Ріна двічі втратила свій дім. Спершу росіяни окупували її рідний Херсон. При першій же можливості вона вирішила виїхати з міста. Дівчина сподівалася, що у Києві зможе розпочати нове життя. Однак через постійні обстріли столиці вона знову спакувала свої валізи та поїхала на захід України.
24 канал поспілкувався з Ріною в межах проекту «Свої». Дівчина розповіла про життя в окупації, евакуацію з Херсона та цинічні вчинки російської армії. Зауважимо, що ім’я переселенки в тексті змінили з міркувань безпеки – в окупованому місті у неї залишилися рідні. ZAXID.NET робить передрук інтерв’ю.
«Вночі почула гул літака, почала кричати»: про перші дні вторгнення
Ріна декілька місяців прожила в окупації. Як би вона це описала? У дівчини на думці лише одне слово – «страх». Загарбники перетворили Херсон на місто без прав і законів. Дівчина намагалася не виходити на вулицю без зайвої потреби. Новини про зґвалтування жінок російськими військовими не стихали. У всіх магазинах можна побачити величезні черги. Деколи у Херсоні не можна купити елементарних продуктів, як от хліба.
Як розпочався ваш день 24 лютого?
Ніколи нікому ще цього не розповідала… Я прокинулася о 4 годині від того, що мене розбудила мама. Вона сказала, що почалася війна. Ми живемо на правому березі Херсона, а на іншому боці вже почалися активні бойові дії. Ми чули якийсь гул. Була розгубленість. Я не знала, що робити.
Потім десь через годину зявилися перші новини, побачили звернення Зеленського, тоді ми вже зрозуміли, що відбувається. Мама зателефонувала своєму керівникові запитати, чи виходити на роботу. Він їй відповів, що так.
Через декілька годин ми побачили літаки. Почалися обстріли. У мене всі такі події витісняються з психіки, наче все пам’ятаю, але неясно. Тоді у мене почалася психосоматична мігрень. Я десь добу просто лежала у підвалі. До речі, ми відразу облаштували сховище. Поставили туди ліжко, диван. Почали заклеювати вікна. До нас приїхала моя сестра з племінницею. Коли мама пішла на роботу в лікарню, почалися сильні обстріли. Я дуже за неї переживала. Ми постійно були на зв’язку, тому що не знали, чи взагалі повернеться вона додому в той день або на наступний, адже тоді до лікарні надходило дуже багато наших хворих.
Ввечері ми пішли спати вже в будинок. Вирішили, що кожен з нас декілька годин буде чергувати, щоб повідомити усіх, якщо щось станеться. Моя сестра була на чергуванні. Але я прокинулася вночі від звуку літака. Почала кричати. Всі почали бігти в підвал. Ми четверо спали на невеличкому дивані. Тоді було дуже багато дезінформації, незрозуміло було, що відбувається у місті. Зранку ми прокинулися від того, що почули знову гул літака.
Потім потроху ми почали адаптовуватися. У нас був підвал у будинку, типу напівпідвальне приміщення, яке виходить до гаража. Нам було зручно, бо не всі мають у місті хороше сховище. Мені здається, що я взагалі не пам’ятаю перші два тижні війни, все затьмарено.
«Щоб отримати кілограм гнилої картоплі, ти мав стояти по 6 годин в черзі»
Як довго ви жили в окупації?
Я жила в окупації два місяці. Потім з’явилася можливість виїхати. Тоді почали вивозити людей через Крим, цим шляхом і виїхала моя сестра. Боялася за неї, якщо чесно, бо тоді дуже перевіряли всіх на кордоні. Ми виїжджали разом з хлопцем, він не хотів їхати через Крим. А ще я почала робити колажі, вони антиросійські, тому також боялася їхати цим шляхом. Тому ми їхали через Миколаїв. Зазвичай туди добиратися годину, але ми їхали десь 9-10 годин.
Ріна розповідає, що життя в окупованому Херсоні було важким, а продуктів критично бракувало.
Щоб отримати кілограм гнилої картоплі, ти мав стояти по 6 годин в черзі. Всі полиці були пусті, продуктів не було. Влітку ситуація покращилася, вони завозили щось з Криму. Батьки розповідають, що зараз повертається те саме, магазини знову пусті.
Попити мінеральної води чи молока тоді була розкіш. Я пригадую, що мріяла попити звичайної питної води. Тому що тоді ми пили воду з-під крана. Я ніколи не вважала, що м’який сир і молоко можуть бути такими смачними. Куди б ти не йшов, ти маєш стояти в черзі, особливо за молочною продукцією. Колись навіть був такий день, що хліб зник з полиць.
Одного дня ми пішли з хлопцем по хліб, стали у велику чергу. І тут почали бомбити, це було дуже близько від місця, де ми стояли. Черга відразу розлетілася. Ми побігли в укриття. Потім коли стихло все, пішли знову в ту чергу. Жили в такому сюрреалізмі. Просто виживали.
Я деколи можу гидувати, якщо їжа не закрита якимось пакетом чи ще чимось. А вони там хліб просто так видають, без упакування.
Ціни в магазинах відрізняються від того, що було до повномасштабної війни?
Спершу особливо нічого не мінялося, але коли вони почали завозити свою продукцію, то ціни десь зросли у двічі. До прикладу, звичайні прокладки коштують дуже-дуже дорого. Ну десь 300-400 гривень. Такі звичні речі, як шампунь, мило теж дуже дорогі.
Як херсонці чинили спротив окупантам?
У мене багато знайомих ходили на мирні мітинги. Дуже багато історій було про те, як росіяни калічили, били місцевих. Згадала момент, коли переходила дорогу і побачила колону БТР. Не дай Боже, ти перед ними перейдеш дорогу. Вони ж не зупинять. Ці військові проїжджають повз мене. Один з них так подивився, з такою пихою, мовляв, який же він класний. Мені було гидко від цього, а всередині здіймалась лють.
У мене був такий момент, що мені хотілося про все розповісти через творчість. Я робила колажі, це ручна анімація. Публікувала їх під іншим прізвищем. Мені хотілося тоді кричати про те, що відбувалося в Херсоні. І досі хочеться кричати про це… Кожен день я думаю про своє місто та батьків.
«Була впевнена – якщо виїду, то буду жити»: про рішення евакуюватися
Коли ви наважилися виїхати з окупації?
Коли почали відкриватися ці маршрути. По-перше, мені треба було закінчити університет, це був 4-й курс. Коли почалася війна, у мене перестала йти менструація. Знову ж таки, потрібні ліки. Знайти якесь заспокійливе було просто неможливо. Теж саме і щодо знеболювального.
Зараз, мабуть, люди живуть відчуттями. Мені ж ніхто не міг дати гарантій, що я зможу виїхати. Тут 50 на 50, або ти виживеш, або загинеш. Я була впевнена, що якщо залишуся, то мені буде погано, а якщо виїду, то буду жити.
Мені дуже хотілося виїхати. Але я декілька днів ходила з думками про те, що я втрачаю дім, родину. Пам’ятаю, як моя племінниця виїжджала, у нас з нею дуже міцний зв’язок. Вона коли збиралася, не могла застебнути блискавку на куртці. Тому попросила, щоб я їй допомогла. Я побачила на її очах сльози. Застібаю їй цю куртку і розумію: а коли ще зможу це зробити, коли ми ще побачимося? Вона не розуміла всю ситуацію, що взагалі відбувається. І от з сестрою, племінницею ми могли прощатися і поплакати. Вони виїхали до Грузії, у них все добре, над ними не літають ракети…
А от з батьками я не могла плакати. Бо там ти виїжджаєш зі страшним»и питаннями: "Чи побачимося ми з ними взагалі колись ще раз?». І ти сидиш в обдертій «дев’ятці», між нами тільки тонесеньке вікно, і вони з тієї сторони плачуть. А ти не можеш заплакати, бо якщо даси волю почуттям, то не поїдеш...
Це дуже тяжке розставання, на невідомий час, невідому відстань і з якимось щемким докором собі, що залишаєш їх. З іншого боку, повага до їхнього вибору залишитися, як і повага до власного вибору жити за межами окупації.
«Про росіян складається враження, що вони дійсно бомжі»
Якою була дорога з Херсона?
Ми виїжджали за гроші, щоб вибратися з окупації потрібно було заплатити близько 300 доларів. Ця дорога була для мене шоком. Машини для виїзду брали старі, щоб їх було не шкода десь кинути. Ми виїжджали на якійсь побитій «дев’ятці». Виїхали трохи за місто, я побачила на узбіччі чийсь труп, там просто був тулуб. Далі була палаюча воєнна техніка, посеред дороги лежав килим. Скрізь було дуже брудно.
Життя якось оберігало мене від спостерігання смерті в такому «скаженому» вигляді. Це був перший труп, який я бачила. У мене мурашки пробігли шкірою, і щоб не зблювати, я міцно стиснула в кулаку брудну серветку, якою витирала вікно зі своєї сторони в машині. Я стискала цю серветку під обстрілами в Миколаєві, вона й досі лежить у мене в рюкзаку. І якщо я кудись їду, то їду з нею. Вона мені, як іконка у валізі. Нам з хлопцем, до речі, її подарувала бабуся з Миколаєва, у підвалі якої ми жили, поки не потрапили в Одесу.
Те, що вони нас не обшукували, то це більше через їх нормальний настрій. Настрій, коли вони можуть й пропустити і ще й розмовляли про те, які вони «славетні вояки». На одному з блокпостів нам кажуть: «А куда ви всє прьотєсь? Ви думаєте в Нікалаєвє лутше будєт? Ми щас вам второй Маріуполь тут устоєм». І все в такому плані.
Про росіян складається враження, що вони дійсно бомжі. У них там сміття, рештки техніки, загиблі... Коли ми вже виїхали на підконтрольну територію України, то там було чисто, наші хлопці були охайними. А там то килим посеред дороги, то матрац, я думаю, що вони на ньому спали. Коли ми проїжджали один блокпост, то він так і називається «три бомжі». Це було на межі: смішно та водночас дуже страшно.
Ми проїхали десь 10 блокпостів. Але їхня кількість завжди може бути різною, це залежить від їхнього настрою. Якщо вони в гуморі, то вони тебе легко пропустять, а якщо навпаки, то будуть шманати.
Куди ви вирішили поїхати після того, як приїхали у Миколаїв?
Ми виїжджали через Миколаїв, потім в Одесу, а вже тоді на захід України. Були три дні в Миколаєві, бо там, здається, декілька днів була комендантська година. І там ми потрапили під обстріли. У мене була істерика. Я сиділа в підвалі й думала, що вже взагалі нікуди не виїду.
Етап життя біженкою теж дуже складний. Ми їхали так: Одеса – Івано-Франківськ (потяг був Одеса – Рахів). У Франківську нас забрав син маминої подруги, щоб відвезти у Косів, це декілька годин від міста. Ми зупинилися на півдня у їхній з дружиною квартирі, щоб прийняти душ та поїсти. Бо дорога вже тривала 5 днів. Вони тоді вийшли по своїх справах, щоб не заважати.
І ось тут мені морально стало дуже погано. Я почувалася брудною, страшною, смердючою. Не хотіла нічого: ні їсти, ні їхати кудись. Просто сиділа і плакала, коли зрозуміла, що втратила все, що мають вони: свій дім, свій рушник, свою чашку. Зрештою, і що познайомились ми отак, коли я мов якась бомжиха приїхала до них в пошуках прихистку, в брудних штанах. І в голові не вкладалось, що декілька місяців тому, перед війною, я стояла біля дзеркала у новому твідовому костюмі від столичного бренду.
Як сприймати свою нову реальність, свій новий статус? Як прийняти те, що ти біженка, погано виглядаєш і маєш мінімальний запас речей? Як звикнути до того, що ти втратив своє життя і як починати нове у новому статусі та з установкою «спочатку»?
«Коли Херсон звільнять, ми дізнаємося багато моторошних історій»
Ваші батьки щось розповідають про окупацію?
З травня немає з ними стабільного зв’язку. Ми переважно спілкуємося через інтернет. Влітку у них зникав і Wi-Fi. Потім з’явилися російські сім-картки. Вони видавалися по паспорту, щоб їх отримати, потрібно було вказати свої дані. Якось вони тягнули, до жовтня було більш-менш стабільно. От я помічала, що коли говориш на якісь такі теми, про окупацію, війну, то розмова могла перериватися. Звісно, що це може бути й збігом.
Ми не чіпаємо такі теми, коли говоримо з ними. Звісно, що я в них питаю про те, що там відбувається, але вони мені не говорять, це небезпечно. От пам’ятаю, як мама розповідала про те, що бачила її знайома. Поблизу Антонівського моста ця жінка бачила, як окупанти вели чоловіка, а в нього на голові був мішок. А це ти бачиш, коли просто на роботу йдеш…
Окупанти почали розформовувати бригади швидкої допомоги, закривати лікарні. Знаю про один випадок, коли з онкологічної лікарні вивезли препарати, обладнання, а пацієнтів просто відправили додому. А для них це норма.
Батьки не планують переїхати до вас?
Коли я тільки виїхала, мені було дуже складно. Це зараз я вже можу про це говорити. У мене була пара в університеті, і одна з викладачок почала запитувати у студентів, де вони перебувають. Тут дійшла черга до мене і запитали: «А правда, що в Херсоні окупанти лояльніші?». Нам потрібно розкласти тіла загиблих на площі, щоб всі зрозуміли, що там пи*дець?
Я думаю, що коли Херсон звільнять, ми дізнаємося багато моторошних історій. Пам’ятаю, як я не могла вийти з дому. Батьки не дозволяли мені та моїй сестрі кудись іти, бо у місті були випадки зґвалтування. І тут викладачка знову питає: «А батьки твої чому не виїхали?». Я морально нестійка, нещодавно вибралася з окупації, а тут вона перед всіма одногрупниками таке питає.
Дехто не розуміє, чому багато українців не покидають свій дім. По-перше, це дорого, не у всіх є гроші. По-друге, ніхто тобі не гарантує безпечний виїзд. Бували такі випадки, що люди виїжджали до Криму, а їх далі вже нікуди не випускали й не впускали назад. По-третє, це дім. Коли тобі 20, то це набагато легше зробити, а коли тобі за 60… Я не знаю, чи моїм батькам вистачить здоров’я, бо у батька діабет.
До прикладу, коли виїжджала, то не спала десь близько тижня, дорога тривала десь 4-5 днів. Не всі можуть покинути свій дім, життя. Батьки ще наглядають за квартирою моєї сестри. Є такі випадки, що окупанти дізнаються, де є вільне житло, а потім заселяють туди своїх солдатів чи якихось інших людей.
«Я двічі втратила свій дім»
Розкажіть про життя у Києві, вже вдалося облаштуватися у столиці?
Я думала, що у Києві у мене почнеться нове життя. У столиці у мене є власна квартира, мені купили її батьки. Ми з ними разом робили там ремонт. Думала, що почнеться майбутнє, яке я планувала.
Я втратила рідний дім, батьків, місце, куди можу повертатися, коли мені погано, де мене люблять, просто за те, що я є. Київ для мене був містом, де я можу побудувати свою кар’єру.
Це було влітку. Ми прокинулися зранку від потужного вибуху, пройшла така звукова хвиля. Я не знала, що робити. Вийшли в коридор у під’їзді. Діти сусідів вибігли просто в трусиках. Потім почули другий вибух. І потім третій. Ми вибігли на вулицю та побачили, як ракета влучила в сусідній будинок. Нам не було куди навіть бігти, підвал у будинку був ненадійним.
Після відбою тривоги ми повернулися у будинок. Мені було так погано, я сказала: «Я не можу, ми їдемо звідси». Поїхали в Івано-Франківськ. Ти сидиш за столом, снідаєш та розумієш, що люди, які жили поруч, – померли. Я від цього дуже-дуже довго відходила. Складно, коли смерть поруч з тобою. Ти бачила її там, ти бачила її тут.
Ми повернулися у Франківськ. Тут і стався збій системи, коли ти просто не знаєш, куди тобі рухатися. У Херсоні я втратила частину себе, а в Києві – мрії на майбутнє. Я двічі втратила свій дім.
Що б ви сказали світові про своє рідне місто, яке наразі в окупації?
Я дуже хочу, щоб про Херсон говорили. Бо я часто зустрічаю людей, які не надають належної уваги подіям, що відбуваються в Херсоні. Жахіття там тривають. Окупанти катують людей у підвалах, вивозять дітей. У Херсоні свавілля, зараз це місто без прав та законів.
Коли ми виїхали у Миколаїв, ми бачили там військову техніку. Відразу виникає страх, що тебе можуть просто переїхати. Бо у Херсоні велика кількість російських військових, того бидла, нікчем, які думають, що вони круті та класні. Коли ми виїхали на підконтрольну територію України та побачили магазини забиті продуктами... Я побачила 5 видів молока. В окупації будь-яке молоко було важко купити.
Серце розривається через те, що ти ніяк не можеш допомогти. Нічого не можеш завести, ні ліки, ні продукти. Зараз у Херсоні так, як все починалося: продуктів немає, ліків немає, людей залякують. Моїм батькам по декілька разів на день приходять повідомлення про «срочную» евакуацію.
Ранок 24 лютого змінив життя усіх українців. Через російську агресії багатьом довелося залишити свою домівку. Загарбники показали не лише нам, але і всьому світові, що означає «русскій мір». Хоч багато українців і стали переселенцями, але ми всі вдома! Віримо в перемогу! Всі окуповані території обов'язково будуть вільні!