У львівській галерії „Художник”, що на проспекті Шевченка, 3 триває мистецька виставка Ольги Кульчицької-Ребітви. Це третя експозиція робіт мисткині в цьому році. Перша, під назвою „Доленосні миті”, відбулася у березні у Пороховій вежі. Друга – у бібліотеці-філії №5, що на Ш.Руставелі 8.
Виставка – дивовижно сонячна, наче кожна з картин внесена до галереї з липневого пообіднього дня, і на ній невидимо присутні сліди теплих вітрів і світлотіней. Кожна картина - це передусім колір, цілі хвилі свіжої легкої, але насиченої кольористики, різнобарв’я життя, але чимось вимисленого. Якщо прийняти на віру, що перемальовуючи будь-що, ми малюємо передусім власне світовідчуття у хвилину праці, то можна тільки подивуватися скільки невловимих відтінків і чистого світла було у душі мисткині, коли вона малювала цей квітковий світ. З’являється навіть дивне відчуття, що колір у Ольги не так відтворення побаченого внутрішнім зором, як його со-творіння.
Інша чуттєва лінія виставки – це пейзажі. Входячи у фізичний простір між ними – теж відразу відчуваєш пульсацію енергій, тільки цілковито іншу – посріблено-вечірню, грудневу. На одній із картин вертикальна лінія світла проходить, здається, за картиною, її тінь „ловиться” оком лише при довгому й серйозному спостереженні за грою кольорів й тіней. Переливи зимового сонця, чий відблиск у першожданих блакитних снігах – і щось щемно тремтить у серці: це майже вечір з мого п’ятилітнього дитинства, коли кольори бачилися в стократ сильніше, а тепер впізнаються з мистецьких картин, як давня радість.
Цікаво, що Ольга Кульчицька-Ребітва – музикант, за спеціальністю диригент хорового співу, і має гарний голос. До 35 років не поклала на папір жодної краплини фарби, аж поки раптово, в один вечір, не відчула гострої, просто несамовитої потреби перемалювати сонце над озером - картинку, що стояла у дитячій кімнаті. В той момент у неї навіть професійних фарб і пензлів не було, скористалася шкільними, своєї доньки. І після того - відчуття неймовірного бажання до малярства, за її словами, просто заповнило все життя.
Був початок дев’яностих, коли Ольга брала ще звечора намальовану картину, мокру від фарби, що не встигла висохнути, покривала її тонким захисним папером, і йшла до церкви, а після ранкової літургії - продавала чи віддавала людям. „Це було таке щастя – бачити як змінюється лице людини, коли вона вперше бачить мою роботу, або ж моїх приятельок, що були разом зі мною, я відчувала себе тоді вповні щасливою…” - розповідає художниця.
„Я можу малювати дуже рано чи пізніми вечорами, чи в обід, і навіть коли маю купу клопотів побутових, я ж теж малюю, бо виношую, вдивляюся в ці образи, що творяться перед очима. Тільки б дочекатися, коли перенести на папір. Коли щось творимо, то вже не живемо як звичайні люди”, - усміхається мисткиня.
Наступна виставка робіт Ольги буде у Жовкві, в травні наступного року. До того часу художниця обіцяє намалювати більшу частину своїх майбутніх експонатів. Оскільки творчої майстерні у неї немає, більшість картин, які вона намалювала за своє життя, - даруються іншим.