ZAXID.NET продовжує новий, спільний із українськими видавництвами, проект. Ми публікуватимемо уривки книжок, які ще тільки мають побачити світ.
Цього разу ми публікуємо уривок із книги Тадеуша Боровського «У нас, в Аушвіці...» у перекладі Олександра Бойченка, видана у видавництві ХХІ.
Моторошна сила прози Боровського полягає в тому, що він із якоюсь потойбічною – по той бік добра і зла – стилістичною байдужістю показує нам будні табірного комплексу Аушвіц-Біркенау. Ось задимлений єврей із зондеркоманди розповідає під регіт колег, як він мало не особисто заштовхнув до газової камери батька, щоб не опинитися в ній самому; ось вродлива молода жінка, яка вдає, що розпачливе «мамо!» і простягнуті до неї дитячі рученята її не стосуються, бо бездітні жінки мають шанс потрапити на роботу і вижити; а ось і футбол на майданчику, повз який ведуть кілька тисяч «запрошених до газу» – і в проміжку між двома кутовими встигають їх умертвити… Так, на відміну від чорно-білих совєтських фільмів про війну, табірний світ не був поділений на «наших і німців», а становив складну соціальну систему зі своєю ієрархією і корупцією, зі своїми щасливчиками і невдахами, з інтриґами і заздрістю, з коханням і зрадами, ну і з симфонічними концертами – на тлі підрум’яненого крематоріями неба за вікном.
Ласкаво просимо до газу
Весь табір ходив голяка. Хоча ми вже пройшли санобробку й отримали назад одяг із басейнів, наповнених розчиненим у воді циклоном, який чудово труїв вошей у лахах та людей у газових камерах, і лише бараки, відгороджені від нас іспанськими рогатками, ще не «отоварилися», все одно й ті, й інші ходили голяка: спека стояла жахлива. Табір строго замкнули. Жоден в’язень, жодна воша не мала права пройти через браму. Призупинилася робота команд. Увесь день тисячі голих людей швендяли доріжками і плацами для перекличок, вилежувалися під стінами й на дахах. Спали на дошках, бо сінники й ковдри були в дезінфекції. З останніх бараків було видно FKL – там теж виводили вошей. Двадцять вісім тисяч жінок роздягнули і вигнали з бараків – вони якраз кубляться на «візах», доріжках і плацах.
Час від ранку минає в очікуванні обіду, поїданні посилок, відвідуванні друзів. Години спливають повільно, як то в спеку. Навіть звичної розваги немає: широкі дороги до крематоріїв лежать безлюдні. Вже кілька днів не було транспортів. Частину канади ліквідували й перевели в робочу команду. В одну з найважчих, у Гармензе, оскільки «канадці» були вгодовані й відпочилі. Бо в таборі панує заздрісна справедливість: коли сильний падає, друзі стараються, щоб він упав якнайнижче. Канада, наша канада, насправді не пахне, як фідлерівська, живицею, а пахне французькими парфумами, тільки, мабуть, у тій не росте стільки високих сосен, скільки у цій приховано зібраних з усієї Європи діамантів і монет.
Ми – кількоро – власне сидимо на буксі, безтурботно махаючи ногами. Розкладаємо білий, вигадливо спечений хліб: він крихкий, розсипчастий, трохи дражливий на смак, зате не пліснявіє тижнями. Хліб, надісланий аж із Варшави. Ще тиждень тому його тримала в руках моя мама. Господи Боже, Господи Боже…
Ми дістаємо підчеревину, цибулю, відкриваємо банку згущеного молока. Анрі, великий і залитий потом, голосно мріє про французьке вино, яке привозять транспорти зі Страсбурґа, з-під Парижа, з Марселя…
- Слухай, mon ami, якщо ми знову підемо на рампу, я принесу тобі справжнього шампанського. Ти, мабуть, ніколи й не пив, правда?
- Ні. Але через браму не пронесеш, так що не тринди. Краще організуй черевики, такі з дірочками, знаєш, на подвійній підошві. Про сорочку вже й не кажу, ти мені давно обіцяв.
- Терпіння, терпіння, як прийдуть транспорти, принесу тобі все. Ми знову підемо на рампу.
- А може, більше не буде транспортів до комина? – кидаю в’їдливо я. – Бачиш, як полегшало в таборі, необмежена кількість посилок, заборонили бити. Ви ж писали листи додому… Всіляке говорять про розпорядження, ти ж сам кажеш. Зрештою, забракне, до лиха, людей.
- Не мели дурниць, – рот огрядного, з одухотвореним, як на мініатюрах Косвея, лицем марсельця (він мій приятель, але імені його я не знаю) набитий бутербродом із сардинками, – не мели дурниць, – повторює він, насилу проковтнувши («пішло, туди його!»), – не мели дурниць, людей не може забракнути, бо ми би поздихали в таборі. Живемо ж усі з того, що вони привозять.
- Не так щоб усі. Є посилки…
- Це в тебе є, у твого товариша і ще в десятьох твоїх товаришів, є у вас, поляків, і то не в усіх. А в нас, жидків, а в руских? І що, якби ми не мали що їсти, organization з ешелонів, то ви би собі спокійно їли ті свої посилки? Ми б вам не дозволили.
- Дозволили б або здихали би з голоду, як греки. Хто в таборі має що жерти, той має силу.
- Ви маєте і ми маємо, про що сперечатися?
Справді, нема про що сперечатися. Ви маєте і я маю, їмо разом, спимо на спільній буксі. Анрі кроїть хліб, робить салат із помідорів: чудово смакує з кухонною гірчицею.
У бараку під нами кубляться люди – голі, спітнілі. Тиняються проходом між буксами, вздовж величезної, хитромудро збудованої печі, між удосконаленнями, які стайню (на дверях ще висить табличка, що versuchte Pferde – заражених коней – слід ставити там і там) перетворили на милий (gemьtlich) дім для понад півтисячі людей. Гніздяться на нижніх нарах по восьмеро, дев’ятеро, лежать голі, кістляві, смердять потом і випорожненнями, з глибоко запалими щоками. Піді мною, в самому низу –
рабин: він накрив голову віддертою від ковдри шматиною і читає гебрайський молитовник (цієї лектури тут вистачає), затягуючи голосно і монотонно.
- Може, здалося б його якось утихомирити? Голосить, ніби Бога за ноги впіймав.
- Не хочеться з букси злізати. Хай голосить, швидше до комина піде.
- Релігія – це опіум для народу. Я дуже люблю курити опіум, – сентенційно додає ліворуч марселець, комуніст і рантьє. – Якби вони не вірили в Бога і загробне життя, давно би вже розвалили крематорії.
- А чому б вам цього не зробити?
Питання суто риторичне, проте марселець відповідає:
- Ідіот, – він запихає до рота помідор і робить рух, мовби хоче щось сказати, але з’їдає і мовчить. Ми саме закінчили жерти, коли біля дверей барака зчинилося пожвавлення, мусульмани відскочили і кинулися втікати між буксами, до буди старости влетів посильний. За хвилину величаво вийшов староста.
- Канада! Антретен! Бігом! Транспорт на підході!
- Боже великий! – вигукнув Анрі й зістрибнув з букси.
Марселець вдавився помідором, схопив куртку, гаркнув «raus!» до тих, що сиділи внизу, і вже був у дверях. На інших буксах завирувало. Канада йшла на рампу.
- Анрі, черевики! – крикнув я на прощання.
- Keine Angst! – відізвався він уже знадвору.
Я запакував їдло, обв’язав мотузками валізу, в якій цибуля й помідори з батьківського городу у Варшаві лежали обіч португальських сардинок, а підчеревина з люблінського «Бацутіла» (це від брата) перемішувалася з найсправжнішими сухофруктами із Салонік. Обв’язав, натягнув штани, зліз із букси.
- Platz!, – гаркнув я, протискаючись крізь греків. Вони відсунулися набік. У дверях я наштовхнувся на Анрі.
- Allez, allez, vite, vite!
- Was ist los?
- Хочеш піти з нами на рампу?
- Можна.
- То ходу, бери куртку! Бракує кількох людей, я переговорив із капо, – і він випхав мене з барака.
Ми вишикувались у шеренгу, хтось записав наші номери, хтось попереду крикнув «марш, марш» – і ми побігли до брами, супроводжувані вигуками різномовного натовпу, який уже заганяли батогами до бараків. Не кожен може йти на рампу… Вже зігнали людей, уже ми під брамою. – Links, zwei, drei, vier! Mьtzen ab! – Випрямлені, з руками, рівно прикладеними до стегон, ми проходимо через браму жваво, пружно, мало не граційно. Заспаний есесівець з великою табличкою в руці сонно рахує, відокремлюючи пальцем у повітрі кожну п’ятірку.
- Hundert! – викрикує він, коли повз нього проходить остання.
- Stimmt! – долинає хрипкий відгук із голови колони.
Ми крокуємо швидко, майже бігом. Вартових – багато: молоді, з автоматами. Минаємо всі сектори табору II B: незаселений Lager C, чеський, карантин, заглиблюємося між яблунь і груш трупенлазарету; серед незнайомої, наче з місяця, зелені, дивно вибуялої під кількаденним сонцем, оминаємо дугою якісь бараки, проходимо межу великої постенкети, бігом вискакуємо на шосе – ми на місці. Ще кількадесят метрів: серед дерев – рампа.
Це була ідилічна рампа, як зазвичай на загублених провінційних станціях. Платформа, обрамлена зеленню високих дерев, була всипана гравієм. Збоку, при дорозі, примостився малесенький дерев’яний барак, бридкіший і жалюгідніший за найбридкішу і найжалюгіднішу станційну будку, далі громадилися стоси рейок, шпали, звалені дошки, частини бараків, цегла, камінь, колодязні кільця. Звідси відвантажують товар на Біркенау: матеріали для розбудови табору і людей до газу. Звичайний робочий день: в’їжджають вантажівки, забирають дошки, цемент, людей…
На рейках, на колодах, у зеленій тіні сілезьких каштанів стають вартові, щільним колом охоплюючи рампу. Вони витирають спітнілі чола, п’ють із манірок. Спека страшна, сонце нерухомо стоїть у зеніті. – Розійтися! –
Ми сідаємо в обрізках тіні під рейками. Голодні греки (затерлося кілька, дідько їх знає як) нишпорять між рейками, хтось знаходить бляшанку консервів, запліснявілі булки, недоїдені сардинки. Їдять.
- Schweinedrek, – плює на них молодий високий вартовий з буйним льняним волоссям і блакитним замріяним поглядом, – таж зараз будете мати стільки жрачки, що не зможете зжерти. Надовго вам розхочеться. – Він поправляє автомат, обтирає лице хустиною.
- Бидло, – одностайно підтверджуємо ми.
- Ти, жирний, – чобіт вартового легко торкається карку Анрі. – Pass mal auf, пити хочеш?
- Хочу, але не маю марок, – професійно відповідає француз.
- Schade, шкода.
- Але, Herr Posten, чи моє слово вже нічого не означає? Чи ж ви не гендлювали зі мною? Wieviel?
- Сто. Gemacht?
- Gemacht.
Ми п’ємо воду, нудотну, без смаку, коштом людей, яких ще немає.
- Будь уважний, – каже француз, відкидаючи порожню пляшку, аж та розбивається десь далеко на рейках, –
гроші не бери, бо може бути обшук. Зрештою, на який тобі хрін гроші, ти й так маєш що їсти. Одяг теж не бери, бо запідозрять у спробі втечі. Сорочку бери, але тільки шовкову і з комірцем. Під спід майку. А як знайдеш якесь питво, мене не клич. Я дам собі раду. І дивися, щоб не дістав.
- Б’ють?
- Само собою. Треба мати очі на потилиці. Arschaugen.
Довкола нас сидять греки, захланно рухають щелепами, як великі несусвітні комахи, ласо пожирають зацвілі грудки хліба. Вони збентежені, не знають, що доведеться робити. Їх непокоять колоди і рейки. Греки не люблять тягарів.
- Was wir arbeiten? – запитують вони.
- Niks. Transport kommen, alles krematorium, compris?
- Alles verstehen, – відповідають вони крематорійним есперанто. І заспокоюються: не доведеться ані вантажити рейки на машини, ані носити колоди.
Тим часом на рампі ставало дедалі гамірніше й багатолюдніше. Форарбайтери ділили людей на групи, призначаючи одних відкривати й розвантажувати вагони, які мали прийти, інших – під дерев’яні сходи, пояснюючи, як правильно діяти. Це був переносний, зручний, широкий трап, наче вхід на трибуну. З торохтінням заїжджали мотоцикли, привозячи обсипаних сріблом відзнак унтер-офіцерів СС, опасистих, вгодованих чоловіків у відполірованих офіцерських чоботах і з лискучими, хамськими фізіономіями. Декотрі приїхали з портфелями, в інших були гнучкі тростини. Це їм надавало службового й енергійного вигляду. Вони входили до буфету – виявляється, цей непоказний барак був їхнім буфетом, – де влітку пили мінеральну воду Sudetenquelle, а взимку грілися гарячим вином, офіційно віталися витягнутою на римський манір рукою, а потім від душі потискали правиці, сердечно навзаєм усміхалися, розмовляли про листи, про новини з дому, про дітей, показували один одному фотографії. Декотрі гідно проходжалися платформою, хрустів гравій, хрустіли чоботи, срібні квадрати виблискували на комірах, а бамбукові палиці нетерпляче посвистували.
Різносмугаста юрба лежала під рейками у вузьких пасмах тіні, важко й нервово дихала, ліниво балакала по-своєму і байдуже дивилася на величавих людей у зелених мундирах, на близьку й недосяжну зелень дерев, на вежу далекого костелика, з якої саме дзвонили до спізнілого «Ангела Господнього».
- Транспорт іде, – сказав хтось, і всі підвелися в очікуванні. З-за повороту з’явилися товарні вагони: потяг повз хвостом уперед, залізничник висунувся з гальмівної будки, замахав рукою, свиснув. Локомотив також відповів пронизливим свистом, пирхнув, потяг повільно покотився вздовж станції. У малих заґратованих віконцях виднілися людські обличчя, бліді, зіжмакані, мовби невиспані, скуйовджені – нажаханих жінок і чоловіків, які – екзотична річ – мали волосся. Вони пропливали повільно, мовчки приглядаючись до станції. Тоді всередині вагонів щось заклубочилося і загупало в дерев’яні стіни.
- Води! Повітря! – залунали глухі, розпачливі вигуки.
З вікон вистромлювалися людські обличчя, роти розпачливо хапали повітря. Зачерпнувши кілька ковтків кисню, люди у вікнах зникали, на їхнє місце видряпувалися інші й зникали так само. Крики і хрипи ставали все голоснішими.
Чоловік у зеленому мундирі, більше за інших обсипаний сріблом, гидливо скривив губи. Він затягнувся сигаретою, різким рухом відкинув її, переклав портфель із правої руки в ліву і кивнув вартовому. Той неквапно стягнув з плеча автомат, прицілився і випустив серію по вагонах. Стихло. Тим часом під’їжджали вантажівки, під них підставлялися стільці, професійно займалися позиції при вагонах. Велетень із портфелем підняв руку.
- Хто візьме золото або щось інше не з їжі, буде розстріляний як розкрадач власності Райху. Зрозуміло? Verstanden?
- Jawohl! – нерівно скрикнули розрізнені, хоч і сповнені доброї волі голоси.
- Also los! До роботи!
Брязнули засуви, вагони відчинилися. Хвиля свіжого повітря увірвалася всередину і вдарила, мов чад, людей. Неймовірно збиті, придавлені жахливою кількістю багажу, валіз, валізок, валізочок, наплічників, різноманітних клунків (адже везли все, з чого складалося їхнє колишнє життя і мало розпочатися майбутнє), вони гніздилися в страшній тисняві, непритомніли від спеки, душилися й душили інших. Тепер люди скупчились у відкритих дверях, дихаючи, як викинуті на пісок риби.
- Увага: виходити з речами. Забирати все. Всі ті свої манатки складати під вагоном на купу. Пальта здати. Літо. Йти вліво. Зрозуміло?
- Пане, що з нами буде? – вони вже зістрибують на гальку, схвильовані, стривожені.
- Ви звідки?
- Сосновець, Бендзін. Пане, що це буде? – вперто повторюють запитання вони, гарячково вдивляючись у чужі втомлені очі.
- Не знаю, не розумію по-польськи.
Існує закон табору: людей, що йдуть на смерть, обманювати до останньої миті. Це єдина припустима форма милосердя. Спека страшна. Сонце досягло зеніту, розпечене небо вібрує, повітря коливається, вітер, який хвилями проходить крізь нас, – це повітря, розплавлене до стану рідини. Губи вже потріскали, в роті відчувається солений смак крові. Від довгого лежання на сонці тіло стало слабким і неслухняним. Пити, ох, пити.
З вагона виливається різнобарвна хвиля, нав’ючена, схожа на ошалілу сліпу річку, яка шукає нове русло. Але ще доки вони прийдуть до тями, приголомшені свіжим повітрям і запахом зелені, їхні пакунки вже вириваються з рук, стягуються пальта, у жінок висмикуються торбинки, відбираються парасольки.
- Пане, пане, але це від сонця, я не можу…
- Verboten, – скрегочуть із голосним шипінням зуби.
За спиною стоїть есесівець: спокійний, врівноважений, професійний.
- Meine Herrschaften, пані й панове, не розкидайте так речі. Продемонструйте трохи доброї волі. – Він говорить доброзичливо, але тонка тростина нервово згинається в його руках.
- Так, так, – багатоголосо відповідають, проходячи, вони і жвавіше крокують уздовж вагонів. Якась жінка нагнулася, швидко піднімаючи торбинку. Тростина свиснула, жінка скрикнула, спіткнулась і впала під ноги натовпу. Дитя, що бігло за нею, пискнуло: «Мамеле», – маленька така, розхристана дівчинка…
Росте купа речей, валіз, клунків, наплічників, пледів, одягу, торбинок, які, падаючи, розкриваються, і з них висипаються барвисті, райдужні банкноти, золото, годинники; перед дверима вагонів ростуть стоси хліба, громадяться банки різнокольорових джемів, повидел, кучугуряться звалища шинок, ковбас, розсипається гравієм цукор. Набиті людьми вантажівки від’їжджають зі страхітливим гарчанням, посеред голосіння й вереску жінок, які оплакують своїх дітей, і ошелешеного мовчання раптом осамотілих чоловіків. Це ті, хто пішов направо: молоді й здорові, ці потраплять у табір. Газу вони не уникнуть, але спочатку попрацюють.
Вантажівки від’їжджають і повертаються, без відпочинку, як на пекельному конвеєрі. Безперервно їздить швидка Червоного Хреста. Величезний кривавий хрест, намальований на капоті, плавиться на сонці. Швидка Червоного Хреста їздить невтомно: саме в ній перевозиться газ – газ, яким труять цих людей.
«Канадці», які працюють при сходах, не мають коли дихнути, відокремлюючи тих, хто йде до газу, від тих, хто в табір, виштовхують перших на сходи, набивають ними вантажівки – на кожну по шістдесят, так, плюс-мінус.
Збоку стоїть молодий, гладко виголений пан – есесівець із нотатником у руці; кожна вантажівка – паличка, коли від’їде шістнадцять, це тисяча, так, плюс-мінус. Пан врівноважений і ретельний. Без його відома і його палички вантажівка не від’їде: Ordnung muss sein. Палички громадяться в тисячі, тисячі – в цілі транспорти, про які кажуть коротко «із Салонік», «зі Страсбурґа», «з Ротердама». Про цей уже сьогодні говоритимуть «Бендзін». Але сталою його назвою буде «Бендзін-Сосновець». Ті, хто піде з цього транспорту в табір, отримають номери «131-132». Маються на увазі тисячі, але скорочено говоритимуть саме так: «131-132».
Транспорти складаються в тижні, місяці, роки. Коли закінчиться війна, почнуть рахувати спалених. Нарахують чотири з половиною мільйони. Найкривавіша битва війни, найбільша перемога солідарної, об’єднаної Німеччини. Ein Reich, ein Volk, ein Fьhrer– і чотири крематорії. Але крематоріїв буде в Освєнцимі шістнадцять – спроможних спалювати п’ятдесят тисяч на день. Табір розбудується, аж упреться дротом під напругою у Віслу, його заселять триста тисяч людей у смугачах, називатиметься він Verbrecher-Stadt, «місто злочинців». Ні, людей не забракне. Згорять євреї, згорять поляки, згорять росіяни, прийдуть люди з півдня і заходу, з материка й островів. Прийдуть люди в смугачах, відбудують зруйновані німецькі міста, розорють необроблені землі, а коли знесиляться від безжальної праці, від вічного Bewegung, Bewegung, відчиняться двері газових камер. Камери будуть удосконалені, економніші, хитріше замасковані. Будуть, як ті в Дрездені, про які вже ходять легенди.
Вагони спорожніли. Худий, віспуватий есесівець спокійно заглядає всередину, бридливо киває головою, окидає нас поглядом і вказує на вагонні нутрощі:
- Rein. Очистити.
Ми заскакуємо всередину. Порозкидані по кутках між людського калу й загублених годинників, лежать розчавлені, затоптані немовлята, голенькі почвари з величезними голівками й видутими животами. Виносимо їх, як курчат, по кілька в кожній руці.
- Не неси їх на машину. Віддай жінкам, – каже, намагаючись підкурити, есесівець. Його запальничка заклинила, і він увесь поглинутий нею.
- Візьміть цих немовлят, заради Бога, – вибухаю я, бо нажахані жінки втікають від мене, втиснувши голови в плечі.
На диво недоречно лунає тут ім’я Боже, адже жінки з дітьми йдуть на вантажівку, всі, без винятків. Усі ми добре знаємо, що це означає, і дивимось одні на одних з ненавистю й жахом.
- Що, не хочете брати? – каже наче з подивом і докором віспуватий есесівець і починає розстібати кобуру револьвера.
- Не треба стріляти, я візьму.
Сива висока пані забирає у мене немовлят і хвильку дивиться мені прямо в очі.
- Дитя, дитя, – шепоче вона, усміхаючись. І йде, спотикаючись на гравії.
Я притуляюсь до стіни вагона. Дуже втомлений. Хтось шарпає мене за руку.
- Ходи, дам напитися. Виглядаєш, ніби ригати зібрався. En avant, під рейки, ходи!
Дивлюсь, обличчя стрибає у мене перед очима, розпливається, змішується – гігантське, прозоре – з нерухомими деревами, невідомо чому чорними, з безбережним натовпом… Я різко кліпаю повіками: Анрі.
- Слухай, Анрі, чи ми – добрі люди?
- Що за дурне питання?
- Бачиш, друже, в мені на цих людей наростає абсолютно незрозуміла злість, що через них я мушу бути тут. Я їм зовсім не співчуваю, що вони йдуть до газу. А бодай би вже під ними всіма земля трісла. Так би й кинувся на них із кулаками. Це ж, мабуть, щось патологічне, я не можу зрозуміти.
- О, прямо навпаки, це нормально, передбачено і роз-раховано. Рампа мучить тебе, ти бунтуєш, а злість найлегше зігнати на слабшому. Навіть бажано, щоб ти її зігнав. Ну, це так, на хлопський розум, compris? – дещо іронічно каже француз, вкладаючись зручно під рейками. – Дивися на греків, от хто вміє скористатися! Жеруть усе, що їм під руку попаде. При мені один з’їв цілу банку джему.
- Бидло. Завтра половина з них здохне від срачки.
- Бидло? Ти теж був голодний.
- Бидло, – повторюю я затято. Заплющую очі, чую крики, відчуваю дрижання землі і парке повітря на повіках. У горлі зовсім сухо.
Люди пливуть і пливуть, вантажівки гарчать, як розлючені пси. В очах мигтять винесені з вагонів трупи, затоптані діти, каліки, яких складають разом із трупами, і натовп, натовп, натовп… Вагони підкочуються, гори лахів, валіз і наплічників ростуть, люди виходять, примружуються на сонце, дихають, канючать води, входять на вантажівки, від’їжджають… Знову підходять вагони, знову люди… Я відчуваю, як картини змішуються в мені, не знаю, чи це відбувається насправді, чи мені сниться. Раптом бачу зелень дерев, які погойдуються разом із цілою вулицею, з барвистим натовпом, але ж це – Алеї! В голові шумить, відчуваю, що зараз виблюю.
Анрі смикає мене за руку.
- Не спи, йдемо вантажити манатки.
Людей уже немає. Останні машини сунуть далеко дорогою, здіймаючи величезні хмари куряви, потяг від’їхав, опустілою рампою гідно проходжаються есесівці, сяючи сріблом на комірцях. Виблискують глянцем чоботи, лисніють налиті червоним фізіономії. Серед них жінка, лише тепер я усвідомив, що вона весь час була тут, суха, безгруда, кістлява. Ріденьке безбарвне волосся гладко зачесане назад і зав’язане в «нордичний» вузлик, руки запхані в широку спідницю-штани. Вона ходить від одного кута рампи до іншого з приклеєною на висохлих губах щурячою, запеклою посмішкою і ненавидить жіночу вроду ненавистю жінки, свідомої власної потворності. Так, я вже її не раз бачив і добре запам’ятав. Це комендантка FKL прийшла оглянути свій здобуток, бо частину жінок відвели від вантажівок, ці підуть пішки – «на лаґер». Наші хлопці, перукарі з «сауни», позбавлять їх геть усього волосся і досхочу натішаться з їхнього дотабірного сорому.
Отже, ми вантажимо манатки: двигаємо важкі валізи, об’ємисті, переповнені, насилу кидаємо їх на машини. Там складаємо їх штабелями, запихаємо, трамбуємо, ріжемо, що вдасться, ножем – задля розваги і в пошуках горілки та парфумів, які виливаємо прямо на себе. Одна з валіз розчахується, звідти випадають костюми, сорочки, книжки… Я хапаю якийсь згорток: важкий; розгортаю – золото, добрячі дві жмені: корпуси годинників, браслети, персні, кольє, діаманти…
- Gib hier, – спокійно каже есесівець, підставляючи відкритий портфель, повний золота і барвистої чужої валюти. Він закриває його, віддає офіцерові, бере інший, порожній, і чатує при іншій вантажівці. Це золото піде до Райху.
Спека, страшна спека. Повітря стоїть нерухомим розпеченим стовпом. Горлянки сухі, кожне вимовлене слово викликає біль. Ох, пити. Гарячково, аби швидше, аби в тінь, аби відпочити. Закінчуємо вантажити, останні машини від’їжджають, ми старанно збираємо з колії всі папірці, вигрібаємо з-поміж дрібного гравію немісцеве, транспортне сміття, «щоби сліду від цього паскудства не лишилося», і тієї миті, коли остання вантажівка зникає за деревами, а ми йдемо – нарешті! – в бік рейок відпочити й напитися (може, француз купить знову в постового), з-за повороту доноситься свисток залізничника. Повільно, надзвичайно повільно вкочуються вагони, жахливо відсвистує локомотив, із вікон дивляться зіжмакані й бліді обличчя, пласкі, мовби вирізані з паперу, з величезними, розпаленими лихоманкою очима. Вже є машини, вже є спокійний пан із нотатником, уже з буфету вийшли есесівці з портфелями для золота й грошей. Ми відчиняємо вагони.
Ні, більше неможливо панувати над собою. У людей брутально вириваються з рук валізи, стягуються з шарпанням пальта. Ідіть, ідіть, проминіть. Вони йдуть і проминають. Чоловіки, жінки, діти. Декотрі з них знають.
Ось іде швиденько жінка, квапиться не занадто, але нервово. Мале, кількарічне дитя з рум’яними пухкими щічками херувима біжить за нею, не може наздогнати, простягає з плачем рученята: «Мамо, мамо!».
- Жінко, таж візьми дитину на руки!
- Пане, пане, це не моя дитина, це не моя! – істерично кричить жінка і втікає, закриваючи лице долонями. Вона хоче сховатися, хоче встигнути до тих, хто не поїде вантажівкою, хто піде пішки, хто буде жити. Вона молода, здорова, вродлива і хоче жити.
Але дитина біжить за нею, причитаючи на повен голос:
- Мамо, мамо, не втікай!
- Це не моя, не моя, не моя..!
Аж тут її нагнав Андрєй, моряк із Севастополя з каламутними від горілки і спеки очима. Нагнав, збив одним розмашистим ударом з ніг, схопив на льоту рукою за волосся і знову підняв угору. Його лице було перекошене від люті.
- Ах ти ж, єбіть тваю мать, блядь жидовская! То ти від своєї дитини втікаєш? Я тобі дам, ти, курво! – Він схопив її за талію, здушив лапою горло, яке хотіло кричати, і з розмаху закинув, як важкий мішок збіжжя, на вантажівку.
- На! Візьми й це собі, суко! – і він жбурнув дитя їй під ноги.
- Gut gemacht, так слід карати звироднілих матерів, – сказав есесівець, що стояв біля машини. – Gut, gut, рускій.
- Малчі! – гаркнув крізь зуби Андрєй і відійшов від вагонів. З-під купи шмаття він витягнув приховану манірку, відкрутив, приклав собі до губ, потім мені. Обпікає горло: спирт. Голова шумить, ноги підгинаються, підступає блювота.
Раптом з усього цього людського потоку, що сліпо валив у напрямку машин, мов ріка, гнана невидимою силою, виринула дівчина. Вона легко зістрибнула з вагона на гравій і подивилася довкола допитливими очима, як людина, дуже чимось здивована.
Буйне світле волосся розсипалося м’якою хвилею по плечах, дівчина нетерпляче стряхнула його. Вона машинально пригладила руками блузку, злегка поправила спідничку. Хвилину постояла так. Нарешті відірвала погляд від натовпу і провела ним по наших обличчях, мовби шукаючи когось. Я несвідомо шукав її погляду, наші очі зустрілися.
- Послухай, скажи, куди вони нас повезуть?
Я дивився на неї. Оце – стоїть переді мною дівчина з чудовим світлим волоссям, гарними грудьми, в літній батистовій блузочці, з розумним, зрілим поглядом. Стоїть, дивиться мені прямо в очі й чекає. Оце – газова камера: спільна смерть, бридка й огидна. Оце – табір із поголеною головою, совєтські ватні штани на спеку, відразливий, нудотний запах брудного, прілого жіночого тіла, тваринний голод, нелюдська праця і та ж камера, лише смерть ще огидніша, ще бридкіша, ще страшніша. Хто сюди раз увійшов, той нічого, навіть попелу свого не винесе за постенкету, не повернеться до того життя.
«Навіщо вона це привезла, все одно ж заберуть», – мимоволі подумав я, зауваживши на її зап’ястку гарний годинник на малесенькому золотому браслеті. Такий самий був у Туськи, тільки на тонкому чорному ремінці.
- Послухай, скажи.
Я мовчав. Вона затисла вуста.
- Зрозуміло, – сказала дівчина з відтінком панської зневаги в голосі, закидаючи голову назад; тоді хоробро пішла в напрямку машин. Хтось хотів її зупинити, вона сміливо відсунула його вбік і вибігла сходами на майже заповнену вже вантажівку. Лише майнуло здалеку буйне світле волосся, що розвівалося на ходу.
Я заходжу до вагонів, виношу немовлят, викидаю багаж. Торкаюся трупів, але не можу подолати наростаючого дикого страху. Я втікаю від них, але вони лежать скрізь: покладені покотом на гравій, на бетонному краю перону, у вагонах. Немовлята, огидні голі жінки, скручені конвульсіями чоловіки. Я втікаю якнайдалі. Хтось шмагає мене тростиною по спині, бічним зором я зауважую розгавканого есесівця, вислизаю від нього і змішуюся з групою смугастої канади. Врешті-решт знову залізаю під рейки. Сонце зависає низько над обрієм і кривавим західним світлом заливає рампу. Тіні дерев химерно видовжуються; посеред тиші, яка западає в природі під вечір, людський крик вистрілює в небо щораз голосніше й настирливіше.
Щойно звідси, з-під рейок, видно ціле пекло розбурханої рампи. Ось пара людей упала на землю, сплетена в розпачливих обіймах. Він судомно встромив пальці в її тіло, вчепився зубами в одяг. Вона істерично кричить, проклинає, лихословить, аж доки придавлена чоботом починає хрипіти і мовкне. Їх розщеплюють, як дерево, і, як худобу, заганяють на вантажівку. Ось четверо з канади несуть труп – здоровезну, набряклу бабу, матюкаються й пітніють від напруги, відганяють копняками заблуканих дітей, що плутаються по всіх кутках рампи, завиваючи моторошно, як пси. Їх хапають за шиї, за голови, за руки – і кидають на купу, на машину. Ті четверо не в змозі підняти бабу на вантажівку, кличуть інших і спільними зусиллями затягують гору м’яса в кузов. З усієї рампи зносяться трупи – великі, спухлі, набряклі. До них докидають калік, паралізованих, придушених, непритомних. Гора трупів кублиться, скавчить, виє. Шофер запускає двигун і від’їжджає.
- Halt! Halt! – репетує здалеку есесівець. – Стій, стій, до лиха!
За ноги волочать старигана у фраку, з пов’язкою на рукаві. Стариган товче головою гравій, каміння, стогне і безперестанку монотонно заводить: «Ich will mit dem Herrn Kommandanten sprechen – я хочу поговорити з паном комендантом». Він повторює це зі старечою впертістю всю дорогу. Пожбурений на вантажівку, притоптаний чиєюсь ногою, придушений, він далі хрипить: «Ich will mit dem...».
- Чоловіче, вгамуйся вже! – кричить до нього молодий есесівець і голосно сміється. – За півгодини будеш балакати з найголовнішим комендантом! Тільки не забудь йому сказати «Хайль Гітлер!».
Інші несуть дівчинку без ноги, тримають її за руки і за ту одну ногу, що залишилася. Сльози стікають її обличчям, вона жалібно шепоче: «Панове, мені боляче, боляче...». Її кидають на машину, поміж трупи. Згорить живцем разом із ними.
Опускається вечір – холодний і зоряний. Ми лежимо на рейках. Неймовірно тихо. На високих стовпах запалюються анемічні ліхтарі, за кругом світла простягається непроникна пітьма. Крок у неї – і людина зникне безповоротно. Але очі вартових дивляться уважно. Автомати готові до стрільби.
- Поміняв черевики? – запитує мене Анрі.
- Ні.
- Чому?
- Чоловіче, з мене досить, абсолютно досить!
- Уже після першого транспорту? Подумай – я: від Різдва через мої руки пройшов десь, мабуть, мільйон людей. Найгірші – ешелони з-під Парижа: завжди зустрінеш знайомих.
- І що ти їм кажеш?
- Що йдуть купатися, а потім побачимося в таборі. А ти що би сказав?
Я мовчу. Ми п’ємо каву, змішану зі спиртом, хтось відкриває банку какао, додає цукру. Черпаємо долонями, какао заліплює рот. Знову кава, знову спирт.
- Анрі, на що ми чекаємо?
- Ніби буде ще один ешелон, але невідомо.
- Якщо прийде, я не піду його розвантажувати. Не зможу.
- Загребло, га? Файна канада? – Анрі зичливо усміхається і зникає в темряві. За мить повертається.
- Добре. Але дивися, щоб тебе есесівець не засік. Будеш сидіти весь час тут. А черевики я тобі організую.
- Відчепися від мене з тими черевиками.
Я хочу спати. Глибока ніч.
Знову антретен, знову потяг. Із мороку виринають вагони, проходять крізь смугу світла і знову зникають у пітьмі. Рампа мала, але круг світла ще менший. Будемо розвантажувати по черзі. Десь гарчать вантажівки, примарно чорні, вони під’їжджають під сходи, освітлюють фарами дерева. Wasser! Luft! Знову те саме, спізнілий сеанс того ж фільму: автоматна серія, вагони заспокоюються. Лише якась дівчинка висунулася до пояса з вагонного віконця і, втративши рівновагу, впала на гравій. Хвилину вона лежала приголомшена, нарешті підвелась і почала ходити по колу, все швидше й швидше, вимахуючи рівними, як на фізкультурі, руками, хапаючи голосно повітря і монотонно, пискливо виючи та задихаючись – її охопило божевілля. Це діє на нерви, тож до неї підбіг есесівець і вдарив кованим чоботом у спину – вона впала. Він наступив на неї ногою, витягнув револьвер, вистрілив раз і вдруге – вона залишилася лежати, б’ючи ногами землю, аж доки затихла. Почали відкривати вагони.
Я знову був при них. Бухнув теплий, солодкий запах. Гора людей до половини заповнювала вагон: нерухома, жахливо сплутана, але ще парувала.
- Ausladen! – розлігся голос есесівця, що виринув із темряви. На грудях у нього висів переносний ліхтарик. Він посвітив усередину:
- Що стоїте, як дурні? Розвантажити! – і свиснув києм через плече. Я схопив за руку мерця: його кисть конвульсійно замкнулася на моїй руці. Я з криком шарпнувся і втік. Моє серце калатало, горло стискалося. Нудота вмить скрутила мене. Зіщулений під вагоном, я виблював і, хитаючись, прокрався під рейки.
Я лежав на приємному холодному залізі і мріяв про повернення до табору, про нари без сінника, про дрібку сну серед товаришів, які вночі не підуть до газу. Табір раптом видався мені спокійною затокою. Весь час помирають інші, мені ж якось ще живеться, є що їсти, є сили працювати, є вітчизна, дім, дівчина...
Жахливо мигтять фари, потік людей пливе без кінця – каламутний, збуджений, безтямний. Ці люди думають, що розпочинають нове життя в таборі, і психологічно готуються до важкої боротьби за існування. Вони не знають, що зараз умруть і що золото, гроші, діаманти, які вони завбачливо ховають у складках і швах одягу, в підборах взуття, в закамарках тіла, їм уже не знадобляться. Професіонали рутинно будуть порпатися в їхніх нутрощах, повитягують золото з-під язика, діаманти з вагіни і прямої кишки. Повиривають їм золоті зуби. І в щільно забитих скринях відішлють до Берліна.
Чорні постаті есесівців походжають спокійно, фахово. Пан із нотатником у руці ставить останні палички, підбиває підсумки: п’ятнадцять тисяч.
Багато, багато вантажівок поїхало до крематоріїв.
Уже закінчують. Складені на рампі трупи забирає остання машина, манатки завантажені. Канада, нав’ючена хлібом, джемом, цукром, пахнучи парфумами і свіжою білизною, шикується в похід. Капо закінчує пакувати казан з-під чаю золотом, шовком і чорною кавою. Це для вахманів на брамі: пропустять команду без обшуку. Кілька днів табір житиме з цього транспорту: їстиме його шинки й ковбаси, повидла і фрукти, питиме його наливки й лікери, ходитиме в його білизні, гендлюватиме його золотом і клунками. Багато винесуть цивільні за межі табору, до Сілезії, до Кракова й далі. Привезуть цигарки, яйця, горілку і листи з дому.
Кілька днів табір говоритиме про транспорт «Сосновець-Бендзін». Це був добрий, багатий транспорт.
Коли ми повертаємося в табір, зорі починають бліднути, небо стає дедалі прозорішим, воно здіймається над нами, ніч роз’яснюється. Заповідається погідний, спекотний день.
Із крематоріїв тягнуться потужні стовпи диму і з’єднуються вгорі у гігантську чорну ріку, яка неймовірно повільно пропливає небом над Біркенау і губиться за лісами в напрямку Тшебіні. Сосновецький транспорт уже горить.
Ми розминаємося із загоном СС, який іде з автоматами в караул. Вони йдуть рівно, один за одним, єдина маса, єдина воля.
- Und morgen die ganze Welt... – виспівують вони на всю горлянку.
- Rechts ran! Право-руч! – лунає команда з голови колони.
Ми уступаємо їм дорогу.
Тадеуш Боровський. У нас, в Аушвіці... / Переклад з польської Олександра Бойченка. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2014. – 272 с.