Хоч це і неправильно, але аксіоматичними стали твердження, наче українців роз’єднує мова. Щось схоже маємо і у випадку з героями. Особливо, коли це питання постає в загальнонаціональному масштабі. Цінності, світосприйняття, ментальність, маркери культури – у кожному із цих напрямків українцям порозумітися непросто. Якщо оцінювати сказане крізь призму розмірів нашої країни, її протяжність із Заходу на Схід, з Півночі на Південь, а до того додати ще й історичні умови, у яких формувалась державність/ідентичність, співіснували люди, політичні та ідеологічні системи, то описана ситуація є зрозумілою. Навіть більше – вистачає таких, які перераховані відмінності, на рівні з природними ресурсами та іншими чинниками, називають найбільшим багатством сучасної України. Проблема ніби тільки в тому, аби це все спрямувати у правильне русло і навчитися використовувати цей ресурс.
Про ініціативи, які мажуться на хліб
Можливо, у сказаному дійсно є сенс. Давно відомо, що існують речі, здатні об’єднати українців з різних регіонів – це успіхи і здобутки. Нам приємно читати про звитяги українських спортсменів. Перемоги збірної України з футболу – взагалі на рівні національного свята. Досягнення співаків, акторів, поява нових, а краще – якісних українських фільмів, цікаві музичні проєкти... Це все, хоч інколи і несе в собі неприємний присмак, дарує позитивні емоції і наповнює конкретним змістом ідею та факт буття України для її громадян. Водночас є бажання, аби такого клею, що скріплює матерію громадянського суспільства, держави, нації, було більше на буденно-побутовому рівні. Описані вище тріумфи – вони десь там, на відстані витягнутої руки, але все ж за певною й умовною межею. Найбільший же ефект для зміцнення суспільного організму має те, що поруч, що здатен відчути і до чого можна торкнутися.
З останнім також не все так погано. При цьому зміни розпочалися не вчора, не позавчора і навіть не рік тому. Дедалі більше з’являється інформації про «перемоги» та досягнення середньостатистичних українців. Тих, що «з народу», «звичайних» і «нормальних», які не лізуть на екрани і не вимагають уваги до своєї персони. Натомість люблять, вміло та професійно виконують відведену їм роботу, взяті на себе обов’язки. Уже цим заслуговують на повагу. Ще краще, що їхній професіоналізм та зусилля не позбавлені уваги. Тож маємо нагоду щораз більше дізнаватися про власників екзотичних ферм, які вирощують нетипові для українського простору культури, про умільців, що ризикнули і перетворили талант на непоганий заробіток, молодих очільників сільської або міської ради, які пішли у владу й не просто довели, що там можна крутитись, але й показали, що в бюджеті таки є кошти і ними можна розпоряджатись на благо громади, покращувати життя й добробут.
Сказане вище – монета на два боки. По один бік є самі українці. Ті, які не побоялися. Тож в умовах, коли держава байдужа до малого бізнесу, до приватної ініціативи, вони все одно мають ідею і її реалізовують. У чомусь такому і можна вбачати шанс на зміни. Особливо, коли держава підтримуватиме подібні ініціативи. Або бодай не гальмуватиме їх. З іншого боку, це робота ЗМІ. Тих із них, які публікують такі матеріали. Тобто не йдуть у ногу з популярними помийно-рейтинговими інформаційними потоками, де новини криміналу зливаються воєдино з повідомленнями потойбічно-всепропащого змісту. Стійкі щодо описаних «захворювань» ресурси розповідають українцям не лише про трагедії і плачі, але й акцентують увагу на вмотивованих діячах, які зробили ставку на ініціативу, спробували і їм вдалося.
Ще про ініціативу
Абстрагуючись від сказаного, хочеться акцентувати більше уваги на самій ініціативі. Радше навіть на оцінці останньої на суспільному рівні, ставленні до неї та очікуваннях. Отож, побутує сприйняття, очевидно, не безпідставне, що сучасній Україні дуже не вистачає ініціатив – для реалізації важливих проєктів, для поступу та прогресу. При цьому брак відчувається на кожному з рівнів. Супроводжується ця ситуація ще й імітацією керівниками різних підрозділів відкритості до ініціатив знизу. Давати простір для думки та дії ніхто особливо не поспішає. Можливо, це також є однією з причин, чому ініціативи не так часто водяться у наших краях, а ще рідше впроваджуються.
Не таємниця, що образ ініціативи та дієвості загалом мають дещо сакралізований характер. У чомусь це пов’язано з першим пунктом, адже заважає сприйняттю ініціативи як складової повсякденної буденності, не дає бачити її тим, на що, теоретично, здатен і чого повинен прагнути кожен. Натомість домінантне ототожнення з подвигом вимагає апріорі надлюдських зусиль від того, у кого вона виникає. Подібне важко назвати виваженою позицією, а ще складніше – репрезентативною, адже інші значення, негероїчні, у такий спосіб відкидаються.
Виглядає, що таке сприйняття ініціативи прийшло зі сфери історії. Саме минуле українці звикли бачити як простір боротьби добра і зла, а тому – дії та звершень тільки героїв. Ініціатива на такому рівні, заклик до дії, будь-які трансформації – це все про видатних і великих. Тому і сьогодні ініціатива – це про подвиг, ажіотаж, шум. Таке її розуміння не для всіх прийнятне. Хтось гідно та професійно виконує свою роботу і вже цим приносить користь. Варто й на ці моменти звертати увагу. Ініціатива цілком може існувати в десакралізованому та дегероїзованому вигляді, і прикладів цьому безліч.
Скажімо, ті самі власники екзотичних ферм, про що мовилося вище. Якщо їм усе вдасться, то мотивуючі статті у ЗМІ – лиш вершина айсберга. Адже реалізація їхньої підприємницької ініціативи – це робочі місця, податки в місцевий бюджет, зрештою, стимул для їхніх працівників розвиватися та працювати над собою, аби й надалі бути конкурентними. Це все речі, яких дуже не вистачає сучасній Україні, щоб зрушити з насидженого місця на зустріч модернізації.
Вистачає таких прикладів і в історії. На початку року була нагода пригадати талановитого, а з тим – чи не найбільш недооціненого нашого діяча. Мова про фізика, вченого зі світовим іменем і перекладача Біблії українською Івана Пулюя. Часто саме його називають дійсним відкривачем Х-променів, але зараз не про це. Іван Пулюй був великим винахідником, справжнім резервуаром ініціатив. Так, ще в студентські роки він переклав українською мовою підручник з геометрії для гімназій. Ніби великої заслуги у цьому немає, особливо з погляду нашого часу. З іншого боку, підручників з геометрії українською тоді не існувало! Тож Іван Пулюй не тільки зробив певну роботу, переклад, але й зважився на крок, ідею, розірвавши тодішній шаблон.
Це приклад дрібної, але дієвої ініціативи, яка покращує дійсність для певної групи людей; хоч малої, але саме з такого народжуються наступні досягнення. Задля усвідомлення дії Пулюя наведемо ще один приклад. У незалежній Україні, впродовж практично 20 років існування суверенної держави, для студентів історичних факультетів державних університетів базовими підручниками були, а десь і досі є, старі і сфокусовані на радянській ідеології видання. Зайве говорити про освіту гуманітарія в таких умовах.
На закінчення
Жертовність і героїзм – це тільки один з вимірів ініціативності. Щобільше, таке трактування є дуже вузьким. Спроби звести образ ініціативи винятково до такої її інтерпретації є помилкою, так втрачаються контексти. У сучасній Україні саме такий підхід довгий час був і надалі є домінантним, але він потребує змін. Виправданою видається заміна його іншим поглядом на ініціативу. Як на благу дію, яка стимулює створення можливостей, відкриває двері для досягнень. Тобто ідея, яка покращує життя групи людей. Стартап по-сучасному. Дія з користю не лише для себе, як у нас прийнято, а й для інших.
Людина, вихована на такому прикладі ініціативи, мала б сприймати її як щось дієве, що виходить з практики життя, причому враховуються вихідні умови, середовище, а відтак пропонуються найлегші і найбільш ефективні шляхи вирішення проблеми. Втілення цього може наблизити до суспільства дії. Коли кожен зрозуміє, що ініціатива – це систематична і наполеглива робота, яка виходить з практики життя, не має нічого спільного зі ситуативним спалахом і везінням, а справжній успіх є сукупністю таких здорових ініціатив.