28 січня розпочався прокат документального детектива, переможця кінофестивалю «Санденс», «Російський дятел». Це американсько-британсько-український документальний фільм 2015 року, написаний, спродюсований і знятий Чедом Ґрасією. Оператором картини став Артем Рижиков.
Фільм розповідає детективна історія про причини Чорнобильської ядерної катастрофи. Ексцентричний український художник Федір Александрович веде власне розслідування і висуває нову версію того, що сталось у 1986 році.
Федору було 4 роки, коли сталася аварія на ЧАЕС. Сьогодні 33-річний художник прагне будь-що з’ясувати причини катастрофи. Що приховала від громадськості Радянська влада? Невже Чорнобильська трагедія сталася за чиїмось задумом? Яке призначення гігантської антени, що іржавіє неподалік ЧАЕС і видає дивний радіосигнал? Федір вирушає в радіоактивне місто-привид шукати відповіді на свої питання. Та чи варто йому ризикувати життям і ворушити таємниці, коли в країні вирує революція і починається війна?
ZAXID.NET розпитав про фільм його автора, Чеда Ґрасію. Нас цікавило, чому він взявся за цей проект і де проходить межа між фантазіями та реальністю.
Самі автори не надто намагаються проводити будь-які межі, що історичні, що дослідницькі, що художні. У підсумку в них виходить несподіваний, та провокативний фільм, який ставить набагато більше запитань, ніж дає на них відповідей.
Отже, Чед Ґрасіа про Чорнобиль, параною та українську історію.
Чед Ґрасіа
Що змусило вас повністю довіритись своєму герою?
Я не довіряю Федору взагалі. Я вважаю, що він надзвичайний персонаж, я ним захоплююсь, але я йому не вірю. Він є художником, в таких людях не варто шукати простої відповіді.
Його образ в центрі фільму створює дуже специфічну провокативну форму, оскільки фільм позиціонується як документальний.
Це складне запитання. Так, фільм документальний. Але це документальний фільм про Федора Александровича, про його історію та про його травмовану душу. Я не можу сказати, що шукав чогось провокативного. Я прийняв рішення йти за ним. Моя задача – розповісти історію Федора. Якби він розповідав про київськи мости, наприклад, я би все одно зняв про нього фільм. І це був би фільм про Федора та про київські мости. Просто так сталося, що він захотів зробив фільм про дугу у Чорнобилі й вона сама, звичайно, є дуже цікавим об’єктом. Але все одно це є фільм про Федора, точніше про життя того 4-річного хлопчика, на якого вплинув Чорнобиль, про його страхи і про те, що з цього вийшло.
Якби я був журналістом і хотів би розслідувати історію чорнобильської катастрофи я би точно не звертався до Федора, а знайшов би якесь інше джерело. Це був би цікавий фільм і, можливо, його потрібно зробити. Але це був би не мій фільм.
Федір Александрович
Ви знайомі з родиною Федора і добре знаєте, що вона пережила майже усі жахи, які принесла радянська влада в Україну. На вашу думку, що у цій владі було найгіршого не лише по відношенню до цієї родини, а загалом для України?
Історія, яка мене найбльше вразила, це історія бабусі Федора, яка втратила свого брата. Вона тоді була 4-річною дівчинкою, як Федір в той час, коли сталася аварія на Чорнобилі. І зараз, через 80 років, вона розповідала цю історію і знову перетворилась у цю дівчинку. Було видно, як їй досі болить.
Вона тоді була маленькою дівчинкою, нічого не розуміла про білу та червону армії, про війну. Вона просто пам’ятає, як привезли тіло її брата на возі. І це було жахливо. Я був вражений, як ця смерть, це жахіття живе в серцях цих людей. Я знаю, що це не унікальна історія, що в кожній українській родині є щось подібне, що у Радянському Союзі загинуло мільйони людей, але мене дуже вразило, що через 80 років, це ще болить, це живе.
Що далі тягне за собою Україна від СРСР і що їй потрібно якнайшвидше викинути?
Я не буду оригінальним, якщо скажу, що корупція є найбільшою українською бідою. Проте я особисто під час роботи над фільмом із нею не стикався. З чим мені довелося стикнутись особисто, так це із параноєю та недовірою.
Виявилось, що ми всі знімаємо один одного, приховуючи це, що Федір мені не довіряє. А все тому, що прийшла якась людина з СБУ і посіяла сумнів у його голові. Однієї маленької розмови вийвилось достатньо, щоб підірвати довіру між нами.
Зараз часто у кіно стирається межа між публіцистикою та документальним кіно. У вас взагалі немає публіцистики, ви зробили кіно у чистому вигляді. Як ви вважаєте, чи потрібно розділяти ці два жанри?
Це важливе запитання. Я вважаю, що хороших документаліст має розповідати свою історію правдиво та чесно. Але він має дозволяти глядачеві побачити та зрозуміти постановочні моменти.
Ми зробили документальний фільм, але в ньому є постановочні сцени. Наприклад сцена, Федір пливе на дзеркально плоті, я сподіваюсь, що аудиторія здогадається, що це постановочна сцена і що ми мали на увазі якісь його марення, мрії. Для мене було надважливо витримати баланс у цьому фільмі.
Я дуже багато зусиль доклав до того, щоб дати можливістьФедору розповісти його теорію, але з другого боку щоб показати інших людей, які вважають, що все це маячня. Тобто мені важливо було створити складну версію, де показано усі точки зору.
Під час переглядів половина журналістів казали, що Федір правий. Друга половина казала, що він зовсім не має рації. І це добре. Моїм завданням було посіяти сумніви, заплутати аудиторію, щоб після перегляду було ще більше запитань, нід на його початку.
Кадр з фільму «Російський дятел»
Як відрізняється реакція людей на фільм в Україні, в Росії та в тих країнах, де це все-таки чужа історія.
В цілому людям фільм подобається навіть не залежно від того, чи вони вважають теорію Федора вірною. У Росію нас дуже тепло прйняли, для них Федір був Дон Кіхотом, який нагадав їм про можливість ставити будь які запитання, навіть найскладнші, у тому числі і до влади. Звичайно, це був дисидентський фестиваль, який не репрезентує всю Росію, але він також був показовим.
На фестивалі в Одесі відбувалась найзапекліша дискусія, і це логічно, бо люди тут найкраще знають свою історію, мені ставили дуже складні запитання, які були для мене викликом.