Доля дає громадянам і політикам ще один шанс здійснити те, що не вдалося понад два десятиліття тому.
Авторитарні режими на Сході Європи впали один за одним, як доміно, на зламі 1980–1990 років. Але та хвиля демократичних оксамитових революцій майже не зачепила Україну. Спроби українців наздогнати щасливіших побратимів з колишнього соцтабору не були вдалими ні 1991-го, коли була здобута незалежність, ані 2004-го, коли вдалося подолати «злочинний режим» президента Леоніда Кучми. Народний Рух України, на відміну від польської «Солідарності», литовського «Саюдісу» і Народних фронтів Латвії та Естонії, не став справжньою владою. А помаранчева команда, хоч і зійшла на політичний Олімп, не виправдала завищених сподівань її прихильників, випустивши у свисток колосальну суспільну енергію. Однак нині, на тлі подій Євромайдану, доля дає громадянам і політикам ще один шанс нарешті здійснити те, що не вдалося понад два десятиліття тому.
Формат опору
22 грудня 2013 року, під час чергового віча, лідери Штабу національного спротиву оголосили про створення Всеукраїнського (спочатку – Народного) об’єднання «Майдан», до складу Ради якого увійшли опозиційні політики, журналісти, експерти, митці та студенти. Потреба у такому широкому, надпартійному, парасольковому русі була давно. Майже від самого початку діяльності Верховної Ради VII скликання позафракційний депутат і колишній лідер студентської Революції на граніті (1990 року) Олесь Доній переконував колег, що боротьба з режимом президента Віктора Януковича не може обмежуватися лише парламентською опозицією, не надто активною й ініціативною на практиці.
Для цього, переконував Доній, варто залучати демократично налаштований позапартійний громадський сектор і створювати широке об’єднання, щось подібне до Народного руху України за перебудову, який наприкінці 1980-х років став центром тяжіння для організацій різного спрямування – дисидентських, мистецьких, молодіжних, екологічних, історичних. Приблизно такі ж пропозиції рік тому озвучували ув’язнені екс-прем’єр Юлія Тимошенко й екс-глава МВС Юрій Луценко. Утім, тоді їхні заклики не знаходили зворотної реакції.
Нині ж консолідація парламентської опозиції та громадянського суспільства – не просто красива абстрактна ідея, а буквально вимога часу і людей. Барикадний Євромайдан стоїть у Києві понад місяць, озвучує вимоги до влади. Але вона, попри передвиборчі обіцянки Януковича, не збирається «почути кожного» чи, тим більше, добровільно йти у відставку. Мирний протест поступово йде на спад, втрачається суспільна енергія, правоохоронці викликають активістів на допити, тривають напади на євромайданівців, і не зовсім зрозуміло, що буде далі.
Цю проблему усвідомлюють лідери опозиції. Вони, схоже, самі не дуже знають, що робити з Євромайданом. Довго й без осмисленої мети стояти «разом і до кінця» посеред Києва десятки і сотні тисяч людей не можуть. Отже, потрібно змінювати не лише тактику, але й стратегію боротьби з владою, переводячи Майдан в інший формат і розширюючи сфери його діяльності.
План наступу
Глобально ВО «Майдан» ставить за мету «зміну системи, а не прізвищ», що передбачає зміни до Конституції – з обмеженням «диктаторських» повноважень президента і створенням системи стримувань та противаг, реальне самоврядування, незалежне судочинство, реформовану правоохоронну систему й адаптовану до європейських стандартів освіту. Інструментом досягнення цього має бути чіткий план дій (поки що його немає, є лише програмний маніфест «Майдану»), узгоджена команда (потенційні члени нового Кабміну) і єдиний кандидат на президентських виборах-2015 (найімовірніше – лідер УДАРу Віталій Кличко).
Але нині цей рух готується до виконання більш досяжних завдань – після новорічно-різдвяних свят піднімати хвилю протестів і страйків у регіонах, насамперед на сході та півдні, де опозиція раніше майже не працювала, вважаючи ці частини України вотчиною регіоналів та комуністів. Прагнення вийти за межі традиційного ареалу демократів, що з кожними наступними виборами дрейфує далі на Схід, у принципі, правильне. Зусиллями Заходу, Києва і Центру демократизувати та європеїзувати Україну неможливо, потрібна набагато ширша підтримка.
Правда, із загальнонаціональним страйком можуть виникнути проблеми. Бо одна річ – підняти на протест власників і працівників дрібного та середнього бізнесу на Галичині й зовсім інша – організувати бойкот на промислових підприємствах Донбасу або Запоріжжя, котрі переважно контролюють регіонали і де люди звикли «працювати, а не мітингувати». Тому опозиція ще мусить знайти ключ до сердець та умів мешканців індустріальних областей, і добре, що вона хоча б шукає його.
«Ми маємо пропонувати їм план нової країни, а не лише ім’я нового президента, – переконаний лідер громадської ініціативи «Третя Українська Республіка» Юрій Луценко, який наприкінці 2013 року побував на майданах у Харкові й Запоріжжі. – Нову країну з чесним судом для кожного, з новими й іншими прокуратурою та міліцією, що пройдуть через люстрацію. Нову країну, де буде вільний і конкурентний бізнес, а не гангстерська рента за право його вести. Де буде поважатися право власності. Нова країна з ефективною освітою замість нинішньої фабрики продажів дипломів. Нова країна, де людина стане центром, а чиновництво обслуговуватиме, а не «доїтиме» сорокашестимільйонний народ.
Коли ми говоритимемо про це з нашими братами на Сході, ми станемо разом.
Хватит воровать! Це сигнал для свого на Сході України.
Нам нужна новая честная власть! Це сигнал для свого на Сході».
Але от парадокс – у Раді «Майдану» практично немає людей, які були б виразниками інтересів мешканців Півдня та Сходу. Наприклад, правозахисника Євгена Захарова, економіста Олександра Кірша чи письменника Сергія Жадана з Харкова. Зате добре, що там є голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефарт Чубаров. Узагалі, персональний склад Ради та сам кулуарний спосіб її формування викликає багато резонних питань, зокрема через надмір політиків та відсутність там моральних авторитетів, до мудрості яких постійно апелювали опозиційні лідери. Нікого з ініціативної групи «Першого грудня» туди не включили (хоча зі сцени Євромайдану промовляли кардинал Любомир Гузар, професори В’ячеслав Брюховецький і Вадим Скуратівський), а дехто з подивом довідався про своє членство в Раді «Майдану» незадовго до виголошення резолюції, як-от співачка Руслана, чи з повідомлень мас-медіа, як громадський активіст Єгор Соболєв.
Іменем Майдану
Складається враження, що створення суспільно й політично важливої структури знову відбувається згори, хоч логічно було б почати рух знизу, оскільки сам Євромайдан постав як низова громадська, а не партійна ініціатива. Та політики не припиняють спроб монополізувати право виступати від його імені. Схожа практика набуває поширення й на місцях. Яскравий приклад – скандальне намагання створити обласний осередок «Майдану» на Львівщині, керівництво якого, за словами нардепа від ВО «Свобода» Ірини Сех, нібито погоджено в самому Києві, а її уповноважили скликати й вести установчі збори.
Утім зрежисовані спроби партійців очолити широкий рух прихильників Євромайдану виявилися безрезультатними, бо проти волюнтаристських, підкилимних методів формування осередку виступили 43 громадські організації. Але навіть вони повелися цілком по-патерналістському, звернувшись у пошуках справедливості до головної Ради ВО «Майдан»:
«Просимо скерувати для організації і проведення зборів щодо створення Львівського обласного осередку громадської організації «Майдан» свого повноважного представника, а також запропонувати прозору та зрозумілу громадськості процедуру, за якою мали б формуватися організація та її керівні органи. Вважаємо за доцільне, щоб такий представник не мав партійної приналежності. Зі свого боку, декларуємо повну готовність взяти участь у таких зборах.
Пропонуємо керівником робочої групи у Львові призначити морального авторитета, відомого громадського діяча, Героя України, професора Івана Вакарчука».
За відсутності чіткого плану дій та спроб опартійнення «Майдану» опозиції важко буде заручитися масовою підтримкою свідомих громадян (анонсована цифра – 10-15 мільйонів). Хоча ще є час і шанс виправити недоліки, напрацювавши ефективну систему керування, розгалужену регіональну структуру, механізми правового захисту активістів і прозору схему фінансування. Деякі зміни, правда, вже відбулися: внаслідок потужної критики, що лунала протягом першого тижня, скасовано інститут семи співголів (Сергій Квіт, Руслана Лижичко, Віталій Кличко, Юрій Луценко, Юлія Тимошенко, Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок) й оприлюднено покроковий план дій на січень 2014 року. Але нині завдання №1 «Майдану» полягає в тому, щоб не розтратити потенціал пробудженого суспільства (не випадково ж одне з популярних гасел протесту – «Не злий Майдан»), готового не лише до відповідальності, взаємодопомоги і самопожертви, а й, сподіваймося, до тривалої щоденної роботи.