13 липня у рамках програми «Єврейські дні у Ратуші: (Не)Показане минуле у музеях Східної Європи» відбулась лекція історика та дослідника, представника Вроцлавського університету, голови відділу єврейських наук Марціна Водзінського на тему: «Як розповідати про єврейську історію у Польщі? Від єврейських колекцій до Музею історії польських євреїв».
Будучи керівником сектору ХІХ століття у Музеї історії польських євреїв («Полін»), Марцін Водзінські розповів про те, як можна, незважаючи на високу контроверсійність історичної теми, створити успішний музей, який буде цікавим для цілком різної аудиторії та збиратиме понад 380 тисяч відвідувачів щорічно. ZAXID.NET підготував конспект цієї лекції.
Вперше розповісти історію польських євреїв спробували у Львові
Які можуть бути проблеми розповіді польської історії ? Як поняття єврейського музею, єврейських колекції розвивалось протягом століть і як реалізувалось в Музеї історії польських євреїв? Як розповідати про єврейську історію? Хто повинен це робити, хто може це робити? Які є засоби розповіді? Де її треба розповідати? Ці питання є провідними, особливо у Львові. Оскільки перша спроба розповісти історію польських євреїв була зроблена саме тут.
Перший польський музей у світі був створений у 1885 році у Відні. Але єврейські колекції та виставки існували й до того. І перша єврейська виставка, яка хотіла показати щось більше, ніж просто колекцію антикваріату приватної особи, була у Львові — Крайова виставка 1894 року, яку створив Владислав Лодзінський, місцевий письменник, колекціонер і політик. Його метою було показати багатство єврейської культури в Галичині. Виставка зі 120 об’єктів була зібрана не лише з великої колекції самого Лодзінського, це було спільне зусилля усіх євреїв Східної і Західної Галичини. Концепт був такий, як і у Відні, інтеграційний: зібрати докупи польське і єврейське населення, виправдати існування євреїв на цих землях, показавши їхній внесок у місцеву культуру і цивілізацію.
Головна алея Крайової виставки (фото Центру міської історії)
Музей неповаги й нецікавості
Музеї ХІХ століття з’являлися з приватних колекцій. Однією з найвідоміших була колекція багатого банкіра з Варшави та історика-аматора Матіаса Берсона. Наприкінці життя він передав усі свої колекції з метою створення громадської виставки, яка з’явилась через 5 років. Від початку це був музей неповаги й нецікавості. Берсон народився ще у 1840-х роках, і на той час, коли він віддав свою колекцію і відкрився музей — довкола вже був геть інший час. Його критикували за аматорство та метаісторичну тему – показати інтеграцію євреїв, їхню приналежність до польського суспільства.
Лише у 1920-х роках Майєр Баурман, який спочатку дуже критикував колекцію Берсона, став куратором музею. Він хотів перетворити його на щось цікавіше, проте йому не вдалося. І лише в 1937 році бізнесмен Адам Черняков, який побував у єврейському гетто у Варшаві, намагався відновити музей: знайшов гроші , відремонтував його, поставив нову виставку. Проте це був 1937 рік — а отже, за два роки перед війною, за два роки перед тим, як музей закрили, пограбували і забули.
Два замість одного
У Львові Максиміліан Гольдштайн, юрист і колекціонер, збирав пам’ятки XVIII століття. На відміну від Берсона, в нього була історична підготовка. Гольдштайн також збирав багато фольклорного та прикладного мистецтва. Тому його колекція була більш інклюзивною і систематичнішою. У 1910 році Гольдштайн разом з друзями висловили ідею відкрити єврейський музей у Львові, але з цього нічого не вийшло.
З початком Першої світової війни все припинилося. Після війни виставки готувала переважно асоціація, яка офіційно називалася Комітет захисту єврейського мистецтва. Вона була заснована у 1925 році тут, у Львові. Це була перша подібна світова установа.
Максиміліан Гольдштейн в Єврейському музеї (фото Яніни Мєжецкої)
Нарешті, у 1934 році Віктор Гаєз, голова єврейської громади Львова, відкрив єврейський музей у Львові. Цікаво те, що він не базувався на колекції Гольдштайна. Останній ніяк не міг погодитись з тим, щоб його колекцію передали до музею. Натомість наступного року Максиміліан Гольдштайн відкрив свою колекцію для відвідувачів, і з 1935 року у Львові працювало два єврейських музеї: один приватний, один громадський. Вони доповнювали один одного, але, звісно, також і конкурували. Замість того, аби створити одну сильну виставку, вони мали дві. Було б краще, якби музеї співпрацювали.
Обидва музеї були інтеграційні за своєю концепцією. Вони почали з ідеї того, що музей польських євреїв повинен робити однаковий наголос на поляках і євреях. Музей мав знайти спільну історію, яка би об'єднувала дві громади. Та водночас було очевидно, що обидві виставки ставили релігію на перший план єврейської ідентичності. Вони визначали євреїв за релігією, але не за національністю. І, що парадоксально, це зробили доволі світські люди.
Комуністична влада розповідає історію
Дуже відрізнявся від цих двох музеїв ще один, який з’явився на польських землях у 1935 році, — Музей єврейського мистецтва у Вільнюсі. Коли частини колекції Петербурзької асоціації розвитку єврейської культури перенесли у Вільно, з'явився концепт: тут мусить бути єврейський музей, який би був на заході від радянської Росії. Він робив наголос на національній та світській ідентичності євреїв та намагався розповісти саме наукову історію. Проте цей музей та інші перестали існувати з початком Другої світової війни.
З 1946 до 1949 року, після консолідації влади і культурного життя Сталіним, був створений Єврейський історичний інститут у Варшаві, який з 1950 року став центральним з усіх єврейських питань. Збирати речі саме в цьому інституті, залишити лише одну установу — це був дуже типовий підхід для повоєнних років. В інституті з'явилися бібліотека, архів і музей. Вони пропрацювали протягом усіх радянських часів, проте лише мала частина колекцій була показана. Це був ніби мавзолей: наче думка й була, однак життя єврейське там не існувало.
Ця концепція централізованості дуже радянською. Все в ній залежало від контролю: ми розповідаємо історію, і лише ми, комуністична влада, делегована комуністичними людьми, маємо єдину владу вирішувати, як усе має показуватись у виставці. Саме тому ця колекція, хоч і була багатою, лишилась невідомою та неуспішною.
«Полін»
Так тривало до 90-х років, поки в 1993 році не зародилась ідея створення Музею історії польських євреїв («Полін» — що означає «Польща» на івриті). І якщо Музей Голокосту показував кінець єврейської цивілізації в Східній Європі, то у новому музеї треба було показати його життя. Це був основний мотив і принцип, який і досі залишається у цій виставці. Після довгої традиції неуспішних єврейських виставок, у 2014 році відкрилась виставка про життя євреїв у Варшаві, яка зазнає великого успіху. Більшого успіху, ніж хтось сподівався.
У 2016 році музей «Полін» визнали найкращим музеєм Європи
«Полін»: де, чому, про що та для кого
Де? Відповідь проста — Варшава. Музей був збудований збоку від гетто. Проте на цьому місці раніше був розташований єврейський район, протягом 150-200 років там мирно жили і мирно померли сотні тисяч, можна сказати, мільйони, євреїв. Тому, якщо говорити «де», то це не є тільки місце Голокосту.
Музей займає територію старого єврейського району (фото culture.pl)
Чому саме Варшава? Це не тільки місце єврейського гетто чи єврейських районів, це є ще й столиця Польщі. Це є національний музей польських євреїв. Але хто такий польський єврей? Чи має бути включений до цього світу Львів? Чи Вроцлав, що теж є хорошим питанням, адже до 1945 року він не був частиною Польщі. Є люди, які казали, що треба говорити про польських євреїв, де б вони не жили. Якщо хтось вважається, або сам себе вважає у Нью-Йорку польським євреєм - то це наша історія теж. Це хороший підхід, але він зовсім не історичний. Він розмиває межі музею, але також ставить питання: хто ким себе вважає, і за якими стандартами ми маємо відповідати на це питання. А хто такі євреї? Ми намагалися показати цю дискусію, цю контроверсійність замість того, аби давати прості відповіді.
Про що? Це музей тисячі років життя євреїв на польській землі. Це музей, який із самого свого концепту мав намір показати лише історичну перспективу. Жодної теології, жодної етнографії, жодної релігії.
Реконструйована дерев'яна синагога з села Гвіздець Коломийського р-ну Івано-Франківської області, яку знищили німецькі війська у 1941 році.
(фото: Magdalena Starowieyska/POLIN Museum of the History of Polish Jews)
Для кого? Сьогодні музей має 380 тисяч відвідувачів на рік: 50% з них - поляки, більшість — школярі. У нас є також відвідувачі-євреї та міжнародні відвідувачі. Якщо ви зайдете до музею в один із днів влітку, то побачите купу людей. Важко повірити, що таке можливо в історичному музеї, який розповідає дуже важку, контроверсійну, історію.
Хто є цільовою аудиторією? Ми взяли п'ятнадцятирічного, зацікавленого, освіченого підлітка. Ми хотіли подивитися, чи цей молодий чоловік чи жінка проведе більше двох годин у музеї (у тому числі в кафетерії, магазині сувенірів і туалеті)?. Тобто, у нас було 90 хвилин, щоб розповісти історію такій людині. Але ми не можемо забувати і про людей, які хочуть отримати більше. Тому у нас є другий, третій, четвертий рівні наративу.
Також музей має тематичну стежку. Ви можете взяти буклет і піти лише по темі, наприклад, релігійного життя, чи єврейських жінок. Ця багаторівнева структура дозволяє робити цей музей для всіх, у тому сенсі, що він розповідає різні рівні історії різним аудиторіям від п'ятнадцяти років.
Наша мантра: наративний, інтерактивний, мультимедійний
Наша мантра: наративний, інтерактивний, мультимедійний. Коли ви приходите, то повинні доторкнутися, щось зробити, долучитися до розповіді історії. Ви, як відвідувач, є частиною історії. Звучить це гарно, якщо ви не думаєте про Діснейленд. Ви хоч дещо і відчуваєте, але мусите розуміти, що ви в музеї. Ми не прикидаємося.
У нас є наратори, люди, які щось розповідають. Це створює певну відстань між вами і подіями. Це чудово дистанціює і рятує від пастки фальшивого залучення. Також ми вирішили, що розповідатимемо історію власним голосом. А якщо ми не знаємо, ми скажемо: «ми не знаємо». Ми історики і варто пам'ятати - це наша історична інтерпретація. Коли при створенні музею прийшли дизайнери, історики хотіли нюансувати дещо більше, проте, на жаль, впали жертвами перед чоловіками з ножицями, які це порізали, як хотіли.
Музей максимально залучає відвідувачів до оповідання своєї історії
(фото: Krzysztof Lipinski / Muzeum Historii Żydów Polskich Polin)
Як позбутись історичних обмежень
Також нам треба було позбутися історичних обсесій польських та єврейських істориків і почати розуміти, що це наші особисті обмеження. Польські обсесії, які ми принесли з собою, і, які там лишаються і сьогодні до певної міри, це те, що єврейська історія — лише взаємодія польсько-єврейських стосунків. Насправді, це була і пов'язана історія, і певним чином автономна. Інша проблема: треба було погодитись, що історія не починається у 1919 році. Для багатьох істориків Польщі - це новинка, багато з них дивляться на те, що було до 1919 року, як на фон. Проте все усі історичні етапи у нас представлені більш-менш однаково.
Якщо ви подумаєте про ізраїльські та єврейські обсесії, то, по-перше, їх треба було переконати, що історія для них не закінчилася у 1945 році. Важливо також було позбутися історії, яка показує євреїв лише як жертв. Ми намагалися показати в однаковій мірі, як процвітання єврейської культури, її успіхи, так і переслідування євреїв. Єврейська історія — це не лише історія страждань! Як же ж тоді можна зрозуміти рабинську культуру XVI століття чи прекрасну єврейську культуру в міжвоєнний період, якщо вони лише страждали?
У музеї наголошують, що історію треба розпочинати із самого початку, а не лише після 1919 року
Хто вони – польські євреї?
Отже, цей музей підняв питання польських євреїв. Хто ж вони? Немає нічого такого, як польські євреї поза історією. Тому музей знайшов серединне рішення: польські євреї вважаються євреями польської корони і Речі Посполитої, аж до кінця цієї держави, а далі — це є землі колишньої Речі Посполитої аж до 1918 року, коли ми знову повертаємося у державні кордони. Історія розповідає про різноманітні ідентичності цих людей. Ми не просто кажемо, що всі євреї були поляками за визначенням, ми кажемо, що вони могли і набували різних ідентичностей, інтегрувалися в різні культури.
*перекладала лекцію з англійської Тетяна Дитина