Соцмережі зайняли у нашому житті стільки місця, що варто було Facebook та Instagram нещодавно зламатися на кілька годин, як це перетворилося на масову істерію. Що не так із сучасними соцмережами і що нам робити з цією залежністю – поговоримо сьогодні з головою Асоціації практикуючих психологів Львівщини Ігорем Корнієнком. Вітаю вас.
Доброго дня.
Ви, напевно, як і всі, теж перебуваєте в соцмережах, спостерігали цю всю істерію – на вашу думку, що це було? Відключили – і люди не знали, шо робити.
Насправді я дуже задоволений і дуже радий, що якийсь певний час соціальні мережі не були в дії, не працювали. І це, як на мене, дало, можливо, можливість людям просто вільно поспілкуватися – але вживу, один з одним. Другий момент – це є те, що, дай Бог, щоб воно дало людям таку можливість (вибачте за тавтологію) проаналізувати свою поведінку: наскільки мої дії, наскільки моє життя залежить від соціальних мереж? Насправді, на жаль – на превеликий жаль – наше життя сьогодні дуже залежить від соціальних мереж.
А ви вважаєте, багато є людей, схильних до саморефлексії? Зламалося на кілька годин – сісти, подумати «як же я залежний від соцмереж». Тут скоріше люди відразу шукають інші соцмережі, які працюють.
Однозначно. На жаль, на превеликий жаль для суспільства, для популяції взагалі людей всього світу, земної кулі, і для України це, мабуть, так само в першу чергу, відсутня така функція (або вона дуже приглушена), як критичне мислення. Тобто здатність рефлексувати, здатність аналізувати інформацію, отримувати інформацію з декількох джерел, думати про себе і про своє місце в цій інформації, у цьому світі.
А скажіть, вона зараз приглушена чи вона завжди була такою, просто зараз це наочно видно? Є така поширена думка, що раніше було ліпше, коли були тільки газети, чи коли були тільки книжки, то люди дуже рефлексували. Я не впевнений у цьому твердженні.
Бачите, тут, розумієте, як немає білого, так немає і чорного – є 50 відтінків сірого. Тобто це, звичайно, має свої позитивні сторони: соціальні мережі, інтернет, наприклад – тобто ми стаємо більш мобільними, ми маємо більше інформації. Великі люди казали, що «якщо я володію інформацією, я володію світом» – і це правильно.
Але є й інший бік медалі. Ще в 1998 році, до речі, був введений термін «психологія інтернету», коли інтернет почав поширюватися (я до цього і соціальні мережі відношу). На сьогодні достатньо гостро, як на мене, стоїть проблема узалежнення від соціальних мереж і від інтернету. Навіть шведські психологи, по-моєму, років сім тому, ввели такий термін «соціальні маніяки» – офіційно в шведській психології є такий термін.
У сенсі в соціальній мережі, так?
Так. Соціальні маніяки – тобто маніяки соціальних мереж. Я все ще говорю про шведських психологів зараз. І от власне, що вони сказали: так, та людина, яка заходить більш ніж 15 разів у соціальні мережі на добу – то її, на їхню думку, можна віднести до соціальних маніяків. Тобто людина заходить у соціальні мережі не на пошуки інформації необхідної, актуальної для себе інформації, а подивитися, скільки людей лайкнули мої фотографії, мою аватарку, ще там щось. Тобто це вже стає залежністю.
Як на мене, найбільш негативний момент полягає в тому, що люди поступово розучуються спілкуватися вживу, комунікувати між собою – і тут є так само багато різних нюансів.
Якщо говорити більш глибинно, з психології (я так дуже схематично буду про це говорити) – є така система в людини, в її структурі особистості, яка називається ДСС, динамічна смислова система. Вона поруч із ціннісною системою людини – ми всі маємо якісь свої цінності, правда? Не вбий, не вкради і, і… Так от власне, що динамічна смислова система обумовлює способи поведінки для досягнення своїх цілей, своїх цінностей. Дуже так, можливо, складнувато, але маленький схематичний, можливо, примітивний приклад: є потреба в їжі в людини – для людини це базова потреба.
Ну, очевидно.
Як я можу для себе їжу дістати? Я можу піти на роботу, заробити гроші і купити – це тоді, коли в мене позитивна динамічна смислова система. Але я можу ті гроші, вибачте, вкрасти у вас з кишені, пане Олеже. Тобто через живе спілкування людина отримує ціннісне значення чогось, ціннісно-смислове значення.
А через онлайн вона цього не отримує?
А тут є між нами екран. Припустимо, ви мені говорите, пане Олеже, яка гарна професія журналіста. І ви мені це говорите не механічним голосом, голосом робота, як це видно з екрану – а ви на мене спрямовані, ви жестикулюєте.
Більш переконливо – ви маєте на увазі, так?
Так. І плюс ще ви мені тут показуєте цінність цієї професії, її смислове значення – а я це сприймаю на себе. На жаль, і, знову ж таки, це не я прямо говорю, це такий Марк Полані, знаєте, відомий психолог, і він говорить, що власне екран, екран чи телефона, чи екран комп’ютера, не дає передачі такого ціннісного смислу – припустимо, у вашій професії.
Очевидно, це правда, важко з цим сперечатися. Але людство для того і придумало різні типи медіа, починаючи з книги, щоби охопити більшу аудиторію. Бо фізично зустрітися і переконати когось у своїх цінностях… Ми обмежені певною кількістю людей, а це дозволяє звернутися до максимально широкої аудиторії. Ми ж зараз спостерігаємо, як, наприклад, священники ведуть проповіді в тому ж Facebook – напевно, сподіваючись, що це має якийсь ефект.
Я ж не проти. Я за комп’ютеризацію, я за соціальні мережі, я за те, те, те. До певної міри, якщо воно мотивовано, за дистанційне навчання. Але до певної міри тільки. Але я хотів би на тому акцентуватися, що це не повинно бути сенсом життя, розумієте? Тобто, як на мене, в нормі повинне бути певне дозування спілкування через соціальні мережі, через інтернет і спілкування вживу. Бо інакше людина…
Особливо це підлітків, до речі, стосується – в них ще не сформовані до кінця моделі поведінки, і підлітки сприймають оці моделі поведінки, які є в інтернеті, в TikTok зараз – це просто зараз іде якась пандемія погірше, ніж ковіду. Люди хочуть себе виразити якимось чином, і не завжди оцей вираз людей є, як на мене. соціально позитивний. А інші люди трансформують ці моделі поведінки на себе – особливо підлітки приймають це як правдиву модель, розумієте? Її копіюють, її впроваджують.
Взагалі я вам скажу, що є таке захоплення, надмірне захоплення соціальними мережами, інтернетом. Воно шкодить психічному здоров’ю людини. Навіть в США є така класифікація психічних захворювань – DSM-5 називається, і там є таке захворювання психічне під назвою «кібернетичні розлади».
І тут, знову ж таки, багато є нюансів. От, наприклад, якщо звернутися до класичної теорії психоаналізу або теорій. Є я як реальна людина, як я себе оцінюю. Є моє «ідеальне я», до чого я можу прагнути. А на сьогодні вже введений термін «я віртуальне» – тобто життя в такому віртуальному світі людина сприймає як реальне життя і, відповідно, там жити набагато краще, набагато легше жити в такому віртуальному світі.
Може, проблема в тому, що віртуальне «я» оцінюють люди щогодини, щодня, від кожного посту люди дивляться, скільки це лайкнули? «Боже, менше лайкнуло, ніж попереднього дня – значить я втрачаю популярність». В реальному світі оце відчуття, що ви втрачаєте популярність чи набуваєте популярність, воно не настільки динамічне, як тут – щокілька годин міняється ставлення до себе.
Звичайно. Але, знову ж таки, інша площина цієї проблеми. У віртуальному світі я можу бути інакшим, я можу собі інший образ створити, який далекий від мого «я» реального. Я можу бути кращим набагато, ніж я є насправді. І це взагалі описаний випадок, клінічний випадок, що одна дівчина (знову ж таки, в США), вона зробила собі п’ять різних Instagram, і в кожному Instagram був інший її образ якийсь. Це все, звичайно, індивідуально, але це на неї так вплинуло, що в неї почалося розщеплення психіки, тобто розщеплення особистості на п’ять (не на два) різних особистостей.
Але це відомі медичні випадки – і до соцмереж траплялися розщеплення особистості.
Так, але ці речі це набагато підсилюють і вони провокують такі речі, розумієте? Втеча від реальності. Чому люди, як на мене, стають фанатами тих соціальних мереж? Те, що я кажу, – це є втеча від реальності, від реального життя. Людині некомфортно в цьому світі, є надлишок інформації негативної. Будь-які канали (я маю на увазі телевізійні канали) – вони всі кимось куплені. Але новини по будь-якому каналу починаються з чого? З негативної інформації.
Це вічна суперечка. І в інтернеті вони теж починаються з негативу просто тому, що це новини.
Мови немає. Я знаю там всякі «ефекти бутерброда» і так далі. Менше з тим. Просто говорю зараз про інакше – знаєте, що йде такий пресинг негативної інформації, причому зі всіх сторін – я зараз не про політику, я, взагалі, трішки про психологію. І людина нестійка, мається на увазі, яка слабка нервова система, яка вразлива людина, вона хоче від того захиститися.
І найбільш простий спосіб – це кудись втекти, щоби не зруйнувати себе. Куди я втікаю? В соціальні мережі і це дуже легко. Я там роблю інші образи для себе, я там себе почуваю добре.
Плюс люди тривожні. Зараз тривожність дуже в людей висока, до речі, у зв’язку з соціальними ситуаціями всіма, економічними проблемами і так далі. Щоби мені мою тривожність якось компенсувати, краще би, звичайно, до психолога звернутися – але якщо психолога немає під рукою, ну, то краще втекти від цієї реальності в якийсь вигаданий світ. Соціальні мережі так само дають дуже гарні картинки, правда?
Але вони дають гарні картинки для спостереження. Хтось там публікує… Багаті, успішні люди: «Я там відпочиваю на Мальдівах, я там ще щось». Так, але більшість людей, оцих із синдромом тривожності, вони просто спостерігають за цим. І навряд, чи це місце сховку чи безпечне місце. Вони там якраз більший стрес отримують від цього, від таких речей.
Я би казав, що це все індивідуально, розумієте? Як аналогію можу вам навести телевізійні канали по типу Discovery або National Geographic – дуже гарні картинки, і людина релаксує з їх допомогою. То саме соціальні мережі дають таку можливість. От пан Олег відпочивав на Канарах, я Олега знаю по телебаченню, наприклад, – мені це добре, мені це приємно. Інший бік, що це, звичайно, викликає якусь заздрість, йде якесь порівняння.
І якось, до речі, дуже легко долається оцей поріг до агресії в соцмережах. Чомусь в особистому спілкуванні люди рідко переходять на агресивну форму спілкування, а в інтернеті – на раз. Це відчуття безпеки? Я за екраном, я захований.
Ну, тут так само не так все просто. Тому що інтернет, особливо ігри, ігри, які є в інтернеті – так само там є певна градація. Є рольові ігри в інтернеті. Що таке рольова гра? Коли я приймаю на себе роль когось там у тій грі, за тим певним сценарієм. І власне 99% ті ігри рольові є агресивні: вбив, зарізав, когось доганяю. А є ігри інші, звичайно – є якісь головоломки, є інші ігри. Але я зараз говорю про ці ігри. І тут власне що? В людини… Тут, знову ж таки, тих людей можна на дві категорії поділити. З одного боку, ці ігри – це викид природньої агресивності.
Наприклад, свого часу, кажуть, футбол придумали для того, щоб люди менше билися між собою і менше воювали країни. І це такий замінник.
Футбол… Людина, коли дивиться футбол – знаєте, вона, як правило, кричить: «Давай!»
Так.
Що таке крик?
Колись у амфітеатрах так кричали: «Вбий його!»
Світова психотерапія говорить, що один із методів зменшення внутрішнього конфлікту, напруги, стресу – це крик. І вона говорить так: вийдіть кудись у ліс, в поле, де менше людей, – і там кричіть, поки вам не набридне кричати. А от футбол: ти купуєш квиток або дивишся в якомусь фан-клубі за гальбою пива – і ти маєш можливість 90 хвилин часу кричати, і тобі за те нічого не буде. Ти можеш (вибачте за сленг) матюкати суддю…
Чи суперників.
Воротаря, вболівальників. Який це шалений викид емоцій!
Тобто з психологічної точки зору – це плюс?
Це є плюс.
А стрілялки в інтернеті?
А от дивіться, тут є такі два моменти. Це індивідуально, знову ж таки. Для одних людей це є так само викид емоцій, якийсь танатос, наше прагнення до смерті, реалізації і так далі. І це є добре. А от для другої частини людей – особливо, до речі, для молоді – це навпаки може диктувати адиктивну поведінку, відхилюючу поведінку, і це може провокувати агресію.
Ну, і тут, до речі, як психолог я стикався з такими речами, що молодь, підлітки, старші підлітки – вони оці моделі віртуальної поведінки (вбив, зарізав, бійка) переносили їх у реальне життя. Я вам можу сказати, ще давно-давно, років, може, 15 тому, у Львові був випадок, коли семикласники побилися. Ну, ми всі билися – я бився, коли був молодий в школі, вчився в школі.
Очевидно.
А тут якось так вони побилися… Ми билися як? До першої крові: ти розбив ніс – і все, ти сильніший. А тут хлопець упав, і він ще трубою його бив по голові, і дитинка мала черепно-мозкову травму серйозну. Це було раніше, коли ще було телебачення в тренді. Я був яко психолог на допит запрошений, і питаюся дитину: «Ну, ти ж бачив, що він лежав, і він вже не міг дати тобі якогось супротиву? Для чого ще трубою?» А він на мене дивиться такими очима наївними і каже: «Так в кіно показували».
Ви розумієте? Тобто говорю ще раз, що для молоді, для підлітків оці моделі поведінки, які є в кіно, які є в тих іграх віртуальних, вони їх переносять у реальне життя – і це є проблема. І це так само може підвищувати рівень їх агресивності, рівень адикції, відхилюючої якоїсь поведінки від нормальної поведінки. Це проблема, до речі, наша.
На вашу думку, якось можна виправити цю ситуацію, зберігши позитивні сторони інтернету і якось мінімізувавши цей негативний вплив, який є? Я розумію, дуже загальне питання – але все ж… Чи, в принципі, це як повінь іде, і нічого не зробиш?
Ні-ні, так не може бути, бо ми потонемо в тій повені. Я думаю, все треба починати з дитинства – тобто тут робота має бути, в першу чергу, з дорослими, з батьками. На жаль, сьогодні батьки самі залежні від цього. Знову ж таки, в Канаді є термін кібер-вдова: коли чоловік приходить ввечері з роботи і сідає там – все, його вдома немає. Сент-Екзюпері казав: «Всі ми родом з дитинства», «Маленький принц». Тобто робота з батьками в першу чергу. Без нього не дінешся від інтернету, від соцмереж і так далі. Але дітей треба вчити, дитину цьому треба вчити змалечку – правилам поводження.
Батьки повинні відстежувати оці перші симптоми, коли виникає залежність – залежність від соцмереж, від інтернету. Перший симптом – це коли дитина в ейфорії сидить за комп’ютером чи за телефоном: вона в ейфорії, вона просто отримує від того шалене задоволення. І коли її переключаєш на іншу діяльність, це йде агресія, це є депресія в таких дітей, це є заперечлива поведінка, відхилююча поведінка.
І як? М’яко відлучати від інтернету чи так: всьо, забрав ґаджет – і все?
Моя думка – що будь-яка сім’я повинна мати правила, звід законів, кодекс і так далі. Але ці правила повинні бути розроблені спільно з усіма членами сім’ї, спільно з дитиною. Тобто якщо я це правило розробив – значить, я за нього несу відповідальність і сам дотримуюся.
Зрозуміло, дякую. Нагадаю нашим глядачам, що сьогодні в нашій студії був голова Асоціації практикуючих психологів Львівщини Ігор Корнієнко. Мене звати Олег Онисько, дякую, що читаєте і дивитесь ZAXID.NET.