Упродовж кількох останніх тижнів в інформаційний простір України і світу знову повернулася тема можливого вторгнення російської армії на нашу територію. Такої напруги й очікування великої війни в суспільстві не було, напевно, з 2014 року, коли РФ напала на Україну, анексувавши Крим й окупувавши частину Донецької та Луганської областей. На шпальтах видань і в ефірі телеканалів журналісти й експерти розмірковували над питанням: «Якщо завтра війна?», що аж ніяк не видавалося теоретичним, бо такої концентрації російських військ біля українського державного кордону не було вже сім років.
Про це говорили і в командуванні Збройних сил Україні, і на міжнародній арені. Що вже казати про справжню істерію, котру з новим імпульсом розгорнули кремлівські медіа, готуючи інформаційне підґрунтя до можливої навали, щоби «примусити до миру» чергову пострадянську державу. Апокаліптичні прогнози малювали не тільки штатні пропагандисти, а й російські буцімто ліберали, до думки яких досі уважно прислухаються в Україні й надають їм майданчики у ЗМІ, вірячи, що «за поребриком» іще є адекватні люди. Із коментарів обох таборів, що символізують російське багатоголосся, нічого доброго не випливало.
Ворог коло брами
Україні загрожувало або захоплення нових регіонів, або розширення меж самопроголошених республік. І на те в Москви були свої резони. Восени 2021 року в РФ заплановані вибори до Держдуми, а нова воєнна кампанія могла би принести електоральні дивіденди, як у випадку з анексією Криму, завдяки якій рейтинги президента Росії Володимира Путіна сягнули рекордних показників і згодом пішли на спад.
Не менш гострим питанням для РФ досі є забезпечення Криму прісною водою, 85% якої раніше постачали з Дніпра через Північно-Кримський канал, що був перекритий 2014 року з ініціативи Києва. Москва натомість вихвалялася, що розв’яже цю проблему, опріснюючи морську воду та перекидаючи воду на півострів з Кубані через трубу по дну Азовського моря. Не вирішивши питання належним чином, РФ заспівала ледь не про гуманітарну катастрофу, яку влаштувала в Криму Україна. Тому наміри захопити й узяти під контроль дамбу каналу в Херсонській області подавалися російському суспільству як вимушений, але справедливий крок.
Нагнітанням напруги на кордонах з Україною РФ надсилала сигнал не так Києву, як колективному Заходу. Насамперед – новообраному президентові США Джозефу Байдену, який в інтерв’ю каналові ABC News погодився зі словами журналіста, що Путін – убивця, а той у своєму стилі відповів дитячою примовкою: «Хто як обзивається, той так і називається». Брязкаючи зброєю, російський лідер прагне, щоб із ним рахувалися і говорили як з рівним.
Путін може вважати, що свого він добився. Байден йому зателефонував. Але не для того, щоб перепросити за вбивцю, а щоб, зокрема, наголосити на непохитній підтримці США суверенітету й територіальної цілісності України, висловити стурбованість щодо нарощування російської військової потужності, закликати РФ знизити напруженість і запропонувати зустрітися в найближчі місяці для обговорення спектру проблем.
Як жест доброї волі американці скасували захід своїх ракетних есмінців у Чорне море, що дехто в Україні сприйняв за «зраду». І буквально того ж дня запровадили нові санкції проти РФ за спроби підірвати вільні та справедливі вибори у США, втручання в кіберпростір, переслідування опозиції та журналістів у Росії, а також порушення принципів міжнародного права, зокрема поваги до територіальної цілісності інших країн. Саме в цю категорію «інших країн» і вписується Україна. Це ще не пакет так званих пекельних санкцій, але доволі чіткий сигнал РФ бути конструктивнішою.
У Москві, звісно, обурилися, навіть запропонували послу США Джонові Саллівану повернутися до Вашингтона для консультацій і вжили заходи у відповідь, вказавши на двері десятьом дипломатам й оголосивши персонами нон-ґрата вісім посадовців нинішньої та колишньої американської адміністрації. При цьому не припинилася підготовка до зустрічі з Байденом, який, напевно, знайшов потрібні слова й аргументи, щоб збити агресивний експансіоністський запал Путіна. Від нього під час послання до Федеральних зборів 21 квітня багато хто очікував оголошення нової авантюри. За аналогією до знаменитої Кримської промови 2014 року, у якій президент РФ розповідав про «Новоросію» і марив відновленням утраченої імперії.
Однак після розмови з Байденом Путін як гопник, який розуміє і поважає тільки силу, поводився стримано і не так зухвало, як зазвичай, приділивши левову частку свого виступу питанням внутрішньої політики і лише побіжно насамкінець згадавши про політику міжнародну. Він говорив про санкції, державні перевороти, плани політичних убивств і кібератаки, на які не реагує колективний Захід, але, додамо, завдяки чому «славиться» у світі сама РФ. На всі недружні дії у Москві, за словами Путіна, реагують стримано і скромно.
«Ми справді хочемо мати добрі взаємини з усіма учасниками міжнародного спілкування, зокрема, до речі, і з тим, з ким відносини останнім часом у нас, м’яко кажучи, не складаються. Ми справді не хочемо спалювати мости. Але якщо хтось сприймає наші добрі наміри як байдужість чи слабкість і сам збирається остаточно спалити або навіть підірвати ці мости, повинен знати, що відповідь Росії буде асиметричною, швидкою і жорсткою», – наголосив ВВП і застеріг не переходити «червоні ліні», межі яких РФ визначатиме самостійно.
Найгіршого, отже, не сталося. Путін не дав команди своїм військам «примушувати до миру» Україну й рятувати від «хунти» російськомовних і просто російських громадян, які масово з’явилися на Донбасі після приходу туди кремлівських кураторів. Наступного дня після президентського послання міністр оборони РФ Сергій Шойгу заявив про завершення навчань у Південному й Західному військових округах і повернення військ до місць постійної дислокації. Показово, що він це озвучив, перебуваючи на нараді в окупованому Криму, який систематично «накачують» зброєю, а значить, небезпека з півдня нікуди не зникає. З погляду РФ, навпаки, небезпека походить з України. Секретар Ради безпеки РФ Микола Патрушев у Севастополі зазначив, що, «заграючи з новою американською адміністрацією, Київ готовий занурити країну в нові воєнні авантюри» і навіть влаштувати теракти й диверсії на об’єктах інфраструктури і життєзабезпечення Криму.
Діалог на лінії вогню
Загрозу вторгнення цього разу вдалося відвернути завдяки надзвичайним зусиллям вітчизняної дипломатії, потужній міжнародній підтримці та низці рішень, спрямованих на зміцнення національної безпеки й оборони. Саме тому доречно напередодні путінського послання до Федеральних зборів пролунало звернення президента України Володимира Зеленського щодо безпекової ситуації в державі. Потреба у відвертій розмові зі співвітчизниками справді назріла, бо напруга в суспільстві сягала давно небачених меж і її потрібно було зняти, пояснивши, що робить державне керівництво і до чого слід готуватися. Зрештою, влада знайшла слушну нагоду і потрібні слова.
«Чи хоче війни Україна? Ні. Чи готова вона до неї? Так. Чи перестане Україна боротись за мир дипломатичним шляхом? Ніколи. Чи буде Україна в разі чого себе захищати? Завжди. Наш принцип простий: Україна не починає війну першою, але Україна завжди стоїть до останнього», – акцентував президент Зеленський.
Окрім того, український лідер звернув увагу на неконструктивну позицію російської делегації на засіданнях радників «нормандської четвірки» і Тристоронньої контактної групи, де обговорювали питання відновлення режиму припинення вогню. Насамкінець Зеленський запропонував Путіну зустрітися в будь-якій точці українського Донбасу, щоб «максимально точно побачити і зрозуміти ситуацію». Прагнення українського президента поговорити тет-а-тет з російським колегою давно відоме, ще з часів його наївних сподівань «домовитися десь посередині».
На Донбасі Путін зустрічатися не хоче – і кличе Зеленського у зручний час до Москви, щоб обговорити двосторонні взаємини. А от про проблеми Донбасу Київ має говорити з ватажками «ДНР» та «ЛНР» і лише потім – із третіми країнами, зокрема з РФ як посередником у врегулюванні «внутрішнього» конфлікту. Заклик Путіна миттєво почули в самопроголошених республіках: Денис Пушилін і Леонід Пасічник запропонували Зеленському зустрітися на лінії зіткнення для відкритого діалогу або провести публічні дебати в онлайн-форматі. Так Москва вкотре намагається уникнути відповідальності, розмити «нормандський» і «мінський» формати, підштовхуючи Київ до прямих перемовин про долю Донбасу із кремлівськими маріонетками.
Натомість на Банковій покладають великі сподівання на зустріч із президентом РФ, яка, за словами радника керівника Офісу президента Михайла Подоляка, «може створити такий рівень діалогу, який, по-перше, буде взаємодіяти з усіма іншими лініями переговорів, а по-друге – активізує сам процес, зробить його справді змістовним».
Подиву гідну наполегливість, з якою президентська команда добивається зустрічі з Путіним, навряд чи можна назвати відповідальним державницьким кроком. Бо про Донбас (і тим більше Крим) Путін із Зеленським не дискутуватиме. «Бункерний старець» готовий прийняти лише капітуляцію, а в разі відмови чекатиме на обрання наступного українського президента, котрий, можливо, буде більш зговірливим. Зеленський за майже два роки на посаді мав би вже позбутися більшості ілюзій щодо адекватності Москви і діяти в координації з міжнародними партнерами, а не прагнути самотужки переконати Путіна, щоб той, перефразовуючи класика драматургії, відчепився від України.