Від четверга 7 жовтня у Львові в Муніципальному мистецькому центрі розпочинається виставка класиків литовської фотографії «Цвітіння повсякденності».
Створити фотографічну республіку, легалізувати свою діяльність, вирватися за залізну завісу і стати взірцем європейської візуальної культури! Це скромний список досягнень литовської школи фотографії.
Кожна художня школа має окреслені часові і просторові рамки, а також групу осіб об’єднаних спільним баченням, пізніше це може перерости в інституцію. Саме це і сталося в 60-х роках минулого століття улитовському Каунасі. Цій країні пощастило, культурно вона належить скоріше до Західної Європи, тому тут ще до війни існувала дуже потужна спілка фотографів, що була відомою у всій Європі. Після війни чогось такого як фотоспілка вже не існувало, дозволені були лише фотоклуби, тобто аматорські об’єднання.
Натомість ще жили професіонали, що творили до війни та й дістати якісну техніку було простіше, ніж в інших республіках. Можливо, сукупність всіх цих факторів посприяла створеню першої та єдиної на весь Радянський Союз спілки фотографів, перемозі литовських фотографів на усіх можливих конкурсах і врешті нагородила Литву званням фотографічної республіки.
Якщо ж відкинути технічний бік справи йговорити про історію натхнення, то дослідники вказують на виставку гуманістичної фотографії «Сім'я людська», яка відбулася в Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку (МОМА) у 1955 році. На перший погляд американська виставка мала дещо схоже з соцреалістичною фотографією, адже це ті ж робітники, що працюють, або відпочивають. Якщо ж придивитися, то в очі кидається непричесаність, відсутність ідеалізації, якібули притаманні, та навіть обов’язкові для мистецтва соцреалізму.
Можливо, в цьому і є суть литовської школи фотографії минулих десятиліть, адже йшлося про непричесану, часом навіть експресіоністську реалістичність. Для глядача зі Східної Европи погляд на роботи литовської школи змушує згадати скоріше про Йозефа Куделку, ніж про американських фотографів. Досвід Другої світової війни, відносна культурна близькість, але головне – увага до витіснених тем, збіднілого, закинутого життя. Також подібною є йнервова динамічна форма.
Литовська школа мала особливе зацікавлення провінційною культурою, тим, що лишається на узбіччі, зображеннями, далекими від патріотичної радянської повістки. Така увага є спорідненою з практикою іншої нашої «сусідки», польської фотографки Зофії Ридет. ЇЇ найбільший проект мав на меті задокументувати кожне домогосподарство в Польщі, тривав два десятиліття та залишив 20тис. знимків. Литовська школа, чи принаймні частина її учасників, мала подібну інтенцію йтакож створила архів, що дає уявлення про великий часовий і територіальний зріз провінційного життя.
В Україні була і є своя школа фотографії –харківська. Представники обох шкіл знаходилися в постійному контакті та обміні. Все ж була базова різниця цих двох об'єднань: фотоспілка виконувала великі замовлення, тобто дозволяла своїм членам мати постійний та добрий заробіток, також мала свої галереї уКаунасі та Вільнюсі, а харківська фотошкола інсувала на базі фотоклубу, тому була скоріше неформальною групою.
Роботи харківської школи були сюрреалістично-знущальницькими щодо радянської дійсності , тож не могли демонструватися офіційно. Литовські фотографи обирали більш реалістичний метод, мало послуговувалися монтажем, ретушшю, велика частина їхніх робіт могла потрапити в офіційний обіг і благополучно потрапляла. А та, що не могла потрапити, виїжджала напряму за кордон до рук щасливих колекціонерів.
Побачити роботи можна з 7 жовтня до 5 листопада у Львівському муніципальному мистецькому центрі, що на Стефаника 11. Виставка «Цвітіння повсякденності» стала можливою завдяки кількарічному дослідженню нової команди Клайпедського осередку Спілки фотографів Литви. Литовська школа фотографії не є винятково історичним феноменом, вона продовжила розвиватися йактивно існує досі, тому на виставці, крім класиків, будуть також художники молодшого покоління, що продовжують працювати, спираючись на досвід своїх попередників.