Найголовніше в останніх подіях на фронті – це не скільки звільнено території, а продовження вибивання залишків кадрової армії РФ. На початок війні чисельність сухопутної армії ворога дорівнювала 280 000 вояків. З них для вторгнення в Україну нашкрябали близько 150 000. Плюс ще «армії ОРДЛО», десь до 100 000, з яких більшість – примусово мобілізовані. Потім ще підкидали якісь підкріплення.
За сім місяців війни ми змогли перемолоти російські кадрові сухопутні війська. Ту саму піхоту, що «цариця полів». Як цільної сили їх вже немає. Є окремі підрозділи, які ще не потрапили під наші удари, і тому зберегли боєздатність. Але тепер фронти в основному тримають змішані резервні, «ополченчеські», добровольчі частини та ПВК. Сумнівної боєздатності і з колосальними втратами (як озвучив один із їхніх взводних «Людоєд», з 19 вересня у нього з 23 вояків залишилось 7). А кадрові частини, що залишились, є одним із кістяків їхньої оборони.
В цих умовах росіяни сподіваються, що становище виправить «часткова мобілізація», коли на фронті з’являться 300 000 мобілізованих, що поповнять вже наявні побиті частини та сформують нові. Проте це буде сумнівне надбання.
Аналогія, яка напрошується – це битва за Москву в 1941 році. Тоді радянське командування теж сподівалося, що ситуацію виправлять чисельні частини з ополченців. В жовтні 1941 року їх кинули на фронт, підсилювати ще наявні регулярні війська. Німці за тиждень загнали їх у Вяземський котел та знищили вщент. І Москву в грудні 1941 року врятували не мобілізовані, а кадрові дивізії РСЧА, перекинуті з Далекого Сходу.
Сьогодні ж у росіян немає не те що кадрових дивізій, навіть повноцінних бригад. Тому шанси наші виглядають непогано. Хоча легко, звісно, не буде.