Протягом фестивалю «Золотий Лев», що триває у Львові, глядачі можуть відвідати український павільйон Празького квадрієнале сценографії 2023 «Сад живих речей», який відтворено у приміщенні театру «Воскресіння».
Празьке квадрієнале, що відбулось цього року у червні, є однією із найбільших подій і у театру, і у сфері сучасного мистецтва. У павільйоні представлено вісім артоб'єктів від дев'ятьох художників із різних міст України. Тема павільйону – «Сад живих речей».
Празьке квардрієнале сценографії, сценічного дизайну та архітектури – подія, що об’єднує художників театру, сценічного костюму, перформерів, мистецтвознавців тощо з усього світу. Подія відбувається раз на чотири роки. У 2023 році у квадрієнале брали участь понад 50 країн. Таким чином Україна змогла доєднатись до великої світової події.
Український проект об’єднав твори дев'ятьох українських театральних сценографів та художників по костюму Людмили Нагорної, Наталі та Сергія Ридванецьких, Інесси Кульчицької, Олега Татаринова, Марії Погребняк, Юлії Заулічної, Олесі Головач, Олени Поліщук. Їх артоб’єкти розташовані у єдиному інсталяційному просторі павільйону. Кожен передбачає певну взаємодію з глядачем та один з одним.
Дизайн основного простору розроблений сценографом і куратором павільйону Богданом Поліщуком. Керівник проекту – Юлія Глушко. Керівник Галереї сценографії – Олег Онещак. ZAXID.NET попросив Юлію та Богдана докладніше розповісти про проект.
Як все відбувалось у Празі?
Богдан Поліщук: На квадрієнале сценографії у Празі була дуже різноманітна та насичена програма. Адже це не лише одна виставка. Є центральна частина, виставки національних павільйонів, коли кожна країна представляє свою експозицію, свою виставку, свій павільйон, але також вона може представити і студентський павільйон на паралельній виставці. На жаль, цього року Україна представила лише національний павільйон, студентського не було.
По інших напрямках також є потужна програма. Наприклад, презентація і конкурс видань, які присвячені саме мистецтву сценічного дизайну, театральному костюму, театральній архітектурі. Тобто все, що пов'язано з візуальною частиною перформативного мистецтва. Тут збирають книжки, які видалися протягом попередніх чотирьох років. Їх можна подивитись, погортати на виставці або придбати у крамничці, яка діє протягом фестивалю.
Нам вдалося представити одну книгу від України. Це було видання 2021 року Галереї сценографії спільно з музеєм театрального та музичного мистецтва України, а також з видавцем Олександром Савчуком. Це була книжка «Український театральний костюм XX-XXI століть. Ескізи». Там представлено підбірку найяскравіших, найцікавіших художників, які працювали з театральним костюмом в Україні протягом 100 років від початку 20-го століття до тих, хто працює сьогодні.
І ми дуже раді, що нам вдалося. Ми не брали участь в конкурсі, але саме видання ми змогли показати.
Якщо минулого разу, у 2019 році ми їздили на квадрієнале просто подивитися що до чого, то цього року ми представили своє видання. Я сподіваюсь, що вже через чотири роки буде повноцінний великий стенд українських книжок, тому що у нас є що представити.
Також була велика перформативна програма. А також потужна програма дискусій або лекцій, які відбуваються в різних локаціях та у різному форматі. Ми проводили в павільйоні Великої Британії публічну бесіду на тему «Театр під час війни».
Скільки триває підготовка до такої події?
Юлія Глушко: Підготовка до квадрієнале тривала два роки, ми тоді придумали концепцію
і включили в план підготовки проведення у Львові фестивалю сценографії, для того, щоб відібрати художників, які будуть мати бажання та можливість долучитися до створення національної платформи.
Я собі так уявляю, що мали б бути представлені якісь конкретні проекти, конкретні вистави, чи це якось інакше відбувається?
Б.П.: Ні, не зовсім так. Формат, коли на виставці представлені якісь конкретні вистави, історично відійшов. Сьогодні квадрієнале є виставкою кураторських проектів, тобто від кожної країни є куратор, який вже розробляє концепцію виставки своєї країни, вибирає учасників. І дуже рідко він обирається формат, коли представляють вистави за останні чотири роки. Тому що, по-перше, сьогодні уже необов'язково кудись їхати, щоб отримати таку інформацію. По-друге, під час квадрієнале все одно не можливо побачити ці вистави. Тому такий формат ескізів, макетів або фотографій з вистав зараз дуже рідко зустрічається.
Переважно усі формують свою експозицію так, щоб створити, якийсь простір, якусь виставку, інсталяцію, яка прямо на самій виставці буде залучати, зацікавлювати відвідувачів, глядачів, щоб оцей театр, власно безпосередня мистецька дія тут і зараз відбулися, на самому квадрієнале. І тому ці павільйони дуже різного характеру, там немає якихось конкретних рамок. Хтось робить якісь інтерактивні об'єкти, хтось вибудовує якийсь простір, щоб викликати певні емоції, почуття. Хтось створює віртуальні речі, павільйон, де ти одягаєш VR-окуляри, або дивишся відео, або це якісь монітори, на яких ти можеш побачити щось цікаве.
Тут мета зацікавити, привернути увагу, а далі вже йде спілкування, якісь посилання на інформацію про учасників, про театри. Тобто трошки інший формат.
А власне, якою була наша українська концепція?
Б.П.: Наш павільйон називався «Сад живих речей». І ця концепція, яка була задумана раніше, до повномасштабного вторгнення, дуже добре відгукується і лягає на ті події, на той стан, який сьогодні є у нас.
Бо образ саду, який в цій концепції закладений, показує як буває в житті. От ви приходите зимою в сад, бачите голі дерева, і здається, що вже немає життя, нічого немає. Але весною обов'язково ці дерева будуть мати зелене листя, потім вони розквітнуть.
Так само у дерев завжди є глибоке коріння, а самі вони тягнуться до сонця і, взагалі, образ саду для України, для української культури і мистецтва був одним із базових. Власне цей образ ми обрали для нашої української експозиції.
У цьому метафоричному саду було вісім артоб'єктів від різних художників з різних міст, з різних театрів, які були спеціально для цієї виставки створені, невеликі інсталяції, що були включені у загальний простір.
Галерея сценографії працює вже понад шість років. Ми за цей час маємо дуже багато контактів та досвід співпраці з різними українськими сценографами. Тобто ми можемо сказати, що це топові художники українського театру.
Ми хотіли б представити й різні міста, і різні театри. Художників, які працюють в різних жанрах: і в опері, і в ляльковому театрі, наприклад. Це і художники, які працюють у державних театрах. Або художники, які працюють в модерновому проектному театрі. І також це художники різних поколінь.
До прикладу, це Людмила Нагорна, художниця, яка дуже багато працює в опері. У Львівській опері Людмила робила костюми для постановки «Запорожець за Дунаєм».
Сергій та Наталія Ридванецькі з Черкас створювали один спільний артпроект. Це художники, які мають величезний досвід, зробили понад 100 вистав. Вони працюють як головні художники у Черкаському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Шевченка.
Марія Погребняк є головною художницею Київського театру на Подолі, а також працює з різними театрами.
Інесса Кульчицька – львівська художниця, яка багато років працювала у театрі ляльок, а також в інших театрах як в Україні, так і за кордоном.
Молода художниця Олеся Головач була сценографкою такої знакової вистави як «Вишиваний, король України».
Також у нашому проекті брали участь Юлія Заулічна та Олена Поліщук. Це люди, які реалізують багато дуже різних проектів.
І я думаю, було важливо представити саме різність українського театру. Ми не хотіли показувати один концепт одного художника. Сьогодні про Україну дуже мало знають. Бо попередні всі роки Україна завжди була в тіні, і тому ми хотіли показати, що ми є різноманітні, що це не країна, в якій є хтось один домінує, що тут є свої традиції, різні погляди, різні покоління, що в нас є що показувати, що ми можемо співпрацювати. Що у нас є потужні люди, потужні театри, тому що насправді в Україні багато театрів, багато мистецьких цікавих ініціатив.
Фото Празького квадрієнале сценографії та Галереї сценографії