Османська імперія впродовж трьох століть була головним болем європейських монархів і папського престолу. Агресивна зовнішня політика цієї величезної держави, що мала виходи в Чорне і Середземне море, була напрочуд успішною й викликала захват у самих європейців, правда, потаємний.
Бо відбувалось не лише найбільше в історії зіткнення ісламської та християнської цивілізації, а й взаємопроникнення культур, сліди якого не зникли досі, і яке призвело до виникнення тієї Європи, котру ми знаємо. Міст, що з’єднав Схід і Захід, – це Туреччина.
Для України тріумф Порти обернувся жахливою втратою людських ресурсів – найбільш здорової і працездатної частини населення, і виникненням тієї особливої ментальності, риси якої досі не пізно обернути собі на користь, хоч іншим народам вона видається щонайменш дивною. Як можна бути вбогими на такій щедрій землі й такими неприкаяними всюди, крім власної хатинки? Чому ж інші народи, що пережили схожі лихоліття, почуваються у безпеці й не замикаються у своєму приватному світі?
Падіння Європи
Загарбник – це негативний образ, а офіційна пропаганда у 15-17 столітті була не менш дієвою, ніж зараз. Активною, промовистою, однак не зовсім правдивою, бо держава турків перебувала на значно вищому цивілізаційному рівні, ніж держави в Західній Європі. Спустошені бунтами безправних і голодних селян, відсутністю громадянських свобод, феодальними міжусобицями, епідеміями через брак елементарних санітарних умов, терором святої інквізиції, християнські країни були легкою здобиччю. Дипломати, серед яких було чимало вихідців із Центрально-Східної Європи, зокрема Речі Посполитої, марно намагалися зібрати фронт, що дав би відсіч туркам. Папський престол закликав до хрестових походів, для того хоча б, щоб відвоювати знову Константинополь – також даремно. Додаймо до цього армії, що складалися з найманців, насильно завербованих рекрутів чи просто селян, яких відірвали від землі. Протистояти численній, чудово екіпірованій та ситій професійній турецькій армії, що мала елітні яничарські полки, не було кому. У битві під Варною 1444 року загинув польський та угорський король Владислав, духовним наставником якого був перший гуманіст Східної Європи Григорій із Сянока, що надзвичайно важко пережив цю згубу. Поразка за поразкою, і так аж до знаменитої битви під Віднем 1683 року, коли християнська коаліція, в якій брали активну участь українські козацькі полки, завдала туркам нищівного удару. Власне, виникнення козацтва було спровоковане протистоянням двох цивілізацій.
А проте основною причиною непереможності турецької армії був дух, що його випромінював іслам. Кожен воїн, що загинув у боротьбі з невірними, автоматично потрапляв до раю. Невірний, що приймав магометанство, як правило, добровільно, отримував всі права і привілеї, навіть якщо був бранцем, проданим на ринку. Дехто підіймався дуже високо, робив кар’єру, багатів. А вихрести в Європі завжди були людьми третього сорту й незахищені від переслідувань. Не слід вважати всіх потурнаків, як називають їх у думах, такими, що шукали вигоди. Порівнявши життя у процвітаючій Порті, де вони могли гідно реалізуватися, з життям на Батьківщині, приниженим і безправним, ці люди робили той вибір, який робить зараз багато хто з наших громадян, тобто вибір на користь цивілізованішого суспільства. Класичний приклад – донька священика Настя Лісовська, яка завдяки непересічному розуму стала не іграшкою в гаремі, а султаншею, яку досі шанують в Туреччині. У 15-16 століттях чимало селян на Балканах просто переселялись на території, контрольовані турками, бо там були кращі умови для життя. У венеційській республіці час до часу воюють з турками, а решту часу мирно торгують. У 1547 році виходить переклад Корану італійською.
Багатства Османської імперії створювали купці, які вміло вели свій бізнес, і невільники, що з цілого світу струмками стікались сюди на ринки работорговців, особливо з Лівобережної на Правобережної України. Постачали їх татарські загони людоловів так званим Чорним шляхом, що насправді складався з трьох шляхів – Чорного, Кучманського та Волоського. Звісно, попри нечувану і майже узаконену работоргівлю, Чорний шлях не виглядав на звичайну ґрунтову дорогу, по якій неквапливо чимчикували воли, тягнучи за собою вози з сіллю, залізом чи галантереєю, дороги, що проходила через міста, де всюди стояли митниці, корчми, кузні. Узбіччя Чорного шляху позначали трупи тих, хто не витримував тривалої пішої ходи, спалені села, деякі з них відроджувались, а деякі, що втратили всіх мешканців, – зникали назавжди. Мобільні татарські загони пересувались по степу, приносячи з собою екзотичні хвороби, злидні й смерть. Ясир складався з молодих дівчат та жінок, хлопчиків, що їх відбирали в яничари, здорових працездатних чоловіків. Старих, калік і немовлят найчастіше вбивали при набігах. Татар могли зупинити лише гори, їм не вдалось прорватись через Карпати. Орки Османської імперії кардинально змінили демографічну ситуацію в Україні, вилущивши з багатого генофонду найздоровіші зерна. Бували роки, коли вивозили до 20 тисяч людей. І це тривало три століття, наповнивши український словник лексемами, що нагадують про ті сумні часи: потурнак, бусурман, дівка-бранка, яничар, орда, ясир, хан, татарське зілля, турецький міст…
Розірвана Європа
Французький історик Жан Делюмо у книзі «Жахіття на Заході» описує гуманітарну катастрофу, викликану тривалою експансією Османів, не як абсолютне зло, а в контексті її сприйняття людьми того часу. Об’єктивні причини поразок християнських держав у боротьбі, звичайно, існували. Але попри це був ще потужний чинник нерозуміння, неусвідомлення небезпеки реальної загрози. Жан Делюмо цитує сучасника М.П.Гілморозе: « В Європі всі, кому безпосередньо не загрожувала турецька небезпека, були до неї байдужі. Хто ж був небайдужий до цієї загрози? На місцях то були люди, які страждали від жорстокості мусульман, а також духовенство, яке розуміло, що християнська віра – під загрозою» . Поодинокі хрестові походи не мали бажаного ефекту. Трагічна доля походу Владислава Варненчика тому приклад. Багато хто сприймав турків як партнерів по бізнесу, маючи свою частку і в работоргівлі. Стосується це також і козаків, які часом співпрацювали з людоловами. Словом, існувало те, що ми зараз називаємо міжнародною мафією. Здається, ніхто особливо не досліджував цього явища. Коли запорозькі гетьмани використовували татарське військо як союзників, тоді можна було заплющити очі на чимало речей, несумісних з мораллю і патріотизмом. Не слід сприймати це болісно. Завжди були і є люди, які вважають інших товаром і мають з того зиск.
Позиція церкви щодо турецької експансії, звісно, була свідома й безкомпромісна, хоча церква вже не мала такого впливу на міжнародну політику, а її жорстокість щодо власного стада була значно більша, ніж жорстокість завойовників-іновірців. Церква не зуміла об’єднати Європу і звільнити Константинополь, святе місце для християн. Але принаймні проповідники могли красномовно оповідати про криваві злочини мусульман і Божу кару для тих, хто зрадить віру. Власне, Церква виконувала у цьому протистоянні пропагандистську місію, адже добре відчувала загрозу релігійній ідентичності. І не лише католицька, а й протестантська, особливо в особі Мартіна Лютера.
Щодо європейських гуманістів, то вони бачили загрозу ідентичності національній, а також цілісності Європи. Особливо це стосувалася Мішеля Монтеня й Еразма Роттердамського. Інтелектуали були єдині, хто мислив у цій ситуації адекватно. У часи Відродження більшість з них були наставниками чи авторитетами для монархів. До їхньої думки прислухались, але вона не була вирішальною. Повзуча ісламізація, корупційні ігри, інтриги при королівських дворах поглиблювали деморалізацію суспільства. До того ж, застаріла феодальна ментальність уповільнювала зміни, потрібні для перемоги Європи.
Дуже цікаву формулу успішної держави вивів наш земляк з Добромиля, Ян Щасний Гербурт (1567–1616 рр.), який замолоду брав участь у багатьох дипломатичних перемовинах, зокрема з Туреччиною. Він радив «зняти кайдани з ніг і покласти їх на серце», тобто визнавав доцільність громадянських прав для всіх народів і всіх станів. Також він був прихильником релігійної терпимості щодо різних християнських конфесій. Усе, що нас послаблює, посилює ворога. Якби Річ Посполита не була настільки понівечена шляхетським свавіллям і деспотизмом, вона могла б принаймні припинити походи людоловів, які оминали магнатські маєтки, але завдавали непоправної шкоди простим людям. Ян Щасний був прихильником політики Стефана Баторія, який надав чимало пільг козакам і не раз діяв з ними у спілці проти татар. Він написав трактат «Про війну козаків з турками», який досі не видано.
Османська імперія наприкінці 17 ст. була досить ослаблена, і тому цього разу під Віднем їй завдали вирішального удару. То була битва народів, яка показала, що коли загальні інтереси домінують над приватними, будь-якого агресора можна здолати. Це стосується не лише агресора не лише зовнішнього, а й внутрішнього.
У містечку Острополі на Поділлі досі стоїть міст, який збудували турки наприкінці 17 ст. через річку Случ. В аркадах у темряві шумить вода, а нагорі пролягає дорога на Київ. Міст витримав усі повені, всі суспільні катаклізми, війни і революції. Його так і називають – турецький міст. Ним пишаються мешканці Острополя, забувши про давнє лихо. Можливо, турецький гніт для їхніх пращурів видавався не таким уже й важким після Хмельниччини, яка викосила всі подібні єврейські містечка, та й тривав він менш ніж два десятки років, залишивши по собі надзвичайно міцні й гарні мости через українські ріки. А у Кам’янці-Подільському на підмурівках ренесансної каплиці біля катедри Петра і Павла турки збудували мінарет заввишки 40 метрів, а сам костел перетворили на мечеть. Вже після вигнання турків, 1756 року, на верхівці мінарету встановили мідну фігуру Матері Божої. Правда, костелу ще раз довелося пережити осквернення, коли за радянських часів у ньому зробили Музей атеїзму. Але це – вже інша історія.