У звичайній львівській хаті є незвичний приватний музей лемківської різьби і писанки. Його створив Степан Кищак і нині шукає науковця, який міг би опрацювати збірку.
Це єдиний в Україні, і певно, в усьому світі домашній музей лемківської різьби. Там Степан Кищак зібрав витвори народних майстрів, багато з них стали професійними скульпторами, такі як Одрехівський, Сухорський.
«У моєму музеї є роботи 35 різьбярів, які ще жили, а зараз багато з них повмирало. Я собі подумав: різьбярі вмирають, треба щось зробити, треба організувати музей. Так і сталося», – почав свою розповідь Степан Кищак.
Доля лемківської пластики тісно переплелася з долею самого Степана Кищака, який походить із різьбярської родини.
Згадує, у його рідному селі Балутянка різьбою займалися в кожній хаті, бо ж жили серед лісів і дерево було доступним матеріалом.
«Різьба надзвичайно розвинулася серед лемків, у 1887 році наша частина Лемківщини належала польській графині Потоцькій, вона побачила користь і заснувала школу, спровадила різьбярів», – додав доцент Львівської національної академії мистецтв Степан Кищак.
Пан Степан пережив депортацію. Із собою вивіз і батьківське ремесло. У Львові все життя викладав англійську мову у Політехніці та Академії мистецтв, а попри те різьбив і науково досліджував лемківську народну скульптуру.
«Лемківська різьба у нас була спадкоємна. Передавалося від діда до сина і внуків, аж тепер зупинилося. По приїзді до Львова я побачив, що ремесло занепадає, тому після війни організував тут цех різьбярів при артілі імені Лесі Українки і завдяки тому це мистецтво не загинуло. За це потрапив до тюрми, але незабаром випустили», – розповів Степан Кищак.
Іншу частину музею складають писанки дружини пана Степана – Терези Кищак.
Як різьбярство було спадкоємним серед чоловіків, так від мами до доньки лемкині передавали писанкарство.
«Я була мала і бачила, як мама пише, а мама писала дуже гарно ті писанки. Бо то є теж мистецтво і не кожен може. У нас у кожній хаті жінки писали писанки», – поділилася Тереза Кищак.
Подружжя Кищаків повернуло до життя не лише лемківські писанку і різьбу, а й пісню. Вони були серед ініціаторів і засновників хору «Лемковина».