У полоні політичного фанатизму

Нездатність вийти поза вузькі рамки політичної вірності шкодить суспільству та країні

20:00, 23 грудня 2022

Перші дні широкомасштабної російської агресії були часом страху та непевності. Водночас вони увійшли в українську історію як унікальний досвід. Не тільки через поступове усвідомлення, що ми можемо вистояти у війні. А й тому, що в ті дні принишкли політичні чвари – наша повсякденна реальність з часу президентських виборів 2019 року. Відтоді соцмережі, а часто й офлайновий світ, для багатьох (але не всіх, на щастя) українців був поділений на два табори: прихильників Володимира Зеленського та Петра Порошенка. І часто, занадто часто, лояльність і відданість власному кумиру означала безоглядно чорно-біле бачення світу. Де «наш» є втіленням усіх чеснот, а «не наш» – всеможливих гріхів.

300 днів повномасштабної війни дають змогу зробити як невтішні, так і втішні висновки. Негатив у тому, що після початкового затишшя політичні чвари знову стали буденністю. Причім іноді доходить до абсурдно дріб’язкових випадків. Як у Херсоні, де місцева влада раптом вирішила відкликати дозвіл на відкриття організованої «Європейською солідарністю» пекарні, а заодно й згорнути їхній же намет, де місцеві мешканці могли зігрітись та отримати речі першої необхідності.

Хороша новина ж у тому, що до рівня суперечок столітньої давності з розряду сумнозвісної фрази «Як не буде України соціалістичної, то хай не буде ніякої» цього разу, схоже, справа таки не дійде. У цьому сенсі Порошенко, який як лідер опозиції одразу в лютому закликав до єдності, виглядає куди більш гідно за Винниченка і компанію, котрі восени 1918 року, попри очевидну загрозу близької більшовицької навали, взялись валити чинну українську владу гетьмана Павла Скоропадського. І повалили. Щоб виявитись нездатними захистити ослаблену і роз’єднану країну перед агресором.

Та чим більше думається про майбутнє країни, тим тривожніше стає. Коли війну буде виграно (а інше й припустити боляче), важливо буде скористатись шансом на проривну трансформацію нашої країни. Ще ніколи Україна не була настільки важливим суб’єктом світової політики, ніколи не привертала стільки уваги, не викликала настільки сильного співчуття у світі й не отримувала такої допомоги. Зрештою, війна – це завжди можливість. А будь-яку можливість можна як використати, так і втратити. Особливо якщо багатьом не вдасться піднятись понад власний політичний фанатизм.

Загроза цілком реальна. Бо якщо два найпомітніші актори української політичної сцени – Зеленський і Порошенко – принаймні тимчасово і на публіку закопали сокиру війни, то чимало людей з їхнього оточення чи «фан-клубів» – ні, надалі обмежуючи сповнений безлічі відтінків світ до лиш двох кольорів – чорного і білого.

Визнавати власну неправоту завжди важко. Але куди складніше погодитись, що той, кого вважав причиною чи не всіх бід країни, насправді не є всуціль антигероєм і може чинити правильно, ніж надалі жити у власній бульбашці, де все так просто й однозначно. Це універсальна вада людської природи, і повністю позбутись її неможливо. Та намагатись піднятись понад усталені стереотипи все-таки варто. Лишень вдається не всім.

Візьмімо за приклад ставлення до чинного президента України. Його діяльність на цій посаді до 24 лютого 2022 року викликає чимало справедливих зауваг і нарікань. У мирний час Володимир Зеленський не був добрим президентом з багатьох причин: кадрових рішень, популізму, намагань зосередити надто багато влади у свої руках. Імовірно, так буде і після війни. Та сьогодні він, подобається це комусь чи ні, став для світу обличчям українського опору. Усі ці визнання «людиною року» за версіями різноманітних західних видань, поява біографій Зеленського, написані іноземними авторами, поява найрізноманітніших предметів з його зображенням – аж до фігурки «Леґо», розкупленої в рекордні терміни – усе це персоналізована форма захоплення Україною. Наш президент зумів зачарувати мільйони людей по всьому світу. Враховуючи важливість для України зовнішньої підтримки, переоцінити важливість цього навряд чи можливо. Більше того, не покидає відчуття, що ніхто з альтернативних політиків, будучи зараз на його місці, не впорався б із цим завданням настільки добре.

Вочевидь, не сам Зеленський пише свої чудові промови. І він точно не є реінкарнацією Черчилля чи ще когось із видатних діячів минулого. Чимало його дій – продумані піар-ходи. Але яка різниця саме зараз, у розпал війни? Адже головне, що це працює. Можна скільки завгодно намагатись, як це роблять деякі експерти та «експерти», применшити важливість візиту президента до Бахмута – найгарячішої точки фронту на цей момент. Але гарячкова реакція росіян, котрі спочатку видали кумедне відео з керівником ЧВК «Вагнер» Прігожиним, який викликає Зеленського на двобій, а тоді взялись розповідати як Путін їздив (насправді ні) у зону так званої «спеціальної воєнної операції», показує головне – несподівана поява президента України поруч з нашими воїнами в Бахмуті стала прямим влучанням у душевний спокій росіян і їхнім відвертим приниженням.

Але частина симпатиків Порошенка не може чи не хоче визнати очевидні речі. Звідси й розповіді, що візит у Бахмут був не на передову, а кудись не туди, що фото постановочні і так далі. І якщо заради цього треба скористатись «експертною» думкою вкрай сумнівних персонажів – значить будуть вірити їм. Лиш би казали те, що хочеться почути, а не те, що прикро й незручно визнати. З цієї ж опери й різноманітні образливі прізвиська на адресу Зеленського. Наприклад, «боневтік». Мовляв, уся заслуга президента лиш у тому, що не накивав п’ятами з країни. Згадують і насправді недоречні фрази, сказані Зеленським до 24 лютого, на зразок бажання «заглянути в очі Путіну і побачити там мир». Та до 24 лютого був інший світ, повернення до якого бути не повинно. Люди здатні змінюватись під тиском реальності. Якщо п’ятий президент зумів пройти еволюцію до «Армія, мова, віра», то чому цей же шлях не може пройти, бодай частково, його наступник?! Зрештою, в очах росіян Зеленський зараз куди більший «нацист» і «бандерівець», ніж свого часу був Порошенко.

Проблема обопільна. Ще в часи президентства Порошенка стало модним робити з нього цапа-відбувайла за всі проблеми країни – і де справді була його вина, і де не було. Різноманітні образливі прізвиська, відверті фейки тощо не є адекватним відображенням заслуг п’ятого президента перед країною. Як і Зеленський, Порошенко аж ніяк не був ідеальним главою держави. Та за його каденції відбулось чимало позитивних зрушень: декомунізація, утворення ПЦУ, подолання найгостріших проявів економічної кризи 2014–2015 років тощо. Так, це менше, ніж хотілось. Так, усе було надто повільно. І так, надміру оптимістичні надії після Революції гідності апріорі не могли повністю реалізуватись. Тому що таким є реальний світ. Хоча досягти все ж можна було значно більшого.

Та коли критика політика зводиться до ярликів а ля «шоколадний барига» (чи «боневтік»), то це куди більше свідчить про рівень критика, а не політика. Як у таборі Порошенка, серед соратників чи симпатиків Зеленського предостатньо людей, чий погляд на діяльність п’ятого президента є вузьколобим і примітивним. Вони сором’язливо мовчать про скандальні закони, які провладна більшість протягує в парламенті за допомогою голосів ОПЗЖ. Як і про велику фінансову та матеріальну допомогу Порошенка та пов’язаних із ним організацій для наших воїнів. Зате яскраво гіперболізують хиби іншої сторони, добираючи факти, які вписуються в чорно-біле бачення світу та ігноруючи всі інші. І коли читаєш їх, то складається враження, наче «клятих порохоботів» вони вважають більшою загрозою країні, ніж російську агресію.

До чого призводить зведення до абсолюту політичних розбіжностей всередині країни, особливо коли ідеї підміняють персональною відданістю, добре показує приклад США. Зараз ця країна розділена політично так, як давно вже не бувала. Демократи проти республіканців у масштабі країни. Трампісти проти адекватних республіканців у межах Республіканської партії. Відданість власній стороні затьмарює глузд і критичне мислення. Це стосується як багатьох політиків, так і провідних медіа. Трамп і його послідовники будуть робити все навпаки до дій Джо Байдена і демократів. Зокрема, коли йдеться про підтримку України. Просто тому, щоб бути «не такими», як опоненти. Фанати Трампа ладні спопелити навіть тих республіканців, які розсудливо вбачають у попередньому президенті США з його манією величі та самозакоханістю загрозу і власній партії, і державі. Не відстають і опоненти-демократи, ладні розкритикувати навіть найкращі ідеї, якщо вони походять від республіканців. Чи, як це робило CNN, виправдати найгірші прояви вандалізму і називати людей, що нищать міста, «переважно мирними протестувальниками», якщо це допоможе знизити рейтинг Трампа.

Україна – не США. Америка переживе цю внутрішню кризу, як переживала колись ще більші. Бо вона є стійкою демократією з давніми й перевіреними часом звичаями й інституціями, здатними витримати чи то самозакоханого Трампа, чи соціаліста Берні Сандерса, чи кого-небудь ще. Зрештою, США не перебувають у стані війни із краще озброєним і варварським супротивником. А Україна, демократію в якій регулярно декому із влади вже не вперше так і кортить «підкоригувати» на власну користь, перебуває в куди небезпечнішій ситуації. Існування нашої держави і нас як нації під загрозою фізичного знищення. Тож тим, хто досі не зумів цього зробити, варто таки спробувати бачити більше, ніж два кольори навколо себе. Це граблі, які критично важливо проминути, не стрибнувши на них з усього розгону. Що буває, якщо критична маса українців не може піднятись понад власні вузькі політичні симпатії чи фанатизм, чудово розповість історія часів Української революції 1917–1921 років. Тому варто добре знати власну історію, щоб остаточно показати наше вміння робити з неї правильні висновки. Усі шанси для такого успіху в нас є.