Білоруського поета, перекладача Андрея Хадановіча хочеться назвати дуже культурним хуліганом. Це проявляється у відвертості та щирості думок, почуттів, що він висловлює у своїх віршах під час літературних читань. Він один із найбільш відомих й улюблених в Україні білоруських поетів, частий гість у Львові.
Цього тижня Андрей Хадановіч приїхав до Львова у межах фестивалю сучасної білоруської культури в Україні «Білоруська весна-2008». Про Весну, Білорусь та життєві плани поет розповів в ексклюзивному інтерв'ю ZAXID.NET.
- Які враження від цьогорічної «Білоруської весни» в Україні?
- Фестиваль розпочався ще 22 березня спортивно-хулігансько-політичним, напевно не сховати цього політичного підтексту, забігом на лижах по асфальті. Зрозуміло, що Білорусія - країна, яка гордиться своїми досягненнями в біатлоні. Фестиваль вийшов по-доброму інтердисциплінарним, об'єднав різні види мистецтва. Він почався і закінчився найяскравішими перформенсами, які могли оцінити люди, у тому числі далекі від мистецтва. Слем, яким ми закінчували фестиваль, схожий на біг на лижах по асфальту. Я довго думав про цю симетрію... напевно, на лижах простіше бігати по снігу, і поезію зручніше читати тихо, інтелігентно, камерно, як і існує поезія в цілому світі. Але чомусь весь світ все менше читає, ходить в кінотеатри на хороші фільми. Тому митці, автори повинні самі переходити якісь кордони, робити провокації, затягувати у свою орбіту всіх, кому це може бути цікаво. Після Львова ми поїдемо до Одеси.
- Як виникла ідея проведення Весни?
- Білорусія і Україна... Смішно говорити про приреченість на близьке партнерство. З іншого боку, для двох країн, які мають величезний спільний кордон, ми не достатньо добре знаємо одне одного. Ніхто на державному рівні, за рідким виключенням, нічого не робить для взаємопізнання. А, може, воно й добре, що вийшло так, що поети познайомилися і пропагують себе власними силами.
Ідея - це розширення того, що українець, який цікавиться культурою, дізнався про Білорусію щось, окрім базових асоціацій, природних стереотипів: що це виключно режим, який порушує права людини, і ще трохи опозиція, яка йому протистоїть. У Білорусії, можливо тому, що це робиться всупереч, відбуваються дуже цікаві культурні процеси, повітря естетично дуже наелектризоване. Ми хотіли показати, що Білорусія може бути не тільки країною-сусідом. Я іноді помічаю за друзями-українцями таке поблажливе ставлення - ну, потрібно вас підтримати. Коли я впорядковував товстезну антології поезії «Зв'язокрозрив», я розумів, що в нас багато спільного, але на цьому фоні ще ясніше видно різницю. Я тоді дещо заздрив процесам, які відбувалися у 80-х - на початку 90-х років минулого століття. Вибух інтересу, пов'язаного з «Бу-Ба-Бу», раннім харківським хуліганом Сергієм Жаданом... Вони перетворилися із актуальних поетів ще й у есеїстів, романістів, експортерів України в Європу. Мені здається, що ми зараз переживаємо такий вибух поезії, якій відбувався між Андруховичем і Жаданом. Судячи з якості поезії, мені здається, що ми прийдемо до такої ж літературної революції, яка відбулася в Україні. Мені здається, що мої колеги завтра напишуть свої «Перверзії», «Депеш Мод». Мені видається, що саме це покоління білоруських літераторів завойовуватиме Європу. Хоча і зараз багато білорусів перекладають на українську, польську, німецьку.
- Ви досить часто буваєте у Львові, неодноразово були гостем Форуму видавців... Яка думка склалася про львівських читачів?
- Я три рази був у Львові на Форумі видавців. Кожного разу це був прекрасний, ні з чим не зрівнянний досвід. Перший раз у Львові я опинився зі своєю українською книгою «Листи з-під ковдри», якої ще не було видано білоруською, як це відбулося, не знаю. Другий раз я їхав на Форум, як спеціально запрошений гість. Пам'ятаю, що в театрі «Воскресіння», у 12-й годині ранку був аншлаг, такого навіть в Мінську, де дуже затребувана поезія, важко уявити. У нас був тандем із Віктором Небораком, кожне слово, кожен жест потрапляв в ціль. Дуже рідко буває настільки розуміюча, рафінована, вдячна, тонка публіка, як це буває у Львові. Звісно, це не тільки львів'яни, з інших міст на Форум приїжджає інтелектуальна еліта, це, звичайно, вибрана публіка, але після таких читань, як тандем з прокуратором «Бу-Ба-Бу», надихаєшся на якісь звершення і хочеться ще і ще приїздити до Львова, говорю без зайвих симпатій. В мене є свій хіт-парад міст, аудиторій, людей, з якими я зустрічаюся. Львів, безумовно, одне із найулюбленіших міст.
- На першому Мінськ...
- Незалежно від того, що я думаю, я відповім, що Мінськ і мінська публіка. Але Львів, Київ і Харків йтимуть після. Кожен раз зі своєю специфікою, кожен раз це дуже різна публіка, тому що кожен раз це інший імідж міста, який завжди проектується й на культуру. Театр «Лялька», де мені доводилося співати у бардівському форматі з гітарою, і щось у слемівському форматі кричати на Форумі видавців, чи останній досвід - величезний міжнародний слем, де співорганізатором був журнал «Шо», який ми відгрохали у Львові в межах останнього Форму за участі великої кількості країн з найкращими слем-поетами Росії. Росіян всі побоювалися, бо вони перемагали українських поетів на міжнародних слемах, а тут раптово виникла білоруська делегація і троє наших увійшли в шістку найкращих.
В будь-якій іншій країні неможливі читання без перекладу. Тут парадокс: ці переклади робляться не для комунікації, а як жести любові. Є законні літературні способи прояву любові - це сісти, перекласти і розпропагувати в доступному тобі середовищі.
- Які середовища, крім України, є ще доступними?
- Я для себе виділяю територію, яка не потребує переведення годинника вперед чи назад, - це Україна, країни Балтії, які живуть одним відчуттям часу, і, мені здається, одним відчуттям поезії. Ми живемо на території, де працюють найкращі західні традиції, але ми не втратили одночасно щось своє, що відрізняє нас від сусідів. Це робить нас найбільш зрозумілими одне одному. На спільних читаннях з Дмитром Лазуткіним в Могилянці, які відбулися буквально кілька тижнів тому, ми тихо впівголоса говорили про кохання. При всій політичній затребуваності мені дуже приємно, коли поет, чоловік мого віку, говорить якісь фантастичні речі про кохання, про речі, яких ще вчора стидалися в поезії, ховаючись в іронію, цитати, хуліганство.
- Кого з українських авторів ви зараз перекладаєте?
- В мене є невелика перекладацька майстерня в Мінську. Ми раз на тиждень з моїми колегами збираємося і перекладаємо з доступних нам мов, обговорюємо, редагуємо поезію, прозу, есеїстику. Крім англомовних і франкомовних авторів, це багато найближчих сусідів. Багато перекладаємо поляків, але всі рекорди б'ють українські автори. Це «Депеш Мод», перекладений в майстерні, він вже вийшов друком, «Культ» Дереша, який зробила Марійка Мартисевич, вийде найближчим часом. Не так давно вийшов товстезний том Андруховича: це два романи, есеїстика і поезія в одному томі. В Україні такого фундаментально вибраного, як наш том «Вступ до географії», в Андруховича напевно немає. Якщо вийдуть переклади «Жадана», то це буде співставимо з величезним томом його «Капіталу». Це й інші автори, які представлені в «Зв'язокрозриві». Від Олега Лишеги, покоління Василя Герасим'юка, через «бубабістів» до поетів 90-х, і вже живе спілкування з теперішніми слемерами.
Знаєте, я дійсно починаю відчувати, як старію. Я пам'ятаю ті часи, коли Бондар, Жадан були наймолодшими українськими поетами. Я можу себе відчувати, якщо не батьком, то, принаймні, старшим братом, хоча це білорусів завжди в молодші брати зачисляють. Це прекрасні поети-хулігани і провокатори Павло Коробчук, Дмитро Лазуткін, з яким у нас вже склалася традиція спільних тандемних читань. Хочу згадати досвід у Харкові, коли ми з Сергієм Жаданом і Настею Афанасьєвою, яка пише російською, читали вірші трьома мовами. Це відбувалося на фестивалі пам'яті Бориса Чичибабін. Можливо, Київ у цьому відношенні «розбалуваний». У Мінську цього менше, хоча ми також столиця, але менш мега. В Харкові, Львові затребуваність таких подій ще більша, де би я не читав - повна аудиторія. Навіть на Чичибабінських читаннях, де була інша публіка, іншого віку, яка більше думає російською, ніж українською, але ці люди також стояли і слухали поезію.
- Ви згадували про певні стереотипи щодо Білорусії - цензура, режим... Як там поету пишеться, працюється, видається?
- В Білорусії відбуваються дивні речі. Я відчуваю інтуїтивно, що відбувається якась легка лібералізація, можливо, режим трохи легше дихає після фальсифікації останніх виборів, зараз відбувається таке собі легке потепління. Раптом стає можливим виступати з великими концертами альтернативним рок-групам, які ще вчора були заборонені.
Відносно мене, то я ще вчора перебував у «чорних» списках заборонених авторів, ще зовсім недавно мені не дали провести презентацію книги, тепер нами цікавляться проурядові журнали. Можливо, навіть чиновники розуміють, що з маразмом вийшов якийсь зашкал і намагаються відкрити якийсь клапан, можливо, бавлячись у лібералізм. Хоча, як написав класик, «осетрина буває тільки першої свіжості». Неможливо трохи більше свободи, вона є або ні, цензура вона є або ні. На сьогодні більше напівлегального, партизанського інтелектуального руху. Я не відношу себе до чистоплюїв, я вважаю, що потрібно використовувати кожну можливість для висловлювання. Поет Фет неформально сказав, що можна надрукувати поезію в журналі з назвою «Хуй», - поезія облагороджує. Мені здається, що якщо тобі є що сказати, ти можеш висловитися там, де ще вчора дуже здивувався, побачивши свої тексти, свої інтерв'ю.
- В Україні дуже гостро стоїть питання мови, наскільки воно є актуальним у вас?
- В Білорусії немає Галичини, немає Львова та Івано-Франківська, де більшість населення розмовляє українською мовою. В Білорусії є середовища, осередки, більше всього в Мінську. Як на мене, ми вже пережили два стереотипи, пов'язані із білоруською мовою. Позавчора білоруську мову сприймали, як мову села, неміського населення, але в тому середовищі практично не почуєш чистої мови, це мова, яку було перейнято з мексиканських серіалів і російськомовних випусків новин. Вчорашній стереотип, що білоруська - мова опозиції. Цей стереотип я би розвіяв, білоруські опозиціонери, коли їм треба, говорять російською мовою, не це об'єднує в опозицію. Сьогодні імідж білоруської мови - це імідж еліти інтелектуальної, духовної, це мова молодих музикантів і художників, студентів, більшість з яких походить з російськомовних сімей. Кожне покоління в Білорусії переходило на білоруську. Вчора, можливо, вони керувалися політичними мотивами, сьогодні це, можливо, естетичні мотиви.
Я колись закінчував російську філологію і писав російськомовні вірші, а потім подумав, що мені немає чого...мова - це не тільки засіб, а все ж спосіб існування поезії. І тепер мені немає що говорити російською, навпаки, в мене виникло мільйон мотивацій зв'язування білоруських слів, це дуже тонка матерія. Напевно сьогоднішня білоруська мова - це зворотна медаль того, що її мало, це мова вибраних, це мова, в якій зовсім інші конотації, не поверхом нижча інтелектуально, а, напевно, поверхом вище, ніж коли розмовляють російською. Це мова науки, істориків, і, перш за все, поетів, мова існування поезії, можливо, в екстремальних умовах.
- У багатьох людей, які побували в Білорусі, склалося враження, що населення все влаштовує, що воно задоволене, принаймні матеріально?
- Я би не сказав про більшість, після кожної фальсифікації виборів видно, що білоруське суспільство дуже полярне, як би не завищувалися результати, неможливо приховати, що як мінімум половину населення ця ситуація не влаштовує, але не можна сказати, що половину влаштовує. Просто не дійшло до такого різкого протистояння, як це було в Україні.
Можливо, наша ментальність більш терпляча, спокійна. Знаєте, як в анекдоті: сяде росіянин на цвях, матюкнеться; українець сяде, обов'язково витягне його, покладе в кишеню і в господарстві використає; сяде білорус, буде терпіти і думати, що, може, так треба. Напевно до білорусів трохи повільніше доходить. У нас є пісня про бідну «босиху», і в Україні є той самий варіант про бідну голоту і дядька багатого. Так от, українська пісня на два куплети коротша, як тільки багатий дядько ображає, українці одразу дають здачі, білоруси, ще вісім рядків вмовляють помиритися і лише коли вже їх дуже ображають, то щось роблять. У мене відчуття, що ми знаходимося в ситуації переговорів з тим дядькою, що образив. У результаті таки надають по шиї. Є фактори, які неможливо подолати. Неможливо, знаходячись у центрі Європи, робити це тільки географічно, процеси, які відбуваються в кожній сусідній країні, природно торкаються Білорусі. Я оптиміст. Питання наскільки швидко, наскільки виросте до того часу моя маленька донечка.
- До речі, ви для неї не пишете віршів?
- Я пробував і пробую, неможливо на себе тиснути. Тут неможливо сфальшивити, на відміну від дорослої поезії - в дитячій або є що сказати, або ні. Дитяча література дуже затребувана в наших країнах. Між іншим, не можу без заздрості спостерігати за діяльністю Івана Малковича, на кожен переклад Гарі Поттера, який виходить трохи раніше, кращої якості оформлення ніж у росіян. Мені завжди здається, що це невелика естетична перемога.
Маю надію, що цього року в Білорусії з'явиться товстий томик вибраних перекладів. Якщо так все піде, то протягом року змайструю книжку дитячої поезії, планую видати ще одну аудіокнигу.