Майже два роки тому Олександр Голуб покинув роботу в Ковельському міськрайонному територіальному медичному об’єднанні, де працював судинним хірургом, та перейшов працювати у Перше ТМО Львова, яке очолює колишній головний лікар Ковельського медоб’єднання Олег Самчук.
У львівську лікарню Олександр Голуб потрапив із другого разу фактично на початку повномасштабного вторгнення. Зараз він є заступником генерального директора Першого ТМО з інтервенційної радіології.
ZAXID.NET поспілкувався з Олександром Голубом про роботу на Волині, переїзд у Львів, вплив війни та амбіції.
***
Команда Олега Самчука формувалась ще на Волині, а згодом він її частково перевіз до Львова. Як ви до неї потрапили?
Я спочатку два роки працював Старій Вижівці загальним хірургом. Робив усі загальнохірургічні втручання – апендицити, грижі, холецистити, багато оперував вени, бо тривалий час був на інтернатурі в судинній хірургії в Луцьку, вона мені дуже подобалась.
Я пропрацював у лікарні в Стрій Вижівці два роки, після чого Олег Олегович (Самчук – ред.) запропонував мені роботу в Ковелі. До цього ми не були знайомі, я ні разу його не бачив. Він шукав у ковельську лікарню нейрохірурга, а знайомий хірург порадив йому мене. Я прийшов на співбесіду і кажу, що я не хочу бути нейрохірургом, а хочу бути судинним хірургом. Олег Самчук відповів: «Хочеш – будь, у мене судинного хірурга немає». Так за згодою сторін я перейшов працювати в лікарню в Ковель, де спочатку був загальним хірургом, ходив на чергування, а потім пройшов тримісячні курси і став судинним хірургом.
Як довго ви працювали в Ковелі?
Приблизно чотири роки.
Як формувалась ваша команда?
Олег Олегович дуже розбирається в людях. Він формував свою команду з працьовитих людей і фанатів своєї справи. В команді були люди, які любили свою професію і не дивились на матеріальні речі, а просто любили свою справу. Мені це сподобалось і тому я хотів там працювати.
Потім Олег Олегович поставив нам ангіограф (апарат, що дозволяє зробити багатофункціональне рентгенівське дослідженні кровоносних судин – ред.). До прикладу, в нашому ТМО у Львові зараз таких пристроїв є п’ять. Тоді в нас з’явився лише один і це був прорив.
Ще тоді не було амбіцій покинути районну лікарню і перейти працювати в більше місто, де більше можливостей?
Згодом, коли Олег Олегович перейшов працювати у Львів, мені запропонували очолити в колишній лікарні швидкої допомоги Центр хірургії серця і судин, однак я відмовився.
Чому?
Це було у 2020 році. Спершу я вирішив спробувати, взяв у Ковелі відпустку на місяць і приїхав у Львів. Тут я важко захворів на ковід, був в реанімації. Тоді мені було не до переходу на нову роботу. Я вирішив, що мені потрібен спокій. Тому так склалося, що ще два роки я працював у Ковелі.
Через півтора року, ще до повномасштабної війни, мені знову зателефонував Олег Олегович і запросив на роботу у Львів. Ще десь півроку я готувався, шукав житло.
Цього разу я погодився, бо бачив, що в Ковелі, після того, як Олег Олегович пішов з поста генерального директора, все пішло на спад. Я не бачив більше перспективи розвитку в тій лікарні. Хотілося робити щось інше.
Ви перейшли працювати у Львів фактично на початку повномасштабного вторгнення. Не боялися високого навантаження чи інших ризиків?
Найбільш ризикованим було те, що я тут майже нікого не знав. Насамперед було важко морально.
З чого для вас почалась робота у Львові?
Було складно, бо люди інші, різні, до кожного довелось пристосовуватись. На початку війни моя сім’я жила на Волині, я – у Львові. Майже рік ми щотижня їздили одне до одного на вихідні. Це теж було важко.
Але тут був Олег Олегович, він підказував допомагав, просив потерпіти, казав, йому теж на початку було важко. Я вірив, бо бачив, в якому стані лікарня була до нього, і якою стала. Тут місцями в коридорі світла не було.
Я сидів вдома, взяв папір, поділив його на дві частини. Було сім причин сюди не їхати і дві, чому їхати – це Олег Олегович і розвиток, а там і будинок, і сім’я – дуже багато. Але я жодного разу не пошкодував, я тут такі операції навчився робити.
У кого ви вчились?
Я вчився у Віктора Михайловича Сала, Андрія Михайловича Нетлюха, Олега Ярославовича Кобилецького. Це судинні нейрохірурги і зараз я роблю ці операції. До цього я працював лише 4 роки, а вони десь з 2001 року працюють, і я біля них вчився, щось заглядав, дивися щось пояснювали. Зараз вони мене хвалять – це найкраще, що може бути.
Ми всі працюємо в команді, нема такого, щоб, наприклад, хтось один вийшов і нікого немає в операційній. Колегіальна робота, починаючи з адміністрації.
Як війна вплинула на лікарню?
До нас в ТМО везуть усіх хворих із інсультами, або в лікарню Святого Луки, або в лікарню Святого Пантелеймона. Так само і з інфарктами, куди ближче, туди й везуть. Це стосується і військових.
Загалом за час повномасштабної війни кількість інсультів зросла десь на 30%, збільшилась кількість супутніх захворювань – це цукровий діабет на фоні стресу, високий тиск, недопивання води, згущення крові, нерегулярне харчування.
До речі, ми поступово перевели з Ковеля на роботу у Львів нейрохірурга, двох судинних хірургів і медсестру. Вони бачили, що за мною йдуть люди і що тут можна вчитися.
А чого ви хотіли навчитись, їхавши у Львів?
Тут більше можливості допомагати людям, тут бюджет лікарні і бюджет міста набагато більші. Місто дуже багато нам допомагає фінансово.
А менеджерські амбіції у вас були? Ви ж зараз заступник директора, координуєте багато процесів.
Все приходить з часом. Я цього не боявся, я знав, що я впораюсь, в Ковелі я теж займався різними проектами.
Які у вас зараз амбіції у ТМО?
Найближчим часом планую залишатися тут. Плануємо закупити ще два ангіографа, хочемо придбати більш потужний з двопроекційною ангіографічною системою. Його вартість близько 60 млн грн, тоді як звичайний коштує вдвічі дешевше. Але за допомогою так званого Biplane ангіографа можна розширити спектр операцій та зменшити вплив опромінення.