка була дружиною Миколи Вінграновського.
Позаяк із Коломиї веде Цісарська дорога, то так і називається розділ другий, однойменний із назвою цілої збірки. Цей розділ умовно можна назвати універсальним, багатоплановим, поліфонічним. Своєрідною домінантою тут є географічний підхід. Присутні й окремі населені пункти, і ширші локуси Гуцульщини, Буковини, ба й Бессарабії. Тематика віршів розмаїта, багатовекторна. Передостанній вірш розділу «Призабули біль плугів…» присвячений Леоніду Талалаєві, а останній «Перезимую тут, на припічку, на згині…» має епіграф з Ігоря Римарука. Це проступають ті згадані вже постаті близьких авторові поетів. Стараннями М. Лазарука минулоріч вийшла чудова, остання прижиттєва збірка Л. Талалая «Безпритульна течія». А про Римарука Лазарук свого часу писав: «…він ніколи не загравав зі словом, як і з Господом Богом, був з ними повсякчас на "ви". Неймовірно важко нести такий хрест і жодного разу не похитнутися».
Третій розділ називається «Обава», – це не часто культивоване слово означає «побоювання, острах». Назвімо його меморіальним. Тут автор зазирає за межу потойбіччя, вібрує на цій межі з острахом. Відкривається розділ циклом «Сім молитов за брата Любомира», який складається зі зболених, реквіємних віршів. «Досвітня балада» (за авторським визначенням) «Самотній лось на Оболоні», присвячена світлій пам’яті Ігоря Римарука, має потужний аж до моторошності заряд, заполонює своєю напругою. Присутність вірша «На Покрову ми з бджолою…» вилетіла зі змісту, тому компенсуємо при цій нагоді його «ущербність» у збірці:
На Покрову ми з бджолою
Гомоніли самотньо в саду.
Вона мені крильцями відповідала,
Як збирає наспівно
Шовкові меди,
А я їй – як лячно і марно
Шукати слово, мов квітку в пустелі,
Коли в тобі порожньо й темно,
Як у домовині.
Цей вірш є показовим для настрою цілого третього розділу, до якого мав би потрапити вірш із другого розділу «На гостину до Івана», де вгадується постать Івана Миколайчука. І ще тут місце віршеві «До-ре-мі» з наступного розділу: його мінорна тональність дисонує з наступними віршами.
Четвертий розділ «Чистотіл замітає зарінки» загалом є інтимним, виразно ліричним. Тому й віршеві «До-ре-мі» тут не місце, проте, якщо згадати думку Федеріко Ґарсії Лорки про взаємопереплетення любові й потойбічного, то все гаразд. Із цього розділу випадають ще три вірші, місце яким у розділі першому. Це перший вірш розділу «Спозаночі білим забіліло…», присвячений Романові Кудлику. І вірш «Стрижуть серпокрильці повітря і час…», у якому за кадром відчувається Микола Вінграновський, і не лише через згадку про Десну. Знаємо, як трепетно ставиться М. Лазарук до М. Вінграновського, – згадаємо хоча б його виданий окремою книжкою розлогий есей про незабутні мандри Україною з Миколою Вінграновським «Степовий Сварог» (2009). А теж вірш «Сестра», присвячений Оксані Івасюк, мав би бути десь ближче до триптиха, присвяченого її славному братові. Але це все деталі, адже так міг задумати сам автор, зрештою кожен поет має священне право на помилку. Я ж не міг не відзначити ці деякі, на мій погляд, архітектонічні збої поміж розділами збірки. Показовим для інтимної лірики М. Лазарука є хоча б такий вірш:
Тремтить напнуте кров’ю тіло –
Туге вітрило на вітрах –
І пахнуть пуп’янки доспіло,
Немов суниці на верхах.
І в голові чаклують бджоли,
Аж запікаються меди,
Із верховин течуть на доли,
Де грає легіт молодий.
На кожній струночці-стеблині,
Аж захлинається роса,
І ти зі мною в тихім плині
Несеш суниці в небеса…
…Вітрило випустило вітер,
На зорі ніч – така рясна,
Що хоч не вірте, а хоч вірте:
У скронях піниться весна.
Найголовніше призначення поезії – впливати на емоції людини. Треба бути або перенасиченим, або черствим, або стегоцефалом, щоб щойно цитований вірш хоч трішечки не вплинув на емоції, або мати невідповідний настрій чи взагалі алергію на вірші. Григорій Квітка-Основ’яненко ще 1833 року у своїй «Супліці до пана іздателя», маючи на увазі переклад Євгена Гребінки поеми Олександра Пушкіна «Полтава», писав: «Нехай же й пан Гребьонкін викине П о л т а в у, що перероблює з московської; нехай, кажу, не боїться нічого та, як там кажуть, іздасть її типом, так там і таке буде, що хоч не хочеш, а заколупне тебе за душу, а де й серденько защемить; буде й таке, що, читаючи, слізоньки тільки кап-кап-кап!». Тобто поезія, за дотепним визначенням класика української прози, може «заколупнути за душу», це і є одним із найважливіших її призначень – впливати на емоції, на душевний стан.
При цій нагоді пригадався один історико-літературний факт. Петро Карманський у спогадах «Українська Богема» писав про те, як вони з Василем Пачовським на початку ХХ століття перехитрували видавця Михайла Петрицького, який вимагав від поетів побільше патріотичного пафосу. Перед тим, як прийняти збірку у виробництво, видавець волів прослухати її, лежачи на канапі, в авторському виконанні, а ці двоє поетів, читаючи йому вголос, випускали «все, що було в його розумінні нецензурне, тобто що було справжньою поезією», вставляючи натомість патріотичні імпровізації або написані для календарів вірші інших авторів. М. Петрицький після видання тих збірок не перечитував, будучи впевненим, що «подав загалові до читання справжній патріотичний біґос». Таким чином з’явилися збірки П. Карманського «Блудні огні» та В. Пачовського «На стоці гір», а читаюча молодь, завдяки цим хитрощам, мала змогу «перечитати яку любовну або рефлексійну поезійку». Тобто завдання поезії впливати на почуття реципієнта, дякуючи таким хитруванням, було виконане.
Цісарський гостинець Мирослава Лазарука – це й дорога, шлях, певний проміжок поетичного розвитку, а також і подарунок поціновувачам поезії.
Лазарук М. Цісарська дорога : поезії / Мирослав Лазарук. – Чернівці : Букрек, 2011. – 136 с. – (Серія «Зона Овідія»).