В Україні давно вже знають, у яку моральну прірву провалилися за останні два роки російські мас-медіа. Не всі, звісно, але основна частина. Назви деяких «ЗМІ» типу «Лайф ньюз» і прізвища «солов'їв» типу колишнього київського тележурналіста Дмитра Кисельова стали синонімами лайна собачого.
На очах у широкої громадськості миготить обмежена кількість таких «лайнометачів», і може здатися, що їх не так уже й багато в РФ, а всі інші тамтешні працівники ЗМІ – мимовільні жертви путінського людиноненависницького режиму. Збиття Туреччиною біля свого кордону російського бомбардувальника витягнуло на поверхню інформаційної «зливної канави» ще низку «хвойдочок з перами і мікрофонами», котрі обслуговують Кремль. І стало зрозуміло, що проблема падіння російської журналістики набагато глибша, ніж продажність кількох балакучих голів з телескриньки.
Те, що 24 листопада турецький винищувач F-16 збив ракетою «повітря-повітря» російський Су-24, відчутно розбурхало інформаційний простір. Туреччина є членом НАТО, і відповісти їй ударом на удар Путін не посміє. Ми є свідками викриття міфу про всемогутність кремлівського маніяка. Світу представлено доказ того, що його військовий шантаж – не що інше, як блеф гопника, яким Путін був у юності і, схоже, залишився досі.
Хай там як, а більшість якісних ЗМІ, якщо судити з новинної стрічки, в даному випадку роблять наголос не на сенсацію, а на всебічний аналіз події. Адже сварка такого неслабкого члена НАТО, як Туреччина, та ядерної Росії може істотно вплинути на хід європейської історії.
І раптом у низці повідомлень та аналітики на цю тему око вихоплює кричущий заголовок: «Наш літак в Сирії збили на замовлення меджлісу Криму». «За інформацією, отриманою нами з оточення лідера кримсько-татарських радикалів Рефата Чубарова, збитий в небі над Сирією російський Су-24 і руйнування опори ЛЕП на кордоні з Кримом – ланки одного ланцюга», – повідомляє російське видання «Наша версия».
Далі в матеріалі йдеться, мовляв, щодо недавніх підривів опор ЛЕП «немає жодних сумнівів – акцію спланували і провели представники незаконного меджлісу кримсько-татарського народу». Аргументують цю версію тим, що незабаром після події президент Петро Порошенко мав бесіди з лідерами кримськотатарського народу Мустафою Джемілєв і Рефатом Чубаровим. Про що вони розмовляли – невідомо, але «Порошенко явно знав, хто планував і здійснював теракт на кордоні з Кримом».
З такою «логікою» неважко було висмоктати з пальця «новину» про те, що «за кілька годин до інциденту в небі над Сирією Рефат Чубаров телефоном зв'язувався з турецьким прем'єр-міністром Ахметом Давутоґлу». Для переконливості додано, що останній нібито є «покровителем, спонсором більшості починань меджлісу і, до того ж, етнічним кримським татарином». Мовляв, люди однієї національності завжди заодно.
Про що ж говорили український депутат і турецький чиновник? Виявляється, «за даними, якими володіє кореспондент "Нашой версии", в телефонній бесіді Чубаров домовлявся з Давутоґлу про певну «синхронізацію спільних дій». Свідком цієї розмови нібито став якийсь кримський татарин, котрий обслуговував лідера меджлісу. Він, щоправда, «не зміг зрозуміти, що означає ця "синхронізація", але, як тепер нескладно припустити...»
Ось на підставі таких еківоків навпіл з домислами і був зроблений цілком однозначний «викривальний» висновок: «За атакою на російський бомбардувальник в Сирії стоїть кримськотатарське лобі». Крапка. «Наша версия».
У мене, зізнатися, майнула думка, що знову наткнувся на інформаційний смітник, яких у північному «Мордорі» розплодилося, як грибів після дощу. Але у вихідних даних на сайті видання зазначено: «Газета "Наша версія" заснована Артемом Боровиком 1998 року як газета розслідувань». Раніше вона називалася трохи інакше, але не в цьому суть. Головне – це дітище легендарного російського журналіста-розслідувача, сина знаменитого метра російської журналістики і письменника Генріха Боровика.
З Артемом мені не довелося контактувати. Ну, хіба що 2003 року, через три роки після загадкової катастрофи літака Як-40, на якому він летів з друзями, я став лауреатом всеросійського конкурсу журналістів-розслідувачів його імені. А ось із Генріхом Аверьяновичем і вдовою Артема Веронікою Боровик-Хильчевською доводилося зустрічатися. Вони завжди дуже дбайливо ставилися до пам'яті загиблого у розквіті сил сина і чоловіка. Створений ними Благодійний фонд імені А. Боровика чимало робив для розвитку розслідувальної журналістики в Росії на початку правління Путіна.
Серед колег Артем, незважаючи на молодість, користувався дуже великою повагою. Але його шанували не тільки побратими по цеху, а й мільйони читачів та телеглядачів. Його газети видавали тиражами в сотні тисяч примірників. Люди чекали телепередач за його участі. Його справді любили в народі. Добре пам'ятаю: коли прийшла страшна звістка про ту авіакатастрофу, звичайні, далекі від журналістики росіяни говорили: «Шкода Артьомки». Широке визнання молодий журналіст заслужив дивовижною скрупульозністю й невгамовним прагненням до істини. «Якщо журналіст зміг сказати правду, значить, його життя прожите недарма», – сказав Артем, за розповідями близьких, незадовго до своєї загибелі. Він як журналіст-розслідувач не раз докопувався до правди і сміливо говорив про неї.
Звісно ж, я не міг не задатися питанням: висмоктана з пальця «новина» про причини збиття Туреччиною російського бомбардувальника – випадковість чи закономірність? За весь сайт газети нічого не скажу. Але почитав новини, які стосуються України, – і бр-р! Такої упередженості, таких витончених інсинуацій, такого відвертого підігрування самодуру і винуватцю загибелі тисяч людей Путіну ще треба пошукати.
Ось лише кілька типових заголовків. «Росію накриє хвиля українського терору». «США буде зберігати свою бактеріологічну зброю на півдні України», «У Києві назріває збройне повстання», «Головним ворогом Польщі може стати Україна», «Незаконний "меджліс" кримських татар підриває Крим. Мустафа Джемілєв і Ленур Іслямов оголосили про перехід до відкритого тероризму»... Душок від багатьох «новин» йде ще той.
Усередині таких витворів може бути все, що завгодно, тільки не документально підтверджені і перевірені журналістами факти. Треба визнати: вбирати брехню в правдоподібну оболонку працівники видання набили руку. Але ж чи про майстерність брехні мріяв Боровик, засновуючи газету?
Звичайно, це вже далеко не те видання, що він створював. Колектив, який стояв біля його витоків, давно змінився. У 2007 році через фінансові труднощі, пов'язані, зокрема, з непомірними судовими позовами, Боровик-Хільчевська була змушена продати газету. Придбав її, як повідомлялося, керівник тижневика «АиФ» Микола Зятьков, але за ним стояли прокремлівські олігархи. Нині гендиректором «Нашой версии» значиться Костянтин Зятьков.
Коли процес купівлі-продажу ще тільки обговорювався, одна з московських газет писала: «До закриття оборудки в концепції газети нічого не зміниться, а подальший розвиток проекту залежить від мети придбання». Судячи з низки матеріалів, нинішні власники поставили перед собою мету виляти хвостиком перед кремлівською бандою і їхнім ватажком з нецензурним прізвиськом на букву «Х». Кращого способу зганьбити пам'ять одного з найяскравіших журналістів сучасної Росії важко придумати.
Втім, яку б мету і хто б її не ставив, купуючи дітище мужнього журналіста, путінський режим навчився впливати і на окремих працівників ЗМІ, і на цілі редакції. Загрози, побиття, непідйомні позови і неправедні суди за висмоктаними з пальця «фактами» дифамації, звільнення без перспективи знайти роботу, перекуповування видань за допомогою слухняних олігархів, вибухи й обшуки в редакціях, вбивства за допомогою підісланих кілерів – ось той арсенал, що дозволив путіністам залякати і приструнити більшість російських журналістів. Витримати небезпечний для життя і здоров'я пресинг дано далеко не всім. Але у кожного є вибір: працювати у підконтрольному виданні чи ні.
Перехід названої газети у категорію обслуги режиму знаменний тим, що чітко засвідчив: в умовах «Мордора», на який перетворив Росію кагебешник Путін, неминуче відбувається перетворення друкованих та онлайнових видань зі ЗМІ на ЗМД (засоби масової дезінформації). Ці ЗМД допомагають правлячій касті обдурювати народ, жорстко експлуатувати його й утримувати у покорі навіть у разі доведення до злиднів. Ось, власне, і все, що потрібно знати Україні, яка прагне в Європу, про те, як не можна поводитися зі ЗМІ.