У «Кінопалаці» в рамках «Французької весни» з 13 до 17 квітня покажуть ретроспективу «Шарман Леґран та музика французького кіно», присвячену пам'яті видатного композитора Мішеля Леґрана.
Леґран помер у січні цього року. Йому було 86. За життя композитор написав понад 200 пісень до фільмів. Мішель Леґран – єдиний композитор, який завоював три «Оскари» та п'ять премій Grammy в номінації «Найкраща музика». У його дискографії понад 100 альбомів. Він працював з Френком Сінатрою, Шарлем Азнавуром, Барброю Стрейзанд тощо.
Серед найвідоміших його робіт – музика до фільмів «Шербурзькі парасольки», «Солодкий листопад», «Дівчата з Рошфора» і багато інших.
Проте програма включає і фільми, де музику написали інші композитори, проте у всіх вона є однією із головних дійових осіб.
13 квітня
Шербурзькі парасольки
Les parapluies de Cherbourg, 1964. Режисер: Жак Демі. У ролях: Катрін Деньов, Ніно Кастельнуово, Анн Вернон
Ця неймовірна стрічка (на головному фото), яка свого спричинила революцію у кіно, отримала «Золоту пальмову гілку» Каннського кінофестивалю, номінації на премії «Оскар» за найкращий іншомовний фільм, оригінальний сценарій, пісню та музику.
Юна Женев'єва працює в сімейному галантерейному магазинчику – продає парасольки. Вона закохана в автомеханіка Ґі, і той відповідає їй взаємністю. Але незабаром Ґі забирають в армію та відправляють в Алжир. Розлучаючись, закохані обіцяють чекати один одного. Потім Женев'єва дізнається, що вона вагітна, а звісток від коханого все немає, і дівчина погоджується на шлюб із заможним чоловіком...
Жак Демі – режисер, сценарист та автор пісень – позначив концепцію свого нового фільму як opera populaire. За спогадами вдови режисера Аньєс Варда (до слова, кажуть, що саме Варда порадила чоловікові 19-річну Катрін Деньов), ідея Демі полягала в тому, щоб зняти екранну версію популярної опери, яка, на противагу «високому» мистецтву, була б стилістично легкою.
Попри те, що алюзія на «Тих, хто співає під дощем» очевидна, схожість «Шербурзьких парасольок» з мюзиклами 1950-х є чисто зовнішньою. Адже «поп-опера», відповідно до канонів оперного жанру, повністю тримається на співі, який не переривається ні діалогами, як в кіно, ні танцювальними номерами, як у мюзиклі.
У фільмі присутні й технічні прийоми авангардного кіно: зйомки на місці дії, тобто безпосередньо на вулицях Шербурга. Палітра фільму складається з контрастних кольорів та перегукується і з поп-артом Енді Воргола, а сама робота з кольором подібна методу Жана-Люка Ґодара. Так, наприклад, стіни будинків міста спеціально перефарбовувалися Демі в символічні тони, щоб передати настрій кожного окремого епізоду.
Мало хто не бачив цю культову картину, але, мабуть, мало хто мав змогу бачити її на великому екрані, який дозволяє насолодитися повною мірою і вишуканою картинкою, і неймовірною вродою юної Катрін Деньов, і, звичайно, музикою Леґрана.
14 квітня
Дівчата з Рошфора
Les demoiselles de Rochefort, 1967. Режисер: Жак Демі. В ролях: Катрін Деньов, Франсуаза Дорлеак, Джин Келлі
Ще один фільм Демі з Катрін Деньов. Вона знімається разом зі старшою сестрою Франсуазою Дорлеак. Саме тому, що у той час Дорлеак уже була зіркою, працювала у картинах режисерів «нової хвилі», зокрема у «Ніжній шкірі» Франсуа Трюффо, молодша сестра Катрін Дорлеак взяла псевдонім та стала згодом культовою Катрін Деньов.
Фільм отримав номінацію на «Оскар» за найкращу музику.
У маленьке приморське містечко поряд з базою ВМС приїжджають бродячі музиканти, щоб влаштувати карнавал. Серед гостей – двоє молодих людей, Етьєн та Білл, яких незадовго до того кинули їх подружки, втікши з моряками. Щоб приготувати музичний номер, юнакам доводиться звернутися за допомогою до місцевих сестер Соланж та Дельфіни, які теж займаються музикою.
Зйомки велися у Рошфорі здебільшого на площі Кольбер та прилеглих до неї вулицях. Сорок тисяч квадратних метрів міських фасадів були перефарбовані для зйомок (як і у «Шербурзьких парасольках»).
Глядачі по обидва боки океану (фільм зробив у французькому прокаті рекордну касу та з успіхом пройшов в США) були одностайні у своїх захоплених оцінках. Теплій реакції не завадили навіть помітні відмінності в класі голлівудських і французьких танцюристів, які не володіли майстерністю своїх американських колег.
Одним з безперечних успіхів фільму став дует сестер. Коли одна з газет провела серед своїх читачів опитування, котра з сестер виглядала краще, їх назвали «двома перлинами у короні».
На жаль, Франсуаза Дорлеак майже відразу після прем’єри фільму загинула в автомобільній катастрофі. Площа перед вокзалом Рошфора з 1992 року названа її ім'ям.
У 1993 році вдова Жака Демі Аньєс Варда зняла документальну картину «Les demoiselles ont eu 25 ans» про зйомки «Дівчат з Рошфора» і про те, чим запам'ятався фільм жителям міста.
15 квітня
Барбара
Barbara, 2017. Режисер: Матьє Амальрік У ролях: Жанна Балібар, Матьє Амальрік
Ця уже нова у порівнянні з фільмами Демі картина отримала спеціальний приз журі у другій за значенням програмі Каннського кінофестивалю «Особливий погляд».
Видатний актор та режисер Матьє Амальрік зняв фільм про те, як знімається фільм про Барбару.
Актриса, що має зіграти її роль (Жанна Балібар) готується, переглядаючи численні записи інтерв’ю та концертів, знімається, переживає бурхливий роман... Часом важко провести межу між нею та її героїнею.
Режисер намагається розмежувати актрису та її персонаж, обробляючи зображення та стилізуючи його під старе кіно.
Але він же і заплутує глядача, наприклад, ставлячи поряд у кадрі бобінний магнітофон та сучасний ноутбук.
У Амальріка, який є і сам без перебільшення видатним актором, виходить не так дослідження творчості та життя Барбари, як дослідження самої природи акторської гри, існування на сцені та поза нею. У підсумку виходить така собі кінематографічна коробочка із секретом: відкриваєш, а там ще одна схованка, а за нею - подвійне дно.
Бріджит готується до ролі відомої французької співачки Барбари. Актриса опрацьовує характер, жести, манери та інтонації Діви. Розучує партитури, переймає міміку – і все більше зливається з персонажем.
Режисер також готується до зйомок: вивчає архівні кадри, займається підбором музики. Він натхненний і навіть одержимий, але Барбарою? Чи її втіленням?
16 квітня
Едем
Eden, 2014. Режисер: Міа Хансен-Леве. У ролях: Фелікс де Живрі, Полін Етьєн, Венсан Макен
Історія життя одного французького діджея, який прославився як піонер французького хаусу, що став дуже популярним в 90-х.
У 90-х Поль робить свої перші музичні кроки в нічне життя Парижа. Захоплений музикою, він створює зі своїм кращим другом ді-джей дует Cheers. Вони швидко знаходять свою аудиторію, але стрімка популярність крутить голови, хлопці переживають ейфорію, це все стає небезпечним та ефемерним. Повністю відданий своєму захопленню, Поль забуває про інші важливі сторони свого життя.
Фільм є вільним переказом життя брата режисерки. Крім того, що він став натхненником для фільму, він також написав сценарій.
Робота над фільмом тривала три роки. Основний час зайняли дозволи на право використовувати музику, адже просто купити права на неї автори фільму не могли через обмежений бюджет. Лише після того як Daft Punk погодився на мінімальну оплату, інші музиканти також приєднатися до картини.
17 квітня
Джеронімо
Geronimo, 2014. Режисер: Тоні Гатліф. У ролях: Селін Саллетт, Рашид Юсеф
Джеронімо – молода працівниця соціальної служби, яка опікується підлітками кварталу Сен-П'єр. Ситуація загострюється, коли турецька дівчинка тікає зі свого весілля до коханого, молодого рома. Їх втеча призводить до сплеску ворожнечі. Коли протистояння переростає у справжню війну, Джеронімо докладатиме всіх зусиль, щоб зупинити божевілля, яке охопило квартал.
Тоні Гатліф (справжнє ім’я Мішель Дахмані) – знаменитий французький режисер, неодноразовий учасник Каннського фестивалю («Джеронімо» теж брав у ньому участь). Його життя само по собі може стати сценарієм, зрештою воно знаходить відбиток у всіх його картинах.
Батько Гатліфа – алжирський бербер, мати походить з сім'ї циган-кале, осілих у третьому поколінні. Народився він у нетрях Алжиру. За словами Гатліфа, його дитинство можна було назвати справжнім пеклом, воно пройшло у злиднях. Головною розвагою були фільми, які показував шкільний учитель.
На юного Гатліфа велике враження справляє актор Мішель Симон у фільмі «Будю, врятований з води», який надовго стає його кумиром і зразком для наслідування.
Коли Мішелю було 12 років, батьки оголосили йому про намір одружити його на обраній ними дівчинці. Хлопчик втік до Франції. Протягом наступних років він заробляє на життя спочатку чищенням черевиків, а потім як матрос; в ці роки його кілька разів судили за крадіжку.
Він таки зустрівся з Симоном і саме ця зустріч стала вирішальною для його життя. Проте відлуння пережитих у дитинстві та юності пригод відчутно абсолютно у всіх його картинах.
А ще спільним у всіх його фільмах є прекрасні саундтреки.