Українське телебачення заполонив турецький продукт. Окупація відбулася швидко, можна навіть сказати, блискавично. Якби турки знали про те, що їхнє «мило» захопило наш інформаційний простір, неодмінно би задумалися над тим, як з цього отримати політичні дивіденди.
Чи задумується ж український глядач над тим, що він може отримати від перегляду серіалів іноземного виробництва?
Трохи історії
Почалося все з турецького серіалу про долю Насті Лісовської та Сулеймана Пишного – «Величне століття. Роксолана», який у жовтні 2012 року взявся транслювати канал «1+1».
Рейтинг «Роксолани» виявився настільки високим, що «Плюси» невдовзі поставили його в пік-прайм. Такий «розклад» не давав спокою менеджерам інших каналів, і вже незабаром в ефірній сітці майже кожного вітчизняного мовника з’явився хоча б один серіал турецького виробництва. А на «1+1» так захопилися, що забили турецьким продуктом майже всю програму, залишивши непорушними лише свої хроніки вбивств, зґвалтувань, самогубств, народжень пандочок, крадіжок та інших приємностей – себто головний випуск ТСН. До рішення менеджменту каналу можна поставитися з розуміння, дізнавшись про те, які рейтинги зібрала прем’єра наступної, після «Величного століття», мильної опери турецького виробництва в ефірі «Плюсів» – «Сила. Повернення додому». У перший тиждень показу її частка становила 24,2% серед аудиторії віком 18-54 роки.
Турки попхали з ефіру навіть російські драми, фільми про мєнтів, кримінальних авторитетів, вульгарні «камеді-клаби» та інших традиційних героїв Русского Міра. Цей факт, мабуть, цілком спокійно можна зарахувати до числа позитивних.
На побутовому рівні ж відбулися інші зміни. Як за незапам’ятних часів розквіту латиноамериканської «мильної» індустрії, українські жінки віком 50+ почали відпрошуватися з роботи, щоби встигнути на улюблений серіал. Крім того, наші панни, що в дев’яності величали одна одну не інак, як «донна» та «сеньйора», тепер вважають себе «султаншами», а своїх благовірних звуть «пашами» та «агами». Так і чекає тепер султанка Ольга цілу ніч на свого блудного Йосипа Агу, голову клану Іваненкочоглу. Незабаром же зовсім не в дивину буде почути, як батьки кличуть додому своє чадо з іменням Роксолана-Міхрімах, і вона перед тим, як вирушити, знехотя втрамбовувати у себе порцію манної каші, прощатиметься з друзями: Чичек, Бураном, Силою, Ібрагімом, Ґюльшек, Бедар, Джерханом та іншими махідевранами. Тим паче, що українці уже називають своїх дітей Султанами. Все це ми уже колись пережили з Марі-Мар та Розами.
Зважаючи на поступову ісламізацію європейських країн, все можливо. Тут мимоволі пригадується книга «Ефіопська Січ» Василя Кожелянка. Наприкінці книги з елементами альтернативної історії пан Василь перетворює далекого родича головного героя Петра-Павла Горностай-Лазаревського на Мустафу Лазарли, що мешкає в «Київському халіфаті» й слухає нишком заборонену світську музику по радіо «Свободная Сібірь».
Повернімося ж до сьогодення, де турецькі серіали так зачепили за живе українців, що майже у кожній порядній сім’ї хтось один та й дивився як не «Силу», «Роксолану», «Любов та покарання», то яку іншу чичекню. А що телебачення досі залишається чи не єдиною атракцією для багатьох мешканців нашої країни, то правдами-неправдами сюжети цих епічних історій, завдяки давньому сервісу-додаткові до телевізора ББС (баба-бабі-сказала) та звичці збиратися сім’єю не за вечерею, а за спільною трапезою телеконтенту, знають ледь не всі.
Позитивні сторони
Проте досвід перебування при перегляді цих телесеріалів та дискусіях у рекламних перервах, на роботі чи під час прогулянок, дає змогу зрозуміти, що споглядання турецького «мила» може мати і позитивні сторони.
Значна частина сюжетних ліній усіх цих саг крутиться довкола поневіряння жінки у традиційному зашореному соціумі в умовах тотального домінування патріархату. Висловлюючись людською мовою, – про нелегку долю прекрасної статі у своїй країні, де жінки змушені повністю брати на себе побут, догоджати чоловікам у всьому, сидіти вдома і не лізти в серйозні справи.
Суворий патріархальний устрій «уберігає» героїнь від зайвих знань (здобуття освіти), змушує одружуватися за велінням батьків іноді на братові свого покійного чоловіка, їм оголошують смертний вирок за відступ від традицій. Себто мають змогу сповна «насолодитися» усіма перевагами традиційного суспільства.
Всі побутові обговорення сюжету зводяться здебільшого до шкодування заморських героїнь й нерозуміння того, як досі так можна жити. Відбувається внутрішнє, не завше свідоме, засудження сліпого слідування традиціям як чомусь святому й непорушному, як данині, спадковому хресту, котрий мусиш нести, хоча й абсолютно не відаєш чому й не маєш розуміння для чого. І те внутрішнє переосмислення є дуже важливим, хай навіть воно поступове та не дуже свідоме. Бо ж де, як не в наших краях, традиції відіграють неабияку роль у житті соціуму? Часто сліпе наслідування предків у стилі «бо так мої батьки робили, бо так мої дідо-баба робили» перетворює дії на безликі ритуали. Відвідування церкви давно уже перетворилося з внутрішньої потреби на звичайну традицію, і вже не віра кличе частину нашого люду на службу Божу, а думка про те, що скажуть/подумають люди. Будь-який відступ від норми й далі трактується як порушення традиції, злам чогось вікопомного, а тому переслідується – не законом, а чимось куди більш страшнішим у побуті давніх українців-галичан – осудом.
Реформи Ататюрка досі не до кінця легітимізовані у свідомості мешканців турецької провінції. Віддалені невеликі спільноти завше залишаються останнім оплотом збереження старого ладу. Вони – найбільш консервативні та найменше надаються до змін.
Звісно, певною мірою, жінки змогли знайти вихід із ситуації та призвичаїлись, тому в традиційних спільнотах Туреччини існує прихований матріархат. Прикладом цьому може слугувати роль матері султана – Валіде Султан, котра могла бути сірим кардиналом в країні, підкеровуючи своїм сином. Прихований матріархат у галицькому побуті жартома описує Богдан Волошин у своєму славнозвісному «Галицькому синопсисі».
Власне, традиційність є антонімом модерності, готовності до поступу та розвитку. Є не чим іншим, як бажанням законсервувати теперішній устрій.
У нас же все консервується досі, як овочі та фрукти на зиму. Якщо дівчина не вийшла заміж до 20, то вже, вважай, в дівках і зостанеться. Як на свята столи не забиті тричі по 12 страв, то жінка не ґаздиня, хоча того ніхто не з’їсть не тільки за саме застілля, а ще й вся сім’я – за тиждень після свят. А ще забобони, котрі заслуговують на окрему історію.
Прикметно, що для галичан часто сама традиція є куди важливішою за її зміст. Це, мабуть, одна із найбільших проблем, адже консервативність на загал притаманна багатьом спільнотам, особливо гомогенним, тобто однорідним. Така характеристика дозволяє вберегти свої звичаї та устрій у важкий період, особливо – коли спільноті загрожує небезпека. У нашім же випадку цей самозахист – не що інше, як страх перед змінами.
Не варто забувати й про інше. Наш традиційний і консервативний галицький соціум такий доти, допоки всі ці традиції та консервації не наступають на наші бажання. Звісно, якщо не брати до уваги особливої категорії любителів постраждати. Дехто щиро, а дехто – й напоказ. Інші ж упокорюють свою традиційність, поки за останнім гостем не закриється хвіртка. Себто вона (не хвіртка, звісно) достатньо позірна.
З усього цього можемо зробити висновок, що турецькі серіали, котрі заполонили наш інформаційний простір, могли би стати непоганим прикладом для розуміння проблем традиційного суспільства, в котрому досі частково існуємо, адже у галицькій частині України так і не відбувся повний перехід до суспільства модерного, як і в багатьох інших кутках нашої держави. Проте до такої саморефлексії, мабуть, не всі готові. Або й не хочуть бути готовими. Тому «Роксолана», «Сила» та інші так і залишаться простим продуктом споживання, атракцією, а не можливістю для переосмислення.