В умовах війни журналістика є вкрай необхідною, люди потребують найоперативнішої інформації «з фронтів». Однак розібратися у гігантському потоці повідомлень із зони проведення АТО часто не під силу навіть професіоналам.
Де правда і де вигадка? Навіщо ЗМІ поширюють неточну, або й просто вигадану інформацію? Як вижити журналістам в умовах війни і не просякнути ненавистю?
Про це та інше Вероніка Міронова поговорила з Євгеном Шибаловим, донецьким кореспондентом «Дзеркала тижня» .
Наскільки змінилися умови роботи журналіста зараз в Донецьку?
М'яко кажучи, кардинально. І справа навіть не в тому, що це стало небезпечним. Точніше, не лише тому.
Головне – змінилися вимоги до самого інформаційному продукту. Найважливішою стала точність. Це змушує ризикувати і багато працювати. 9 з 10 виїздів у «поле» сьогодні – це спростування спеціально запущених в інформаційний простір «фейків» або звичайних чуток, народжених панікою.
Люди схильні зараз некритично вірити найбільш божевільним пліткам. А багато колег, на жаль, схильні ці плітки поширювати, забувши про те, що важливою і невід'ємною частиною нашої роботи є перевірка інформації перед публікацією. У гонитві за рейтингом, в прагненні бути швидшими за інших, інформагентства засмічують новинні стрічки контентом, який я називаю «гарячим сміттям»: повідомленнями про бої і перестрілки, яких не було, скажімо, або ж про справжні сутички, але в десятки разів перебільшують масштаби події.
Простий приклад: коли стріляють у місті, звук відбивається від будівель, луну чути далеко. Тому відразу ж з'являються чутки, що бої йдуть мало не на кожній вулиці. Насправді ж сталося невелике зіткнення. Але народна чутка вже перетворила це в епічну баталію.
Писати про подібні інциденти з посиланнями очевидців зараз потрібно дуже обережно, тому що у страху, як відомо, очі великі. І взагалі – краще вірити тому, що бачив на власні очі, і описувати тільки те, чого сам став свідком.
Зараз є величезний дефіцит точної, насамперед, інформації про події. У цьому сенсі доводиться бути дуже вимогливим до себе.
Ця робота є надто небезпечною, наскільки я розумію. Як репортерам вберегти своє життя і здоров’я?
У першу чергу – не виглядати небезпечним. Журналіст, що їде в зону бойових дій, не повинен здаватися людиною, що має якийсь стосунок до війни. Найгірше, що можна зробити – це, заради бажання виглядати круто і красиво, вдягнутися в камуфляж або в армійську «розгрузку», щоб носити обладнання.
На війні люди діляться за однією ознакою: солдати і цивільні. На останніх, на щастя, всі сторони нинішнього конфлікту цілеспрямовано не полюють. Мирна людина, звичайно, не застрахована від випадкових куль і осколків, але загалом особливої уваги на неї ніхто не звертає.
Тому журналіст у зоні АТО повинен виглядати підкреслено мирно. Звичайний цивільний одяг, бронежилет – у жодному разі не військового кольору, тобто не зелений. Найкраще – чорний або синій. Крім того, на машині і одязі не можна носити будь-яку політичну і національну символіку. Це теж може стати джерелом загрози.
Ну і, звичайно, не можна сперечатися з озброєними людьми. Зараз не час скандалити і «качати права».
Наскільки вдається бути об'єктивним в теперішніх обставинах?
Це дається важко як ніколи. Важко бути неупередженим стосовно людей, які принесли війну в твій дім. Складно спокійно ставитися до того факту, що багато-хто схопився за зброю просто тому, що не знайшов іншого способу відчути себе значущим і важливим. Страшно і прикро бачити тваринну ненависть до того, що тобі самому є дорогим – до твоєї країни, її мови, культури, до її прапора і гімну.
А найнеприємніше – доводиться постійно обмежувати себе, щоб самому не просякнути ненавистю, зберегти ясну голову.
Заради чого зараз варто продовжувати працювати в Донецьку, адже ви, на відміну від багатьох своїх колег, не поспішайте залишати місто? Що вас тут тримає?
Напевно, почуття відповідальності. На фронті від мене, прямо скажемо, користі мало. Максимум, на що я пригоджусь – героїчно вмерти за Батьківщину. Але я роблю те, що вмію: розповідаю правду про події, щоб допомогти комусь приймати правильні рішення.
Я не маю на увазі лише офіційних осіб і командування АТО. Я розумію, що зараз публікації в медіа дуже багатьом потрібні для прийняття глибоко особистих рішень щодо власної долі. Виїхати або залишитися? Куди їхати? Облаштовуватися на новому місці чи ще є шанс повернутися додому?
За відповідями на ці питання люди сьогодні звертаються до ЗМІ. Саме тому я ще раз повторю: майструвати «гарячі» новини з неперевіреної і неточної інформації в нинішні часи – безвідповідально. Не просто безвідповідально, але й небезпечно.
Чи відчувається якийсь тиск на журналістів з боку представників «ДНР» і як ви з цим справляєтесь?
Персонально на мене – ні. У ДНР, на щастя, бардаку ще більше, ніж в українському держапараті, тому цілеспрямованого пошуку «ворогів народу» не ведеться.
Але загалом їхнє ставлення до журналістів, звичайно, агресивне. Вони, на жаль, намагаються говорити з нами з позиції сили. А з озброєними людьми, як я уже говорив, сперечатися важко.
Мій метод боротьби з цим – не сперечатися, а мовчки вислухати і зробити все по-своєму.
Як бачите найближче майбутнє для Донецька, можете дати втішний прогноз?
На жаль, я не бачу передумов до швидкого завершення війни на сході. Багатьом просто хочеться думати, що все йде за чиїмось планом і кимось управляється. І потрібно всього лиш домовитися з цим «кимось» або перемогти його, і все закінчиться. Це не так.