У п’ятницю, 1 липня, розпочався кінофестиваль у Карлових Варах. В одній з фестивальних програм візьме участь український фільм «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука.
Нагадамо, прем’єра фільму відбулась у програмі «Двотижневик режисерів» на 75-му Каннському кінофестивалі. Це історія колишнього контрабандиста Памфіра, що повернувся додому з заробітків. Проблеми у родині змусили його знову взятись за старе. Без сумніву, однією із переваг фільму є акторські роботи. У головних ролях знялись Олександр Яцентюк, Соломія Кирилова, Станіслав Потяк, Мирослав Маковійчук, Олена Хохлаткіна, Іван Шаран.
ZAXID.NET поспілкувався з львів’янкою Соломією Кириловою, яка розповіла про роботу над фільмом.
Розкажіть, будь ласка, про вашу роль та процес зйомок загалом.
Не пропустіть найважливіше Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleДля мене це перша велика роль, перший повний метр. Мене відразу дуже зацікавив проект, від першої нашої живої зустрічі з режисером (Дмитром Сухолитким-Собчуком, – ред.) в мене було відчуття, що я маю бути в цьому проекті.
Спочатку я записувала домашні проби на іншу роль, бо тоді ще був у розпалі карантин, а коли мене вже запросили до Києва, то перші проби (уже на головну героїню) тривали близько п’яти-шести годин. Ще мене не було затверджено, але Дмитро мені розповів про мою героїню, про місце дії і я зрозуміла, що це дуже далеко від мене тодішньої. Я родом з міста, обидві мої бабці у місті живуть, я ніколи подовгу не жила в селі. Тож зрозуміла, що мені потрібно терміново їхати на село обживатись. І виїхала жити в село на якийсь час, так запалилась проектом.
А коли мене затвердили, то в нас вже були тривалі експедиції в горах. Ми вживались в ситуацію, виконували різні завдання, спостерігали за людьми.
В мене складається враження, що Дмитро є дуже ретельним у роботі, що він кожен кадр малює як картину. Наскільки це правильні враження?
Це правильне відчуття, це дійсно так і є. Від першого знайомства я усвідомила його дуже ретельний підхід. Я сама така людина і в житті мені щастить на проекти, де все робиться не бігом, а доводиться до потрібного результату. Тому ми з Дмитром в художньому плані дуже зійшлись. Відразу відчула, що це мій проект.
Було багато підготовки, багато роботи на підготовчому етапі. Наприклад сцена на фанерному заводі у фільмі займає лише кілька хвилин, але я працювала на заводі робочий тиждень , включно з нічними змінами, адже в цьому проекті немає нічого «не важливого» чи випадкового, тут кожна деталь, риса характеру, поведінки чи вчинку виправдана досвідом.
Цей фільм був чудовою подорожжю. Ми жили в Карпатах, залежали від стихій, від погоди. Кожного разу ми залишали базу та їхали близько двох-трьох годин по бездоріжжю, щоб добратися до локації, які зазвичай не були надто комфортними.
Ви багато займалися народним співом. Чи цей досвід став вам у пригоді?
Я працювала (і зараз працюю, але в іншій якості) у театральному центрі «Слово і голос». Це центр живої традиції.
Також мені згодився досвід мого навчання. Я певний час працювала в Коломиї, а навчалась в Івано-Франківську. Я родом зі Львова і коли я потрапила у Франківськ жити та вчитися у 17 років, то я це сприймала це як кару небесну. Лише коли я потрапила в «Памфір», я зрозуміла для чого була ця довга дорога. Можна сказати, що Франківськ навчив мене людяності, простих речей. Потім була Коломия. І вже на зйомках я подумала, що дуже круто мати такий досвід. Бо навіть діалект був на слуху, я розуміла як це промовляється, яка інтонація є правильною.
Якщо ж говорити про «Слово і голос», то не так народний спів мені допоміг, як сама система, методологія роботи, якої навчає Наталія Половинка. Це дуже сприяло моєму становленню як актриси. Наталія мене направила в художньому плану, а Франківськ та Коломия дали мені життєвий досвід.
У фільм Нікона Романченка «Leopolis night» ви вражаєте своєю органічністю. Але, наскільки, я розумію, метод Нікона полягає в тому, щоб слідувати за героями, спостерігати. А у «Памфірі» треба було дотримуватись чітких вказівок. Що вам більше подобається?
Це важливе для мене запитання. Цікаво, що «Leopolis night» знімались паралельно з «Памфіром». Це кардинально різні підходи. Та й самі створені образи є полярними у своїх проявах.
Хоча Дмитро теж багато спостерігав. І побачив в мені, те, що не зчитується з першої зустрічі.
Нікон працює таким чином, що просто показує точку, а як дійти до неї – тут він давав повну свободу. На противагу Дмитро все створював дуже детально. І обидва методи мені дуже подобаються, це як дві різні дороги. У Нікона я могла себе абсолютно відпустити, випустити всі барви. В роботі в Дмитром також була потрібна тотальна довіра і він давав це відчуття в кадрі. Так що це два різні підходи, але вони обидва дають внутрішню свободу.
Чим ви займаєтеся під час повномасштабної війни?
Я майже весь цей час була в Києві. За кілька днів адаптації почала волонтерити, ми шукали медикаменти, потім вже почала шукати якусь фізичну працю. Працювала в ресторані, готували для лікарень та тероборони. Потім знайшла інклюзивну пекарню, звідки евакуювали працівників, пекла хліб. Був період, що я вранці пекла хліб, вдень працювала в ресторані, а ввечері сортувала гуманітарку.
Потім довелось трохи зупинити себе. Зараз трохи відійшла від того, бо вже немає такої нагальної потреби.
Також з Наталією Половинкою мали тур в Європі, співали та збирали фінансову допомогу.
Так що в Канни довелось їхати з порізаними на кухні руками. Трохи дивно було, бо всю війну ходили в зручному одязі, щоб можна було в будь-який момент заночувати де завгодно, а тут треба було обирати собі якусь дизайнерську сукню. До речі, дуже вдячна цілій команді, яка одразу ж активно відгукнулась та яку з шаленою швидкістю вдалось зібрати Анастасії Замулі (стиліст). У співпраці з Іваном Фроловим (Frolov) їм вдалось створити вишуканий та достойний образ для представлення України в Каннах.