В останню суботу листопада цю чорну дату в нашій історії кожен вшанує палаючою лампадкою на вікні. Аби більше не повторилося те, що не дає спокійно спати ще живим очевидцям. У тридцять другому ця жінка була п’ятирічною Галинкою. Мешкала на Хмельниччині. Пам’ятає сувору зиму, неврожай і таку ж сувору конфіскацію харчів у селян – за наказом керівництва Радянського Союзу. Люди пухли і падали на ходу.
«А весна – то було страшне. Люди не мали сили хоронити, а в мішках тягнули на цвинтар. А потім вже як стало літо , їх захоронювали у братських могилах. – То вони що, цілу зиму лежали ось так зверху? – Заморожені, а що робити», – пригадує 87-річна Галина Кратасюк.
Колгоспи забирали у селян коней, інвентар та навіть землю. Вижити міг лише той, хто мав корову. Вісімдесяти восьмирічна пані Лідія, яка мешкала на Київщині,теж дякує за життя корові, яку ділили між двома родинами.
«За тридцять кілометрів мама ходила кожного майже тижня забирала продукти з корови. Вона була тиждень наша, а тиждень другої невістки. І так та корова нас виручала, ну, плюс пайок, звичайно», – каже 88-річна Лідія Щедра.
Пайок, отримували, бо батько вчителював. Ще малою закарбувався їй епіцентр, як тоді говорили, «голодовки» – село Тарган з суцільними порожніми вулицями.
«В одної баби Івги було 10 синів і чоловік 11-ий . Вже всі повиростали. А вона була дуже хороша хазяйка і кожному готувала по замовленню, хто що хоче їсти. Всі потім казали, як вона маленька, худенька з усім справлялась. То вона залишилась одна і залишився її один син», – розповідає пані Лідія.
А в її рідному Брідку, каже жінка, навіть були випадки дітоїдства. Одне маля залишилось ночувати у божевільної і не вбереглося. Пані Наталя малою жила поблизу Кам’янця-Подільського. В її пам’яті гостріше закарбувався голод сорокових. Аби вижити, їздили в пошуках їжі на Івано-Франківщину.
«Десь там був винокурний завод, що горівку робили. І в ту яму стікала брага та. Там було з картофель, там було з буряка, і мука. Воно все вимішене, і з землею. І черви , і всілячина. Туди люди їздили, по пояс залазили і копали. Копали той жом.І везли додому. Їсти не возможно було», – пригадує 90-річна Наталя Гоцуляк.
Тепер кожен з цих очевидців дякує за щоденну їжу Всевишньому і молиться до нього, аби внуки ніколи не відчули того болю.