У Львові викреслили «плати або помри»

Поки у Верховній Раді депутати готують законопроєкт про кримінальну відповідальність за побори з пацієнтів у медичних закладах, в Ужгороді 6 червня відбувся форум «Здорова Україна 2030». Глава МОЗ Віктор Ляшко представив своєрідне бачення майбутнього системи охорони здоров’я – від євроінтеграції та цифровізації до розвитку клінічних досліджень. І що? Громадянам залишилося зовсім трохи потерпіти до світлої миті, коли можна буде без ризику для здоров’я не давати лікарям «на лапу», а ті будуть цілком задоволені офіційною зарплатою? Не поспішайте.

Практично все, що обговорювалося на цьому форумі, залишається на рівні стратегій і декларацій: для реалізації знадобляться значні зміни законодавства, масштабне фінансування та роки роботи, а реальні результати, як зазвичай в українській медицині, стануть зрозумілими лише з часом. І, судячи з попередніх «реформ», далеко не факт, що пацієнтів вони сильно порадують.

Загалом, коли читаєш сучасні новини про медичні реформи, мимоволі ловиш себе на думці: наше сприйняття турботи про здоров’я перетворилося на безкінечне блукання лабіринтом, де правила гри постійно змінюються, а вихід знаходить далеко не кожен.

Але є й те, що здатне викликати обережний оптимізм. У Львові обговорюється і поступово впроваджується підхід із більш чіткими правилами надання безоплатної амбулаторної допомоги, і сама ця логіка мимоволі змушує замислитися, підіймаючи цілий пласт особистих спогадів та асоціацій. Заява мера Андрія Садового про те, що пацієнти не повинні тижнями чекати прийому, звучить як довгоочікуваний ковток свіжого повітря, навіть якщо до повної реалізації таких принципів на практиці ще треба дійти.

За новими правилами, консультація лікаря у Львові тепер має відбутися протягом 24 годин з моменту звернення. Якщо у вашого сімейного лікаря все розписано, прогалину в «охороні вашого здоров’я» закриє черговий лікар. Консультації вузьких спеціалістів залишаються безоплатними, потрібен лише електронний «компас» – скерування.

Лабораторні тести також обіцяють робити за добу, а самі поліклініки переводяться на семиденний режим роботи з гнучким графіком. Для контролю за виконанням запускають навіть спеціальну гарячу лінію «1580», куди можна поскаржитися на тяганину. На папері це виглядає як ідеальний годинниковий механізм. Але чому ж ця новина викликає в мене не лише радість, а й легкий сум, змішаний із тривожною надією?

Річ у тім, що я вже далеко не юна людина. Основну частину свого свідомого життя провів в іншій епосі – у Радянському Союзі. Тоді я мав міцну, майже залізобетонну впевненість: якщо ти захворів, держава тебе не залишить. Ми свято вірили в чесність людини в білому халаті. І людей у білих халатах шанували не за наказом, а цілком щиро.

Так, технічна база тоді була незрівнянно слабшою за сучасну, не було томографів і цифрових лабораторій, та й вигляд лікарень і поліклінік часто залишав бажати кращого. Але ставлення лікарів до своєї справи кардинально відрізнялося від сьогоднішнього. Медицина сприймалася не як сфера послуг, а як служіння. Лікар був не менеджером із продажу здоров’я, а хранителем життя.

Згодом, уже на зламі радянської влади, волею долі мені довелося стати свідком одного соціального явища. У 1988–1989 роках Кемеровська область була одним із пілотних регіонів СРСР, де проводився експеримент із впровадження нового господарського механізму в охороні здоров’я, заснованого на принципах страхової медицини. Цей експеримент став одним з етапів переходу до системи обов’язкового медичного страхування, офіційно запровадженої в регіоні 1992 року.

Коли цей експеримент тільки починався, Україна ще перебувала у складі СРСР. Тому, в принципі, нова модель обкатувалася з розрахунком і на неї, як і на всі тодішні союзні республіки. Але життя, як відомо, розпорядилося інакше: проголошення незалежності в 1991 році автоматично вивело Україну з-під дії закону про ОМС (обов’язкове медичне страхування), за яким нині живе російська медицина.

Можна вважати, що Україні нівроку пощастило і в цьому плані також. І ось чому. Свого часу я брав інтерв’ю в безпосереднього керівника експерименту, голови департаменту охорони здоров’я Кузбасу професора Миколи Мелянченка. Він розповідав, що в роки експерименту багато їздив за кордон, зокрема до європейських країн, щоб набути досвіду. За його словами, у Німеччині один відомий медичний діяч застерігав, що тим, хто займається реформуванням охорони здоров’я, не варто йти німецьким шляхом: мовляв, ми (німецьке суспільство й уряд) хотіли б з нього вийти, але це вже практично неможливо.

Німецький медичний діяч мав на увазі колосальне, задушливе лобі медичних страхових компаній і приватних клінік, які мертвою хваткою вчепилися в систему ОМС і ні за що не відмовляться від своїх мільярдних прибутків.

Тоді, на зламі століть, коли я брав згадане інтерв’ю (воно майже повністю увійшло до мого роману-розслідування «Грязекопатель»), мені було дивно чути, що в Німеччині, такій економічно успішній країні, когось не влаштовує система охорони здоров’я. Але з відомих причин із 2022 року я перебуваю в Німеччині під тимчасовим захистом і повністю переконався, що система охорони здоров’я тут далека від того, щоб назвати її повністю гуманною, зручною і надійною.

Мене ця тема давно цікавить, тому завжди, спілкуючись у Берліні з місцевими жителями, цікавлюся й медициною. Відповідають приблизно так: «Захворів – чекай прийому тижнями і місяцями», «На прийомі мене навіть не подивилися», «Пийте чай і ібупрофен», «До МРТ ще треба дожити»... Можна довго наводити подібні висловлювання. Але скажу просто: усе – чиста правда, перевірено особисто.

Не можна сказати, що німецькі політики з цим миряться. Наприклад, колишній міністр охорони здоров’я Карл Лаутербах у лютому 2026 року заявив: «Нам нарешті потрібна гарантія отримання прийому у спеціалістів». А вслід за ним, у березні, лідер фракції СДПН у Бундестазі Маттіас Мірш вимагав законодавчо гарантувати отримання прийому у спеціаліста максимум... за три тижні. Подібних заяв чимало.

Основну причину такого становища німецькі політики й чиновники вбачають у нестачі фахівців. І це – одне з вкорінених хибних уявлень. Насправді лікарів і медсестер у Німеччині цілком достатньо, але є інша проблема.

У лютому 2024 року Федеральна лікарська палата Німеччини (Bundesärztekammer) поширила пресреліз «Фінансові хибні стимули в системі охорони здоров’я загрожують добробуту пацієнтів». Серед іншого в ньому було наведено думку доктора Клауса Райнгардта, президента Німецької медичної асоціації (BÄK). Він, зокрема, заявив: «Наша система охорони здоров’я стає все більш незбалансованою. Однією з головних причин цього є комерціалізація медицини, яку політики просувають десятиліттями. Але коли на перший план виходять комерційні цілі, під загрозою опиняється незалежність лікарів, а разом з нею і безпека та добробут пацієнтів».

На мою думку, така постановка питання значно ближча до істини, ніж постійні скарги на нестачу лікарів і фінансування. Тут доречно нагадати, що в основі німецької медицини лежить система Бісмарка, що сягає корінням у XIX століття. Півтора століття тому вона була значним кроком уперед, бо допомагала боротися з безконтрольністю лікарів того часу і краще захищала хворих людей. Але з часом ця модель настільки деформувалася, що німецькі лікарі сьогодні – це насамперед комерсанти, які рахують вартість кожного вашого подиху, і лише по-друге – цілителі. Медична система в сучасній Німеччині нагадує блискучий дорогий автомобіль, у якому замість потужного двигуна встановлено касовий апарат: виглядає красиво, але їде тільки тоді, коли вигідно водієві.

На жаль, ця хвороба вразила практично всю Європу. Куди не глянь – усюди доступ до базової медичної допомоги перетворився на смугу перешкод. Хвороба не вміє чекати, вона розвивається щохвилини, а європейська бюрократична машина пропонує вам смиренно стояти в черзі.

Про Сполучені Штати Америки й говорити страшно – це справжній соціальний кошмар. Мільйони людей там узагалі не можуть дозволити собі медичну страховку, а будь-який більш-менш серйозний рахунок за лікування в шпиталі перетворюється на важкий фінансовий якір. Цей чавунний якір намертво чіпляється за дно людського існування і впевнено тягне всю сім’ю на фінансове дно, а самого пацієнта – у могилу, залишаючи спадкоємцям лише борги.

Тут для кращого розуміння проблеми ще раз повернуся до РФ. Там на початку 2000-х пішли шляхом впровадження ОМС – і вийшов жах на жаху. З роками отямилися і трохи виправили. Нині там діє своєрідний симбіоз ОМС і бюджетної медицини. З погляду зручності для людей – далеко не найкращий варіант, бо змішування грошових потоків завжди дозволяє «хімічити» і вимагати з пацієнтів хабарі.

Україна, на щастя, не стала повторювати цей невдалий шлях. Водночас центральна влада намагається боротися з лікарями-хабарниками. На перший погляд, ініціатива правильна і справедлива. Але зазирнімо глибше, знімемо рожеві окуляри. Якщо медик, звиклий до певного рівня доходу або просто озлоблений на систему, не отримає звичної «вдячності» в кишеню, де гарантія, що він не вирішить таємно помститися? Адже можна завдати пацієнтові невидимої, латентної шкоди – неправильно розрахувати дозування, проігнорувати прихований симптом, провести процедуру недбало. Ця шкода не проявиться одразу, її не зафіксує жодна експертиза по гарячих слідах, але з часом вона підточить здоров’я і незворотно скоротить людське життя. Адміністративне насильство над лікарями без зміни самої суті системи – це небезпечна гра з вогнем.

Постійна реформаторська сверблячка високопоставлених чиновників цілком зрозуміла. На безкінечному переписуванні законів, реструктуризаціях, закупівлях та «оптимізаціях» дуже зручно освоювати бюджети і збагачуватися. Поки центр захоплений будівництвом повітряних замків та освоєнням грантів, реальна медицина на місцях задихається.

Але приклад Львова доводить, що існує принципово інший, здоровий шлях розвитку. Рішення львівської влади – це не глобальна утопія, а конкретні, приземлені кроки назустріч людині. У тому, що задумали львів’яни, є деякі риси звичної багатьом українцям «системи Семашка», розробленої ще в 1920-х роках. Так, мати поруч з місцем проживання поліклініку, куди можна завжди звернутися, значно зручніше, ніж шукати «вільний термін» (як у ФРН), а потім їхати в іншу частину міста.

Водночас те, що задумали львів’яни, має риси британської «системи Беверіджа» з її гарантією надання допомоги, але без багатоденного очікування, від чого зараз страждають мешканці Туманного Альбіону.

Мені здається, не варто чітко прив’язувати львівські нововведення до якоїсь існуючої у світі системи охорони здоров’я. Це – щось інше. Таке, коли все найкраще з минулого життя адаптовано до сьогоднішніх політичних, економічних і соціальних умов. Переконаний, що «львівську систему» чекає велике майбутнє, якщо тільки якісь надто завзяті високі чиновники не почнуть вставляти їй палиці в колеса.

І тут ми підходимо до дуже важливого аспекту. Українські регіони мають отримати значно більше автономії та самостійності в питаннях формування власних систем охорони здоров’я, і не тільки. Громади на місцях краще бачать свої больові точки, вони знають можливості своїх лікарень і потреби своїх жителів.

Жорстка централізація системи охорони здоров’я (не плутати зі суто медичними аспектами!) – це спроба керувати складним живим організмом з одного кабінету, що практично завжди призводить до загнивання і паралічу. Лише надавши місцевим громадам право самостійно налаштовувати медичні механізми, як це зараз намагаються зробити у Львові, можна надійно захистити здоров’я громадян. Реформа має йти знизу, від живої потреби людини, а не зверху, із задушливих коридорів міністерств, натхненних жагою чергового фінансового зиску. Львівський експеримент – це крихкий паросток надії, і дуже хочеться вірити, що його не розтопчуть чоботи центральної бюрократії.