Популярний нині анекдот каже, що на Донбасі люди бояться навіть вийти на вулицю. Бо там їх хапають і відправляють на керівні посади по всій Україні.
Україна, на жаль, завелика, тож проффесіоналів із правильного реґіону на всі неправильні не вистачає. Тому до невеликого галицького містечка прислали даму із Києва – керувати чи то медициною, чи освітою, чи ще якоюсь доброчинністю серед місцевих аборигенів.
Аборигени, однак, її цивілізаційних зусиль не оцінили і сподіваних тюленячих шкір та слонячих бивнів не принесли. Чим тільки підтвердили свою дрімучу печерність, давно вже відзначену іншим цивілізатором, блискучим знавцем тубільної Галичини і тамтешніх архівів Дмітрієм Табачніком.
Дама, як справжня біла людина, пояснила тубільцям мовою поетеси Ахмєтової, що вони є «генетически недоразвитым регионом». «Цыгане вы, – кинула вона їм без жодних натяків на расизм, – немытые и нечесанные!»
Тубільці трохи поремствували і потяглися за шкурами, бивнями та сувенірними папірцями з портретами американських президентів.
Свого часу в школі ми мали подібного інтернаціоналіста, який викладав фізкультуру й так само розмовляв виключно мовою не-попси і не-блатняка, лаючи «мєстних бандер» і обіцяючи – в рамках того самого цивілізаторського проекту – зробити половину з нас «отлічнікамі», а половину – «ґорбатимі».
Ми, старшокласники, таки спромоглися натовкти йому пику, – на відміну від нинішніх галицьких дядь і тьоть, які мають над собою воістину ту владу, на яку заслуговують.
Може, то наше щастя, що ніхто з нас не мав тоді доступу до тюленячих шкур і слонячих бивнів, і втрачати нам було нічого, крім свободи і гідності, – сущих дрібниць, не вартих, справді, й одного сувенірного папірця.