Через постійні обстріли з боку ворога чимало харків'ян змушені були покинути свої домівки – місто розташоване неподалік від кордону з Росією. Серед них – Євген Власюк, бізнесмен, який евакуювався з міста і всього за 2 місяці разом з друзями зумів відкрити власний бізнес у Львові.
У рамках проекту «Свої» харків'янин розповів про перші дні війни у Харкові, про евакуацію, волонтерство, родичів, яких віднайшов у Львові, та бістро, що бізнесмену разом із друзями вдалось відкрити у місті Лева. ZAXID.NET з дозволу редакції робить передрук цієї історії.
«Все закінчилось просто в один момент»: про початок війни
Яким ваше життя було до 24 лютого? Чим ви займались у Харкові?
Спокійним (сміється). Я займався доставкою здорового харчування. До 6 років ми будували бізнес із партнерами, все було налагоджено: сидиш собі, все саме робиться і результат є. Все закінчилось 24 лютого, просто в один момент...
Їжу ми роздали на гуманітарні потреби. Спочатку годували ЗСУ, просто завалювали хлопців їжею, щоб вона не пропадала. Вже потім зрозуміли, що треба було якось розприділяти ці продукти.
Мабуть, для кожного українця життя розділилось на до 24 лютого і після. Як ви дізнались про повномасштабне вторгнення Росії в Україну?
Я прокинувся о 5 ранку, почав усім дзвонити. Зателефонував другу: «Що ти робиш?» А він у відповідь: «Все, я їду». У мене вже була зібрана валіза, ми теж з дівчиною зібрались, але не поїхали.
Заїхали на виробництво, де розташована моя кухня, бо там було багато вже готової їжі, яку зранку мали доставляти. Мені ще кур'єри телефонували і питали, чи сьогодні будемо розвозити її, а я кажу: «Ні, мабуть». «Але ж люди хочуть їсти, мабуть», – такі відповідальні у нас кур’єри (усміхається).
Усе спакували в холодильники, бо залишати їжу на столах, невідомо на скільки – не вихід. А потім ще трішки посиділи і вирішили залишитись. Однак ми не довго були, десь у перші дні березня поїхали з Харкова. Тоді в місто вперше прилетіла ракета, на Майдан Свободи.
«У Харкові розуміли, що все не закінчиться скоро»: про евакуацію з міста
Як вам вдалось евакуюватись з Харкова?
Ми їхали не машиною, а потягом, бо тоді неможливо було виїхати з Харкова на авто. Точніше – можливо, але страшно – багатьох людей вбили чи ще щось з ними сталось дорогою. Тому вирішили їхати потягом – тоді ще не було ажіотажу. Ми приїхали на вокзал – там жодної людини.
Напевно, люди тоді ще не знали, що робити…
Так. Ми сіли в потяг спокійно. Нас було шестеро в одному купе, але загалом доїхали нормально. Через 3-4 дні вже було важко – усі зрозуміли, що треба їхати, що все не закінчиться скоро.
Мені батько, а він військовий, казав: «Якщо побачиш техніку, не важливо, чи нашу, чи ворога, то це означає, що треба негайно виїжджати з міста. По-перше, ти будеш заважати ЗСУ, своїм же. Світло увімкнеш невчасно, ще щось – пристрелять. Ти ж не знаєш, де хто. А в мене ще така куртка була – кольору хакі. Я взагалі не знав, що робити, бо всі речі залишились в одній квартирі, а ми – в іншій, у друзів.
Ми приїхали 1 чи 2 березня. Вийшли на вокзалі у Львові, а тут – наметове містечко, кухня польова, і ми такі: «О, Боже, тут те ж саме». Підходимо до людей і питаємо: «А які тут правила?» Бо в Харкові тоді була цілодобова комендантська година – не можна було взагалі нікуди виїжджати чи виходити. ДРГ їздили.
А яким загалом є воєнний Харків?
Насправді люди, які там зараз живуть, наші друзі, не розуміють, що ми тут робимо (сміється). У Харкові спокійно, кажуть. Я був у Харкові не так давно, приїхав туди з другом, і дисонанс якийсь. Там точно війна більш сувора.
Якщо порівнювати, то Львів завжди асоціювався зі святом. Є тривоги – і повітряна, і десь всередині. Але в цілому все так і лишилось: це місто-свято. А от у Харкові трішки суворіший світ. Як Mad Max («Шалений Макс»). У Харкові ще місяць тому важливими були паливо, їжа та вода. Все інше – не важливо.
«Все почалось із метро»: як харків'яни волонтерили під обстрілами
З перших днів повномасштабного вторгнення Ви були одним із учасників волонтерського хабу Orlova.help, який допомагав і досі допомагає жителям міста та ЗСУ. Які історії найбільше запам'ятались?
Все почалось із метро. Там багато людей переховувались – на деяких станціях було по 1500 людей. Для підземки це дуже багато. Нормально для станції – це 100 людей.
В них там нічого не було. Я віддав свій фільтр для води на станцію, друзі – каремати, спальники. Тоді ми почали шукати спортивні магазини з екіпіруванням для скелелазіння, походів, хотіли викупити такі товари за собівартістю. Бо що ж вони з ними будуть робити? Тоді була і неприємна історія: один підприємець нам зробив знижку всього у 10%. В тих умовах ніхто не думав за гроші, викупили в нього все. Але цей факт приголомшив, бо стався у Харкові. Він – такий же, як і ми, все бачив своїми очима. «ГАЗель», вщент набиту карематами і спальниками, відправили по станціях метро.
Мій друг мені розказував, що вони між станціями рейками проходили, так відправляли приготовану їжу. І от комендантська година, хлопці біжать, добігають до станції. А метро на ніч закривалось на браму. Це броня – як зачиняються двері, то все, туди не зайдеш. Ми дзвонимо друзям, кажемо: «Зараз біжіть, просто зараз, там вам віддадуть їжу». Якось добігли волонтери, домовились з поліцейським біля входу, він відчиняє браму, а за нею стоять військові з автоматами. Це були перші дні війни… І ніхто не знає: наші це – не наші. І він розказує: «Ми дивимось один на одного і не знаємо, що сказати. І тільки: «Їжа. Слава Україні!» У відповідь: «Героям слава!». І тоді зітхнули всі, слава Богу, все нормально. Виявилось, що це наші друзі попросили хлопців із ЗСУ допомогти донести ту їжу.
Із волонтерством було багато історій, особливо в перші дні війни. Пам'ятаю, як дзвонить якась дівчина і каже: «На станції "Історичний музей" кишкова інфекція». Не було води нормальної, з’явилась кишкова паличка, і всі 150 люди скаржились на біль у животі. Там ще десь з 15 дітей було. І ми якимось чином через мою терапевтку знайшли ящик ніфуроксазиду. Як зараз пам'ятаю: «Вікторіє Анатоліївно, всім людям там погано, діарея». А вона: «В мене якраз під столом в кабінеті ящик ніфуроксазиду. Треба туди піти». І це як квести: треба знайти, хто зможе туди піти, і забрати все.
А ще один квест був із дріжджами. Мого друга мама керує пекарнею при монастирі в центрі міста. Я кажу: «Ви ж там печете хліб. Він у собівартості – копійки коштує. Давайте ми все знайдемо, що потрібно для хліба, нехай спечуть – ми заберемо». Вона дала номер отця Нестора. Телефонуємо. «Скільки треба», – питає він нас. «1000 буханок», – відповідаємо. «Добре, давайте. Борошно є, немає дріжджів».
Ми знайшли номер телефону заводу з виробництва дріжджів, що розташований у зоні, де найбільше стріляли. Я знайшов водія, який туди поїхав. Завод нам безплатно віддав, здається, 100 кілограмів, точно не пам'ятаю – велику кількість дріжджів. Але не обійшлось без проблем – треба потрапити на територію заводу. Комунікації немає, охорона не знає, хто це приїхав і чому.
Нарешті зайшов той волонтер, забрав дріжджі, привіз їх і нам спекли хліб. Ми потім відправили людей, вони все забрали і розносили по станціях. Ви не уявляєте, що було, як занесли той хліб у мішках. Коли люди його отримали, то просто розламували і стояли нюхали. Ну це просто було… Бракує слів.
Війна, мабуть, у всіх українців змінила цінності, пріоритети та поняття важливого.
Безумовно. Мій друг майор був на нулі 3 місяці, тепер він переїхав у Львів і тут навчає десантників. І от він розповідав, як 2 місяці прожив в окопах, де постійно «прилітало», і такі буденні проблеми – не можеш навіть помитись. Коли він приїхав до друзів під Харків, військові зайняли якусь позицію там, то знайшов дім і воду. І він каже: «Перевдягнутись, помитись, поголитись – це таке щось, ого…» Такі прості речі стають вкрай важливими. Це переоцінка дійсності.
«Ми не відчували, що у безпеці»: про евакуацію у Львів
Зараз Ви облаштовуєтесь у Львові. Ви від початку знали, що оселитесь саме у цьому місті?
Чесно кажучи, більшість людей зупинились у Львові, бо тут близько до кордону. Якби не це і можливості з виїздом, думаю, люди б далі втікали. Це через страх, це природно. Ти просто біжиш від цього і зупинишся, коли відчуватимеш себе хоч трошки у безпеці.
Навіть у Львові в перший час ми не відчували, що у безпеці. Мій дядько, який приїхав по нас на вокзал, щоб зустріти, був дуже спокійним. Ми пішли за ним, а самі дивились по сторонах, щоб не сталось нічого. У першу ніч у Львові, пам’ятаю, на вулиці щось загуділо гучно. Я думав, що то танк, чесно. Я підняв римські штори в кімнаті, а то просто «Копійка». Машину завели, а вона без глушника (сміється).
Евакуація в інше місто – емоційно дуже складне рішення. Ваші родичі, зокрема, дядько, допомагали Вам освоюватись у Львові?
Взагалі в мене 11 родичів у Львові, як виявилось (усміхається). За місяць до війни я познайомився з братом. Він подзвонив і каже: «Привіт, Женю, я твій троюрідний брат, хочу познайомитись. Приїжджай в гості, коли будеш мати вільний час». Ми з дівчиною були у Львові 6 лютого, але не змогли з ним зустрітись – він працював в той час. Але зустрілись трошки згодом, вже за інших обставин. Я вперше побачив своїх родичів у Львові, а в них вдома вже була фотографія нашої сім’ї з Житомирщини, Запоріжжя та Харкова.
Таке возз’єднання сім’ї у час війни – це дуже зворушливо.
Так (усміхається). Це важливо, бо було на кого спертись. По-перше, психологічно – вони були спокійніші, а ми були запалені. Аж коли перші ракети прилетіли в місто, тоді я побачив в їхніх очах паніку, страх, нерозуміння, що робити, може, їхати з України. А ти вже це по-іншому сприймаєш.
Пам’ятаю, я з другом їду, повітряна тривога, щось бахнуло – а ми далі їдемо. Дивлюсь, люди біжать вулицею. Я розумію, це страх. Ми вже запаркували авто, йдемо до квартири, а пара якась питає: «У вас нема ключів від паркінгу?» А ми: «Та все нормально, це ж повітряна тривога, вибухи. Ми звикли, ми з Харкова».
«Перший» – це ж круто»: про відкриття власного бістро у Львові
Навіть далеко від дому Євген Власюк разом із друзями Михайлом, Владиславом і Олексієм наважився відкрити свій бізнес у час війни. Вже за 2 місяці бістро «Перший» радо вітало відвідувачів. Атмосфера, написи, які зрозуміють переселенці з Харкова, а також особливі страви в меню – кожен зможе переконатись, що це справді «невеличкий Харків у Львові».
Вам вдалось створити особливе бістро у ближньому центрі Львова. Як ви наважились на відкриття закладу у зовсім незнайомому місті? І що було найважчим?
У цей час змінюється світогляд, коли залишаєш все, що є, і їдеш кудись. Ця фраза – «їдеш кудись» – дуже влучно все описує. Невідомість.
В цілому було легко. Спершу знайшли приміщення, де вже була вентиляція, змонтована кухня – виводи, електрика тощо. Потім знайшли шеф-кухаря. Це Руслан, який був помічником шефа у дуже крутому харківському закладі, що нам подобається, бо там смачна їжа. Далі – спільно склали меню на основі власних вподобань.
Ми не думали про невдачі. Коли не знаєш (не робиш аналіз ринку – 24 канал), тоді все вдається. Ми знали, що у Львові є кава, але в нас краща кава. От чесно кажемо. В нас своє обсмаження, теж з Харкова, але тепер в Івано-Франківську це роблять.
У нас навіть музика у закладі – три жанри, які грають почергово: щось Міші, щось Влада, щось моє, все перемішується. Це незвично. Ми тому і придумали назву. «Перший» – це ж круто. Бо як буде погано, то це ж «Перший» (сміється). Смачна їжа, смачна, кава, приємна атмосфера. А ще – це перший заклад у Львові, перший у житті.
Все йшло легко. Ми – чотири незалежні людини, кожен вносить щось своє. Напевно, найважче було навчитись працювати разом як одна людина. Це про довіру. Нас завжди троє на місці, ми робимо концепт і виконуємо всю роботу. У нас є ще один партнер, його участь – фінансова. Він віддав кошти, коли ми зрозуміли, що не вистачає власних. Він зараз в Івано-Франківську, займається іншими справами. Якщо відверто, я б не сказав, що тут є якісь власники. Просто це харківський проект. Ми тут бігаємо офіціантами час від часу або щось прибираємо, миємо (сміється).
Бістро «Перший» вже досить популярне у Львові. Ви відчуваєте підтримку від відвідувачів, зокрема, львів'ян?
Так, від львів’ян дуже сильна підтримка, можливо, більша, ніж від харків’ян – харків’яни сюди приходять, як додому, а для львів’ян це ще один заклад із багатьох у Львові. До того ж, ми не місцеві. Можливо, ми зі своїм харківським вайбом взагалі заважаємо. Тому до всього підходимо обережно. Хочеться, щоб нас любили.
Хочу подякувати львів’янам. Наш орендодавець Мирослав – лояльний, толерантний, сильно підтримав. Він завжди з нами спілкується, дає поради. Колишні орендарі теж нам допомагають, приходять до нас. В цілому, відчувається потужна підтримка на кожному етапі. Навіть сусіди, з якими ми трішки мали непорозуміння, в цілому нас підтримують. І це важливо.
Ми приїхали в інший простір, є різниця у світосприйнятті. І коли створюєш щось з нуля, хоч в нас вже був якийсь досвід у бізнесі, легко зламатись. Вже нічого за спиною немає. Ця підтримка допомагає. Тобі легко – відносно. Не знаю, в чому наш секрет – чи то досвід, чи середовище, чи все зійшлося.
«Ніхто не знає, як воно буде»: про плани після перемоги
Так хочеться, щоб війна закінчилась і всі змогли знову повернутись, відчути атмосферу дому. Ви вже думали, що в першу чергу зробите після перемоги?
(Зітхає) Мабуть, видихнемо трошки. Я не знаю. Мабуть, ніхто не знає.
Людина, яка пережила концтабори, казала таке (далі – неточна цитата Віктора Франкла – ред.): «Спочатку померли ті, хто не вірив у перемогу. Потім – ті, хто вірив, що вона буде скоро. А вижили ті, хто займався рутиною». Це не наша рутина, звісно, бо це ж концтабори. Але вижили ті, хто кожного дня чимось займались. От ми так і робимо. А потім якийсь результат. І не загадуєш надовго, бо ніхто не знає, як воно буде.
«Не вагайтесь: краще виїхати!»: порада українцям у гарячих точках
Зараз тисячі людей залишаються у гарячих точках. Більшість із них бояться евакуації. З репортажів журналістів тільки й чути: «А куди ж їхати? Кому ми потрібні там? А як же будинок?» Що б Ви порадили, як переселенець, який ризикнув і зумів побудувати успішний бізнес в іншому місті?
Виїжджати, в будь-якому разі виїжджати і якомога швидше.
Мої друзі зі ЗСУ в один голос говорять: «Їдьте з міста, бо ви нам заважаєте. Ми не можемо відкрити вогонь по будинку, де сидять цивільні, а за ним – ворог». По-друге, не знаєш, хто ворог, а хто – цивільний. Треба ще перевіряти місцевих, щоб відрізнити, де ворог, а де українець. Тому цивільні в цих умовах страждають. Отже, не вагайтесь: краще виїхати!
Перше, що я почав робити, коли приїхав у Львів – це дзвонити всім і казати, щоб вони виїжджали. У Львові було трошки спокійніше, тут не було таких «прильотів», літаки не пролітали над головами. Хтось нас почув.
У мене кухарі були на Салтівці, де до окружної дуже близько і кожен день щось «прилітає». Так виїжджайте звідти! В мене машина там, кажу: «Забирайте, ключі всередині, документів нема, але знімемо відео, бензин в баку є». Дехто таки виїхав з Харкова на моїй машині. А своє стареньке авто (боялись, що не доїдуть на ньому) віддали на волонтерство.
Кожен українець по-своєму переживає війну, це далеко не ті умови, за яких наш емоційний стан може бути в рівновазі. Проте історія Євгена Власюка – яскравий приклад того, як потрібно не здаватись через зміну місця проживання та створювати свою справу, жити в моменті, тут і зараз, не боячись невдач.
Україна, як ніколи раніше, єдина і згуртована, кожен із нас, як частинка великого механізму, вносить свою дещицю до загальної перемоги. А чи буде це волонтерство, чи донат для ЗСУ, а, може, підтримка переселенців, які відкрили свій бізнес, або ж створення власної справи – вибір за кожним з нас!