Запитувати – це перше завдання нинішнього дня. Насамперед нас мають цікавити запитання, а не відповіді, тим більше не категоричні, беззаперечні та безсумнівні відповіді. Запитувати передусім у самих себе, а згодом – в оточуючих. Ці запитання повинні бути незручними, ставити під сумнів загальноприйняті твердження, підважувати те, що більшість – чи, навіть, майже всі – вважають добрим і правильним. І змушувати питатися та сумніватися інших.
Запитувати не означає ображати, а сумніватися не значить зраджувати. Навпаки. Запитувати і сумніватися – це обов’язок вільної людини, громадянина і патріота. І це головний – професійний – обов’язок студента.
Аналізувати – це, передусім, вміти ставити доцільні запитання, сумніватися у загальних фактах, якими користаємося для розуміння подій.
Обмірковувати, арґументувати і визначати свою позицію – це друге головне завдання нинішнього дня. Перед тим, як шукати користі для загального блага, знайдімо користь для себе, кожен свою, але таку, щоб вистачило на довго.
Обидва завдання мають стати головними підвалинами нинішнього Майдану, що визрів із політичної кризи і потребує чіткого майбутнього. Світ не завалиться 29 листопада, і кожному доведеться повернутися до буденних справ. А висновком цих кількох славних днів листопада має стати незаперечність права запитувати, права сумніватися і права відкрито й вільно дискутувати. І володіти цими правами повністю, без жодних обмежень, підкоряючись лише обов’язку відповідати за свої слова і вчинки. У цьому суть демократії.
Піддаватися категоричності, покладатися на неминучість, визнавати непорушність гасел і вигороджуватися домінуючою громадською думкою – це не демократія. Сила кулака чи грошей – це не демократія. Вони можуть бути корисними, навіть дуже корисними для прийняття негайних рішень, але залишаться недемократичними. Тай користь їхня буде непевною, бо її результати – тимчасові.
Користь запитань і сумнівів у складних відповідях, що дозволять уникнути помилок того Майдану. Головною помилкою 2004 року була втеча від реальності, відмова від найважчого запитання про буденність наступного дня. А в його основі знаходилася разюча математична похибка підрахунку – визначення кількості своїх і чужих, невміння визначати своїх, безапеляційно називаючи друзями чужинців. І мова тут не про обраних, а про голови мільйонів.
Сьогодні ми стоїмо у переддень повторення цієї помилки. Тимчасова відмова від реальності незмінно приведе нас до розчарування й відмови від здобутків нинішнього дня. А реальність ставить складні запитання: що змусило нас вийти на Майдан? Хто і як впливає на нашу поведінку? Хто є нашими друзями і союзниками? Чого ми справді хочемо? Чи готові ми до самозречення і чим ми готові пожертвувати? Чи здатні ми тимчасові гасла перетворити на тривалі особисті зміни?
Ми мусимо ставити собі ці запитання. І мусимо зважати на реалії буденності наступного дня: і загальні (економічні чи політичні), й особисті (виробничі або навчальні). У цій реальності вся суть проблеми. Проблеми надзвичайно суб’єктивної, переповненої індивідуальними відчуттями і бажаннями, обмеженої осібними обставинами, але придатної до розв’язання.
Першим кроком на цьому шляху має стати демократія. Її збереження є основною, але не єдиною вимогою. Демократія – це спосіб найменш набридливого співжиття у суспільстві та метод політичного управління, а не виняткова причина політичних змін.
Другий крок влучно запропонував каталонський письменник Жузеп Пля (1897–1981 рр.), що в «Сірому зошиті», написаному ще в 1918–1919 роках, так охарактеризував своїх сучасників: «Ми володіємо настільки багатою уявою, що часто приймаємо комах за вірлиць». Його мета – не образити когось чи ствердити гасло «Без політиків!», а домагатися рівного діалогу з останніми.
Третій крок – це досвід того Майдану: не будьмо байдужими, але при гарячім серці завжди тримаймо відкриті очі та холодний розум.
Четвертий крок можемо підсумувати з викладеного тут тексту: не забуваймо про буденну реальність наступного дня і стараймося особисто творити нову реальність.
Богдан Чума