- Знаєте, вже написані і видані книжки - і проза, і поезія – чимось схожі на давноминулі любовні історії: що щасливіший ти був тоді, то менше про це хочеться розповідати.
Маріанна Кіяновська - поетка-містик. Її вірші - не схожі на жодне інше письмо - без сумніву, натхнені Богом. Про „зраду поезії", робінзонаду письменниці та мистецтво не про все говорити вголос - у нашій відвертій розмові з Маріанною Кіяновською, авторкою шести поетичних збірок, перекладачем, есеїстом, літературним критиком і літературознавцем.
- Мистецтво - найлютіший бунт людини проти долі. Так різко свого часу висловився Андре Мальро. Ваш потяг до мистецтва йде всупереч долі, чи, радше, література й була вашою долею?
- Потяг до мистецтва і бунт - у моєму випадку, можливо, не зовсім ті слова. Я думаю, що у мене власне потягу до мистецтва якраз не було і немає. Я не тягнуся до мистецтва у тому вигляді, у якому його пропонують натовпам туристів, до того ж я не вмію бути ані знавцем, ані поціновувачем, ані колекціонером. Може, я й не права, однак у мистецтві обираю не бунт проти долі, а робінзонаду (навіть якщо вона у підсумку цілком безнадійна).
Це ж воістину екзистенціальна ситуація: тобі даються безлюдний острів - і вибір: вціліти або зламатися, і ніякої романтики, а тільки твоя самотність, твоя смертність, уламки розтрощеного судна, кілька ящиків із порохом, пера, чорнило і трохи паперу; цілком конкретний локус, конкретна пам'ять, конкретна сукупність неможливостей та (іноді) щось іще. І вже незабаром до тебе приходить усвідомлення цілковитої згубності бунту як намагання втекти від чогось, чогось у собі позбутися (тому що ти ж не можеш позбутися острова!), як спроб вилущити зі себе когось недорозпізного, до кого ти раптом починаєш ставитися співчутливо-підозріливо.
Бунт та екзистенційна робінзонада - взаємовиключні речі, зрештою, як робінзонада і широко взятий нонконформізм (хоч, на перший погляд, це звучить доволі парадоксально). Сила Робінзона у тому, що він ніколи не переставав любити. Перефразовуючи Євангеліє, Робінзон зумів полюбити себе, як свого ближнього, і тільки завдяки цьому він не примирився з ув'язненням як таким - але, водночас, зумів полюбити острів свого ув'язнення. Саме любов, а ніякий не бунт, дали Робінзонові силу не просто вижити, а й прожити своє і тільки своє життя. Прожити його саме як долю. Він не пішов проти своєї долі - він, так би мовити, прийняв її в усій повноті, ба, навіть зробив її „притчею во язицех".
Я, звісно, ніякий не Робінзон, я всього лише "робінзон" на цілком іншому острові, із власним маленьким уділом (зокрема - у мистецтві), але я також намагаюся ставитися до своєї долі з любов'ю. Бо хто такий Робінзон Крузо? Насамперед, він - щасливчик, якому вдалося не потонути, який доплив до землі. То до чого тут бунт? Адже якщо літературу в принципі можна хоч якось співставляти з долею, то ключове значення, очевидно, мають лише віра, надія, любов (до себе, до свого острова, до свого життя), та ще, може, дні і роки - попереду і позаду. Я переконана, що література, як і робінзонада, - це, насамперед, робота душі. Я волію не бунтувати, а будувати, чекати і сподіватися.
- Коли відчули потяг до писання як самовираження, адже саме література і є Вашою сублімацією?
- За родинними переказами, моїм першим реченням було: "Соска впала, мама забрала", - така собі трансформація травматичного і негативного переживання у доволі конструктивну і майже бездоганно римовану поетичну діяльність. Інакше кажучи, потяг до самовираження і до літературного письма як сублімації був мені притаманний вже у ранньому віці. Коли мені виповнилося п'ять із половиною років, всеукраїнська газета для вчителів "Радянська освіта" опублікувала кілька моїх віршиків - про сусіда, про кота, про прихід весни і ще про щось, уже й не пам'ятаю. Либонь, минуло приблизно 30 років від моєї першої публікації...
- Олдос Хакслі свого часу сказав: "Основна різниця між літературою і життям у тому, що у книгах відсоток самобутніх людей дуже високий, а тривіальних низький; у житті ж усе навпаки". Погоджуєтесь?
- Ні, не погоджуюся. Всі самобутні. Абсолютно кожна людина - індивідуум. Просто література, силою своєї природи, незрівнянно багатомовніша. Як на те пішло, у гоголівській "Шинелі", у більшості текстів Кафки, і т. д., і т. п., ми маємо справу із вкрай невиразними, так би мовити, постатями. З іншого боку, що може бути карколомнішим, аніж біографія неголеного спитого покидька, колишнього афганця, героя війни? Розумієте, мені здається, що Олдос Хакслі, геніально описуючи знеособлену технократію, так ніколи і не дозволив собі зупинитися посеред вулиці та порозмовляти з бомжами. Ільф і Петров, вочевидь, ходили по вулицях набагато частіше. Це ж тільки у міфологіях - суцільні боги і герої. У літературі, куди не глянь, - сила-силенна доволі тривіальних постатей, так само як усюди довкола нас - тисячі абсолютно особливих людей, з неповторними біографіями, аж ніяк не безликих.
Зрештою, що таке "самобутність", а що "тривіальність"? A propos самі по собі "Паралельні життєписи" великого Плутарха, якщо їх читати, наприклад, за методом Проппа (зокрема, звертаючи увагу на встановлені традицією кліше, як от у портретах і характеристиках, адже вже навіть сама по собі "паралельність" біографій наводить на конкретні висновки), у деякому сенсі, як і тексти фольклорної казки, протиставляються один одному за мірою схожості-несхожості як варіанти.
Я веду до того, що Плутарх дає нам чималу гаму, так би мовити, варіацій на тему "нетривіальності". Та вони, ці варіації, попри все, доволі однотипні (композиційно, сюжетно, ідейно-тематично тощо). Вони однотипні настільки ж, наскільки й міфологічні. Одначе релікти міфологічної свідомості містяться не тільки у літературних текстах часів Плутарха - вони є і в Гоголя, і в Кафки, і в того ж таки Хакслі... Ось вам і "самобутність", і "тривіальність"...
Як на мене, у Плутарха - усуціль "сіра маса" царів і героїв... І, знову ж таки, як на мене, у сучасній культурі, як не крути, поняття "нетривіальності" має виразний характер ініціації, цілком "казковий" в інтерпретації масової культури: у мас-медіах аж ряхтить від історій попелюшок, які врешті-решт стали принцесами, і від не менш карколомних життєписів новоспечених принців. Олдос Хакслі не враховує того, що "тривіальність" чи "нетривіальність" - категорії у якомусь сенсі "уявні", у тому розумінні, що вони мало пов'язані з історико-культурним контекстом, а відображають радше позаісторичні архетипи. А література, перш за все, масова, будучи продуктом уяви, вибирає власне "нетривіальні" сюжети, надаючи перевагу "самобутнім" персонажам, уникаючи всього "несамобутнього"...
Одначе я переконана: Хакслі не правий; просто писати про тривіальних людей (тобто не відтворюючи, а деконструюючи архетипи) набагато важче, і на це наважуються тільки справді великі письменники, але у високій літературі "тривіальних" персонажів набагато більше, ніж здається авторові "Генія і богині".
- Поговорімо про Вашу перекваліфікацію, тобто про першу прозову і водночас надзвичайно поетичну книжку „Стежка вздовж ріки". Як Ви зізналися, за короткий період після написання цієї книги довелося дати більше інтерв'ю, ніж за всю поетичну кар'єру. Як гадаєте, з чим це пов'язано? Невже поезія й досі залишається мовою для втаємничених?
- Знаєте, уже написані і видані книжки - і проза, і поезія - чимось схожі на давноминулі любовні історії: що щасливіший ти був тоді, то менше про це хочеться розповідати. Якщо ж говорити не конкретно, а загалом, то тенденція є такою, що проза - це набагато більше "тут і тепер", ніж будь-який текст, який з тих чи тих причин прийнято називати віршем, - навіть якщо це роман про давньоримські терми. Преса ж реагує насамперед на сьогодення, на "тут і тепер". Тому у поезії, порівняно з прозою, набагато менше шансів. З іншого боку, не тільки поезія - мова для втаємничених. Будь-який радіотехнічний довідник написаний "мовою для втаємничених", натомість поезії Овідія, а надто з його "Науки кохання", стали свого часу загальновідомими. Ще б пак, вони ж були написані дуже зрозуміло, дуже конкретно, про всім близьке і надзвичайно насущне... Тобто Овідієва "Наука кохання" - це вияв "тут і тепер" в усій його повноті. Хіба ж дивно, що у всі часи "тут і тепер" було для людей річчю набагато ближчою, збагненнішою, привабливішою, ніж якась там нікому не зрозуміла вічність?
- Із кожного інтерв'ю я намагаюся почерпнути якусь життєву істину, щось таке, до чого людина дійшла самотужки, опираючись на власний життєвий досвід. Поділіться й ви своїм орієнтиром, відшуканою істиною буття, пріоритетом тощо...
- Я колись дуже недооцінювала значення недоговорювання, замовчування. Тепер я абсолютно переконана, що без мовчання немає мови, і немає письма (як мови), тому що без мовчання немає роботи душі. Сучасна проза, загалом кажучи, адже завжди є винятки, надзвичайно самовпевнена і занадто багатомовна. Поезія ще поки зберегла, сказати б, страх перед словом, смирення перед несказанним. Останні кілька років я вчуся мовчати. Парадокс сказаного і промовчаного для того, хто пише, у тім, що все сказане перестає належати "Я" письменника, відокремлюється від нього, починає жити окремим життям: у книжках, інтерв'ю і так далі, починає якось інтерпретуватися, з'являються копії і навіть клони сказаного. Єдиний спосіб вціліти і врятувати найсокровенніше - опанувати мистецтво не про все говорити вголос.
Фото з архіву Маріанни Кіяновської