«У нас звикли, що «швидка» обов’язково повинна приїхати, а це неправильно»

Що не так із екстреною медициною у Львові?

16 січня

Сьогодні у програмі «Що не так?» ми дізнаємося, за скільки доїжджає «швидка» на виклик та від чого страждає робота екстреної служби; перевіримо, в якому стані автопарк; довідаємося, хто має реагувати на скарги мешканців та чому не завжди варто викликати «швидку».

***

Мар’яна Романяк (ведуча): «Це – одна із підстанцій швидкої міста. Часто львів’яни нарікають на роботу медиків: мовляв, допомогу доводиться чекати впродовж 30–40 хвилин. Що заважає службі бути оперативною – про це ми сьогодні і дізнаємось.

Розпочнемо із диспетчерської – “серця” “швидкої”. Тут впродовж дня отримують близько півтисячі викликів і першими дізнаються про всі хвороби і травми у місті».

Наталя Крижановська (відповідальний лікар оперативного відділу): «Найчастіше це серцево-судинна патологія, гіпертонічні кризи, вірусні інфекції у малих дітей, які супроводжуються високою гарячкою. Також є травм багато, які ми обслуговуємо – дуже часто бувають такі виклики. Менший відсоток – ДТП, отруєння чадним газом».

– Скільки машин є зараз?

– Сьогодні 34 бригади на місці обслуговують.

Володимир Похмурський (гендиректор обласного Центру ЕМД та медицини катастроф): «Наявні наші затруднені водії можуть максимум забезпечити 35–36 бригад – за умови, що всі вони вийшли на роботу. Ми маємо додаткову можливість працевлаштувати приблизно 70 водіїв. На жаль, сьогоднішній рівень зарплат і професійні вимоги обмежують кількість охочих працювати водіями».

Водій: «А хто піде на чотири тисячі працювати?»

Мар’яна Романяк: «Розказуйте нам, що є тут».

Михайло Шибаєв (лікар медицини невідкладних станів): «Дивіться – от усі речі, які є тут. Почнемо з початку. Це в нас переносні балони з киснем – при необхідності оксигенації на місці виклику. Тут маємо шини, комірці шийні при травмах (як правило, в різного роду дорожньо-транспортних пригодах). Цей автомобіль – з нових, ми його отримали в 2013 р. Якби в нас всі карети невідкладної допомоги були такі, то було би дуже і дуже непогано, бо у нас багато транспорту, який свій ресурс використав».

Володимир Похмурський: «50% – це старий автопарк, зношений, який сьогодні не відповідає ГОСТу, не обладнаний – ці машини потребують в перспективі заміни. Як правило, це ГАЗелі 2008 р., це найновіші».

Мар’яна Романяк: «Щойно одна з бригад отримала виклик і ми маємо нагоду перевірити, наскільки швидкою є львівська “швидка”. Це все ми покажемо вам пізніше. А зараз із гостями студії обговоримо, як покращити роботу служби, від якої залежить життя людей».

***

Чи очікувати нам змін найближчим часом? Про це поговоримо з гостями студії. Ірина Микичак, директорка департаменту охорони здоров’я Львівської обласної державної адміністрації. А також Володимир Зуб – керівник охорони здоров’я Львівської міської ради. Вітання вам, колеги.

Пані Ірино, із нашого сюжету ми почули, що у Львові зараз є 34 бригади. На вашу думку, чи достатньо цього на місто, в якому майже мільйон мешканців, де досить багато туристів – і чому така кількість?

Ірина Микичак: Насамперед, ми ведемо мову не про місто Львів, а про всю Львівську область, бо в нас з 2014 року єдина служба. Вона донедавна складалася з трьох юридичних осіб, тепер маємо обласний центр екстреної медичної допомоги медицини катастроф як одну структуру. Загалом, у нас є 136 бригад на виїзді. В різний час – по-різному. Зараз виїжджає біля 90 бригад, бо ж стільки викликів, підвищення різкого немає.

У Львові маємо 34 бригади. Я минулого тижня була у Вільнюсі – це 700-тисячне місто. Там традиційно виїжджає 31 бригада – і їх вистачає. Інша ситуація, що можемо дивитися по структурі викликів – чи нам потрібно більше бригад, чи не потрібно. Ми могли би забезпечити більшу кількість, бо автомобілі, хоч і не дуже доброї якості, але є. Однак ви чули (доктор Похмурський вже озвучив): наша практично катастрофічна проблема – це брак водіїв. Знову ж таки, якщо дивитися досвід європейський, то ця професія є престижною. За кермом у машинах екстреної допомоги в Європі працюють люди, які мають медичну освіту. Тобто немає такого, що один їде, а інший надає допомогу – це все універсальні працівники.

Пане Володимире, до 2013 року «швидка» перебувала під порядкуванням Львівської міської ради. Яка тоді була кількість бригад на місто – і як ви зараз оцінюєте роботу цієї служби?

Володимир Зуб: Давайте почну з 2006 р., коли я був призначений на посаду начальника управління. Тоді склалася аналогічна ситуація – на лінію виходило 33–35 бригад. Це було очевидно недостатньо. І тоді було прийняте рішення (я доповідав міському голові), було виділено кошти – і 2008 року закуплено 19 одиниць санітарного автотранспорту для станції швидкої допомоги, плюс гроші на ремонти, на заміну запчастин і т. д. В 2010 р. у нас на лінію виходило 43–45 бригад. Якщо подивитися в історію, то нам усі обіцяли – і уряд, і прем’єри, і віце-прем’єри, відповідальні за підготовку до «Євро», – що кожне приймаюче місто, в тому числі Львів, отримає нові автомобілі. Спочатку говорили про 25 машин швидкої допомоги, потім – про 20, врешті ми нічого не отримали, жодне із приймаючих міст. Ну, Донецьк там мав щось, а Харків, Київ, Львів – ми нічого не отримали.

В 2011 р. ми, розуміючи, що на державу сподіватися не доводиться, оголосили тендер, але в ньому участі ніхто не взяв і нам не вдалося це закупити. І вже в 2012 р. був прийнятий закон про те, що з 1 січня 2013 р. вступає в дію Закон України про екстрену медичну допомогу – й усе це переходить під впорядкування держадміністрацій, які, за принципом Польщі, відповідальні за всю територію. Це було правильне рішення.

Ви відчули зміни в роботі служби?

Володимир Зуб: Дивіться, потім був проект про приватну допомогу – я ж вам хронологію розказую. Власне в 2014 р. на виконання цього проекту було отримане досьє Львівської області: здається, 82 одиниці санітарного автотранспорту, для міста Львова тоді передбачили 17. Я як начальник управління (хоча мені вже не була підпорядкована ця служба) тоді висловлював свої претензії в Раді департаменту, що для міста Львова це замало, треба більше. Ну, було прийнято таке рішення на рівні облдержадміністрації.

І от також говорив директор центру: найновіші машини – від 2008 р., це правда. В 2013 р., коли ми їх передавали – їм було 5 років, і це був один стан. А зараз їм добігає вже десятий рік – ГАЗелі, які ми закуповували тоді, точно вичерпали свій ресурс, деякі з них ремонту не підлягають. Тому сьогодні знов ми вернулися до кількості бригад 2006 року: 30–33, я знаю, що інколи й 28 в добу виїжджає. Проблема існує, це передусім відчувають мешканці, про це знають журналісти. І ми маємо купу скарг в усі інстанції тому, що вони не доїжджають.

Але я хотів зараз розвернути розмову в інше русло. У Вільнюсі 31 бригада. Я не знаю, правильно це чи неправильно. Але знаю, що у нас достатньо багато викликів необґрунтованих, які не повинні обслуговуватися. У нас так склалася в мешканців ментальність, що «швидка» обов’язково повинна приїхати – а це неправильно, в світі такого нема.

Я пропоную переглянути ще один сюжет, який ми для вас підготували, де люди не завжди викликають «швидку» – і чому так. Ми разом із нашою командою поїхали до Буська і подивилися, як там працює «швидка».

***

Мар’яна Романяк: «Їй [машині швидкої допомоги] 17 років, але вона нормально їздить, як ви оцінюєте?»

Любов Михайлишин (фельдшер): «Нормально – ремонтуємо, їздимо. Дещо нам помагають зі Львова, решта водії самі ремонтують, та й все».

– Можемо глянути всередині машини?

– Прошу! Дивіться, от така машина

– А не холодно зимою вам їхати?

– Ну, не холодно, включається пічка і тут гріється. Одного разу ми їхали на роди, застрягли тут на цілу ніч. Чекали, з Кам’янки приїхали МЧС з Бузька, якось нас витягнули. Роди об’їхали другою стороною, самі привезли.

Галина Янюк (завідувачка Буської підстанції): «В Буському районі 7 машин, бригад є 5».

Любов Михайлишин: «Ну, можна сказати, що нормально. Забезпечення медикаментами є. Те, що бажано – щоби нам дали костюми. Лікарів немає. Дороги місцями нормальні, особливо туди, в Поломничі, Задвір’я. Зробили трошки дорогу в Кам’янко-Бузький район. А так, в загальному, не важні».

– За скільки часу ви кудись доїжджаєте, якщо десь далеко?

– Буває, що і за 30 хв. Буває й так.

Мар’яна Романяк: «Ми до вас, про швидку хочемо запитати: чи ви викликали коли-небудь і чи довго чекаєте?»

Жінка 1: «Ми не викликали, не знаю».

Мар’яна Романяк: «Тобто, якщо ви хворі, то ви самі їдете до лікарні?»

Жінка 2: «Так».

Чоловік 1: «У нас, взагалі-то, є своя поліклініка, ми стараємося ходити сюда».

Чоловік 2: «Приїжджає надто довго. Наприклад, я був у ДТП, то вона приїхала за хвилин 40. За той час мені вже рентген робили».

Мар’яна Романяк: «Скажіть нам, чи ви викликаєте сюди часто швидку до себе»?

Чоловік 3: «Та як треба, то викликаємо. І до Бузька їздить, то ближче, і в район їздить».

Краще їхати самим, ніж викликати?

Певне, я так думаю. Але як визивають, то вона приїздить.

***

Викликати чи не викликати «швидку» – то справді ще одна важлива тема. Пані Ірино, ми зрозуміли, що мешканці сіл справді не так часто викликають швидку допомогу. У Львові це все-таки частіше?

Ірина Микичак: Знаєте, я вже не як керівник департаменту скажу, а згадаю свій професійний досвід. Бо достатньо багато років тому, працюючи після інституту в районі педіатром, за сумісництвом я працювала лікарем швидкої допомоги. І так дуже багато лікарів працювало в той час, як і студенти, на «швидкій» медсестрами, фельдшерами, санітарами…

Люди в районах звикли до того, що вони, коли мають проблему з хворобою, звертаються або до фельдшера, або до лікаря в сільській амбулаторії, або їдуть дійсно в лікарню. Тому викликів там значно менше. Тобто десь і довіра більша до сільського медика, і в менш комфортних умовах живуть – тому розуміють, що швидше собі зарадять самі, ніж будуть сподіватися на допомогу. І, на жаль, це також правда. Та й інфраструктура, яка є в районах, не сприяє тому, щоби люди розраховували на швидкий доїзд «швидкої». Хоча машин ніби достатньо, однак у нас в районах є проблеми з лікарськими кадрами. Значна частина – старшого віку і потребує заміни тому, бо лікар на «швидкій» має відповідати певним фізичним параметрам, бути достатньо сильним. Ці люди мають бути як своєрідні універсальні солдати – все могти і все вміти.

А в місті люди звикли до більш комфортних умов. Люди викликають на ті виклики, які, напевно, зовсім би не потребували приїзду «швидкої» – і це правда. З іншого боку, довіра до сімейного лікаря в Україні, в області і в нас у місті Львові не є такою, як би ми хотіли. Тобто на сьогодні сімейний лікар ще не може забезпечити весь обсяг допомоги, бути нон-стоп на зв’язку зі своїм пацієнтом – і пацієнт не навчений подзвонити-проконсультуватися. В поліклініках ще немає мережі відділень невідкладної допомоги. Але все-таки є екстрена допомога – а є невідкладна допомога.

Тут справді треба зрозуміти, де різниця. Пане Володимире, на вашу думку, коли варто викликати «швидку», як має працювати ця система і чи налагоджена вона у Львові?

Володимир Зуб: Я почну з інакшого. Не зовсім погоджуюся з Іриною Володимирівною в тій частині, що сімейні лікарі в місті недостатньо готові. Нормально вони готові! Ясна річ, що можуть і ліпше – не кожен сімейний лікар дбає про свою дільницю так, як треба було б. Сімейний лікар на дільниці має знати кожного з півтори тисячі приписного населення. Навряд, чи в нас багато лікарів (думаю, менше половини), які знають свою дільницю. І то тільки тому, що вони працюють там по 10–20 років. Більшість не знає – і не хоче знати, на жаль, треба це визнавати. Але сімейні лікарі водночас ведуть прийом, чесно виходять на виклики. От зараз буде підвищення захворюваності на ГРЗ. Вони часто по 20–30 викликів обслуговують! І половина з цих викликів на дім теж не обґрунтована. Тому я тут не зовсім годжуся з Іриною Володимирівною, хоча проблема така дійсно є.

З іншого боку, оцей закон України, про який ми говоримо, регламентує розділити виклики на екстрені і невідкладні. По тій класифікації, яка в нас прийнята, екстрені виклики – це ситуації, які загрожують життю. І тут «швидка» повинна виїхати і заїхати за 10 хвилин до місця події. Як правило, це ДТП, це якісь гострі стани на вулиці, це гострі стани на роботі, різноманітні виробничі травми і т.д. – і, в тому числі, гострі ситуації, які виникають удома. Тут «швидка» має спрацьовувати швидко: інфаркти, інсульти, ножові поранення, ДТП, травми, падіння з висоти.

У той же час, достатньо викликів, які є невідкладними. В Радянському Союзі, до речі, це було – такі виклики передавали на поліклініку і їх обслуговував дільничний терапевт. Підвищення температури, підвищення тиску – на це «швидка» не повинна виїжджати. Коли вступав в силу цей закон, ми радилися – що ж робити? Відмовляти так просто – не відмовиш, бо тут же ж отримаєш скаргу, на скаргу начальник має реагувати, директор департаменту має реагувати – і все одно ця машина їде. Насправді питання в ментальності населення і в навчанні населення.

Дуже просто цього вчать у Європі: необґрунтований виклик оплачується з кишені того, хто викликав. Я розумію, що в нашій країні зараз ніхто цього не зробить і ніхто не зможе заплатити. Але на якомусь етапі, напевно, так буде.

І є ще одне до сімейних лікарів. Я, все ж таки, підтримую цю реформу. Якщо буде підписана декларація між сімейним лікарем і пацієнтом – і якщо залежно від цих підписаних декларацій формується заробітна плата сімейного лікаря, то вони вже просто зобов’язані будуть знати кожного свого пацієнта і бути з ним на зв’язку.

Ірина Микичак: Але проблема необґрунтованості викликів – це не тільки львівська чи українська проблема. Я цього року в трьох країнах була, дивилася станції медичної чи екстреної допомоги. В Хорватії 70% необґрунтованих викликів, у Литві 65% – і це абсолютно корелює з нами. Але, знову ж таки, повертаючись до сімейних лікарів. Ми щодня, а особливо у вихідні, маємо в трьох львівських лікарнях – в міській дитячій, в західноукраїнському центрі, в ОХМАТДИТі – в пообідній час аншлаг на амбулаторному прийомі дітей у педіатра. Це свідчить про те, що нам треба ще дуже багато працювати з інститутом сімейних лікарів – і це не претензія, це спільна наша робота.

Це також важлива тема, але пропоную повернутися до роботи «швидкої» – наскільки вона є швидкою у Львові. Ми, все таки, зробили цей експеримент: сіли з медиками у карету та проїхали Львовом, а також за місто. Що з цього вийшло – дивимось.

***

Мар’яна Романяк: «Зараз ми перевіримо, наскільки швидко швидка допомога доїжджає вулицями Львова. На годиннику – 12:18. Ми виїхали з підстанції і їдемо у Малехів. Буває таке, що ви доїжджаєте не за 10 хв., а за 30–40?»

Водій: «Таке буває в межах міста – по завантажених і вузеньких вулицях не завжди навіть вдається водіям дати дорогу, враховуючи припаркований транспорт».

Мар’яна Романяк: «Ми приїхали – 12:27. Лікарі ідуть на виклик. Наша бригада швидкої разом із пацієнтом відправляється далі – у лікарню».

Михайло Шибаєв: «Ми госпіталізували хворого в лікарню швидкої допомоги і вільні».

Мар’яна Романяк: «Знову виїжджаємо на виклик і перевіримо, за скільки доберемося до місця призначення. Поїхали. На годиннику 13:15, по нормі маємо заїхати за 10 хв. Перевіримо, чи встигнемо. 13:21. Це означає, що за 6 хв. із нашої підстанції ми прибули на місце призначення. Бригада швидкої вже пішла до пацієнта виконувати свою роботу».

***

У цьому експерименті ми разом із каретою «швидкої» вклалися в норму. По місту – це 10 хв., за межами міста – 20 хв. Та все ж, колеги, ми зібрали думки людей, які часто пишуть у соціальних мережах, у групах, і скаржаться на те, що «швидка» не встигає. Ось, наприклад, один із дописувачів написав про те, що викликав «швидку» в 18:08 – бригада приїхала о 18:35. Чи добре це – чекати півгодини «швидку»?

Ще одна дописувачка повідомила про те, що зупиняли «швидку», бо стався нещасний випадок. «Швидка» не зупинилася (хоча, можливо, мала би взяти цю людину, яка погано почувалася) і проїхала повз. Чому так – теж запитання. І думка ще однієї дописувачки, яка не могла додзвонитися на службу 103, де їй постійно говорили про те, що «почекайте, будь ласка», «вибачте, наразі немає вільного диспетчера». І, знову ж таки, «швидка» приїхала невчасно. Ось такі декілька ситуацій. Нібито і вчасно приїжджаємо – та є таке, що люди скаржаться. Пані Ірино, чому буває таке, що «швидка» не доїжджає? Можливо, у вас, все ж таки, замала кількість бригад на таке місто, як Львів?

Ірина Микичак: Ми аналізуємо всі скарги. У соціальних мережах, повірте, їх значно менше, ніж ми отримуємо на гарячу лінію. Взагалі, я вважаю, що соціальні мережі – це не настільки ефективний спосіб реагувати. Бо ні начальник департаменту, ні директор управління не сидять 24 години в соціальних мережах. А для того є гаряча лінія 112, для того є гаряча лінія департаменту, для того є гаряча лінія тої ж служби 103. Якщо там був збій – то, напевно, не з вини 103. Тому що в нас на диспетчерську все йде в аудіозаписах і ми все можемо відстежити.

Насамперед, є людський фактор. Це якість роботи лікарських бригад, це якість роботи водійських, це, знову ж таки, відсутність машин. І я би хотіла сказати ще одну річ. Не можна апелювати тільки до служби екстреної медицини. Згідно з законом про екстрену допомогу, є величезна кількість професій, які мають вміти надавати долікарську медичну допомогу, екстрену медичну допомогу. Починаючи від поліцейського – закінчуючи фармацевтом в аптеці. І водій кожний має, ми проводимо в центрі екстреної медичної допомоги навчання відповідне. Якщо люди поруч можуть, вміють і зобов’язані надати допомогу – це буде спільна робота для того, щоб допомогти.

Робота «швидкої» коштує достатньо дорого. Хоча, звичайно, не варто порівнювати нашу оцінку вартості роботи «швидкої» з тим, що є в Європі. Ми забезпечуємо проведення дуже багатьох масових заходів, спортивних заходів. Година роботи, по наших цінах, оцінюється в 700 грн сьогодні – хоча це насправді зовсім не так. Ми все-таки сподіваємося, що наступить той час, коли робота в медицині, у бригаді швидкої допомоги буде дуже престижною.

І буде мати відповідну зарплату.

Престижність не тільки в зарплаті, престижність у транспорті, в умовах і в безпеці. У нас цього року було біля десяти ДТП, коли наші машини потерпіли від непрофесійності водіїв на дорозі. Ви знаєте, які дороги, ви знаєте, яке освітлення, яка нумерація будинків. Тобто є маса речей, які впливають на роботу «швидкої».

Пані Ірино, підбиваємо підсумки нашої розмови. Пане Володимире, щодо зарплат. З тих сюжетів і поза камерами працівники нам часто нарікали на те, що «ну не піду я вже працювати на швидку, бо низькі зарплати». На вашу думку, як цю ситуацію вирішити і чи може це бути ключовим фактором?

Володимир Зуб: Зарплата медичного працівника – ключовий фактор для всієї галузі. Бо так оплачувати інтелект, знання, досвід і втрату здоров’я медичних працівників, які вчаться 9 років для того, щоби почати практикувати… А потім все життя мусиш вчитися, переживати, нести відповідальність – й отримувати зарплату 3500 грн. Це просто знущання. Відповідно, і в лікарів є образа на суспільство і на державу, з одного боку. З іншого, служба швидкої допомоги, чи екстреної допомоги – це надзвичайно важлива служба. І тут мають бути кинуті всі ресурси. Така ситуація, яка склалася, коли є 70 вакантних посад водіїв – це катастрофа, бо за три з половиною тисячі… Я так делікатно скажу: коли тепер GPS всім поставили, то водій тим більше не хоче йти. Бо все відслідковується, кілометраж відслідковується, витрати бензину теж відслідковуються. Ви розумієте, на що я натякаю. Я не звинувачую, але це – факт.

Про те, що можна підзаробити на бензині?

Володимир Зуб: Напевно... І я хотів би ще трошки додати до того, що говорила Ірина Володимирівна. Чому був прийнятий цей закон? Чому це поклали на відповідальність голів облдержадміністрацій по всій країні? Бо це не просто лікарі, диспетчерська і бригада. Це – і стан доріг, за які мають відповідати голови райдержадміністрацій, міські голови. Це і ДАІ, яке повинне сприяти, це і багато інших чинників інфраструктури, які мусять забезпечувати швидку роботу цієї служби.

Тому зарплата, соціальний захист. 10 ДТП – скільки людей страждає... Ви знаєте, що в нас при виконанні професійних обов’язків іноді гинуть працівники служби швидкої допомоги? Такі випадки були. А ставлення власне таке. І ще коли приїдуть – то ще й їх ображають: «Де ви так довго їхали?» А я вам скажу, коли я починав працювати, сіли з камерою (до речі, з журналістами вашого телеканалу), взяли ДАІ – і поїхали по вулицях. Сирени включаєте, моргаєте і сигналите – ніхто не вступить дорогу.

Пане Володимире, хоча водії нам сказали, що зараз вже краща ситуація на дорогах, але я думаю, що це – ще одна важлива тема. Дякую вам, ми її обговоримо обов’язково. Пані Ірино, на завершення останнє питання до вас. Яких змін очікувати нам у цьому році? По зарплатах, по кількості бригад та якості автомобілів.

Ірина Микичак: Ми вже цього року вклали майже 1 млн грн з обласного бюджету на ремонт автомобільного парку, в тому числі – і тих же ГАЗелей, які, фактично, сьогодні не сертифіковані в Україні. Ми купили вже три автомобілі цього року – лише три, але це вже три нові «Форди»: два з них є на станції, третій у дорозі до Львова. Ми запланували введення в експлуатацію центральної диспетчерської. На жаль, через недобросовісну конкуренцію учасників електронних торгів нам це не вдалося – тендер не відбувся. Це буде перенесено на наступний рік, але то серйозна робота.

Що стосується заробітної плати – її рівень, на жаль, не визначає ні обласна, ні міська влада. Але ми розраховуємо на те, що із зекономленого ресурсу, при оптимізації всієї мережі, зможемо виплачувати принаймні ті доплати, котрі дозволяє законодавство, але які мають характер необов’язкових. Бо, на жаль, і такі існують доплати – вони ніби стимулюючі, але їх можна платити тільки тоді, коли є економія. Про яку економію говорити, коли ресурсу як такого немає? Окрім того, ми працюємо над тим, щоби закупити новий одяг. Знову ж таки, нові автомобілі – все це передбачено обласним бюджетом.

Водночас ми розраховуємо (як і в інших областях) на співфінансування території, тобто міст і районів Львівської області, включно з Львівською міською радою. Кілька днів тому Черкаси закупили понад 30 автомобілів – тобто є багато прикладів, коли міські органи самоврядування і міст обласного значення допомагають. Бо це – забезпечення всіх мешканців області, це вкрай важлива спільна праця. І, звичайно, ми розраховуємо на меценатів, які можуть допомагати області. Тому що весь світ живе з допомогою меценатів – так само і ми маємо жити з їх допомогою.

Дякую вам, колеги, за розмову. Ірина Микичак, директорка департаменту охорони здоров’я Львівської обласної державної адміністрації. А також Володимир Зуб, керівник управління охорони здоров’я Львівської міської ради. Це була програма «Що не так?» Пам’ятайте, що можете писати нам на сторінку у Facebook і казати, що не так у вашому місті, селі чи районі – і ми до вас обов’язково приїдемо. Мене звати Мар’яна Романяк, побачимось.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Порошенко заявив про створення Україною військово-морської бази на Азовському морі
Вселенський патріарх зробив нову заяву щодо надання автокефалії українській православній церкві
Початок тижня в Україні розпочнеться з сильних дощів і відчутного похолодання
Водійка Mersedes A170 вчинила дивну ДТП в центрі Львова. Фото дня
«Щоб перемогти смерть, доведеться перестати бути людиною»
В Одесі здійснено збройний замах на місцевого активіста
В окупованому Криму заявили про нестачу питної води
Найкращі фото 25 Book Forum Lviv
Український співак Іван Попович потрапив у важку ДТП
ФК «Львів» та «Карпати» зіграли у бойову нічию