Якби Путін жив у часи Гітлера, він швидко знайшов би спільну мову з лідером Третього Райху. Незважаючи на особисті та ідеологічні відмінності, обох об’єднує схоже бачення принципів побудови міжнародних відносин та широке використання гібридних методів для досягнення цілей. Світ, у якому діє право сильного і не діють жодні норми права, – ідеальне місце для здійснення мрій диктаторів, які марять фантазіями про новітню імперію.
Здається, що минуле прорвалося в сьогодення крізь ворота часу. Розмови про нові сфери впливу у Європі. Нехтування суверенного права держав визначати свою зовнішню та внутрішню політику. Погроза застосування військової сили і підготовка до озброєних провокацій. Зневага до суверенітету і територіальної цілісності. Вимоги відновити «історичну справедливість» у її специфічному імперіалістичному розумінні. І прикриття всього цього фальшивими фразами про непохитне бажання миру та гарантій безпеки. Риторика, яка дуже нагадує стиль дипломатії часів Третього Райху. З однією суттєвою відмінністю: у ХХІ столітті методи фюрера в зовнішній політиці активно взяла на озброєння Росія.
У президента Володимира Путіна та глави російського МЗС Сергія Лаврова справді були достойні попередники. У 1930-х роках Гітлер також активно виступав за мир. Звісно, у нацистів було власне бачення цього миру. Але очільники й дипломатія Третього Райху ніколи відверто не заявляли, що хочуть нової війни та переділу світу. Навпаки, завжди наголошували, що ними керує щире бажання миру і справедливості, турбота про безпеку своєї країни.
У промові перед Райхстагом у березні 1933 року після приходу до влади Адольф Гітлер говорив, що нацисти хочуть бути справжніми «друзями миру». Усі наступні роки фюрер повторював тези про миролюбність політики Третього Райху. У палких виступах лідер NSDAP не раз урочисто клявся у відданості справі миру в Європі. Запевняв, що Німеччина не має жодних територіальних претензій і наміру втручатися у внутрішні справи інших держав. Після кожного кроку Німеччини з демонтажу Версальсько-Вашингтонської системи слідувала тимчасова зупинка і перевірка реакції західних союзників. А оскільки Англія та Франція обмежувалися в кращому випадку висловленням стурбованості і погрозами санкцій, а в гіршому – вдавали, що нічого не сталося, сміливість і нахабність нацистського вождя зростала. Та він ніколи не забував на публіці грати роль послідовного борця за мир. Прагненням миру у Третьому Райху пояснювали розбудову армії, введення військ у Райнську демілітаризовану зону, аншлюс Австрії, розчленування Чехословаччини, територіальні претензії до Польщі.
Так само як Росія турбується про російськомовних «соотечественніков» за межами своїх кордонів, Гітлер також проявляв велике занепокоєння долею німців, які «несправедливо опинилися за межами Райху». І обіцяв подбати про їхній захист. Адольф Гітлер своїм словоблудством і безпринципною брехнею настільки задурманив свідомість частини західного суспільства, що журнал TIME оголосив його «Людиною року» і «миротворцем» за мирну анексію Судетської області Чехословаччини і «попередження громадянської війни». Крім того, за свої заслуги по «збереженню миру» очільник Третього Райху був навіть висунутий на здобуття Нобелівської премії миру 1939 року.
Гітлер залишився вірним «миролюбній» риториці і з початком Другої світової війни. 1 вересня 1939 року, виступаючи перед Райхстагом, він заявив, що завжди був щирим прихильником мирного вирішення усіх конфліктів. Але його «скромні і лояльні пропозиції» щодо зміни кордонів були відкинуті польською стороною. Фюрер звинуватив західні демократії у відсутності бажання й часу розв’язувати проблеми. І запевнив, що більше не може терпіти загрозу і провокації проти Райху з боку східного кордону. Тому забезпечить там мир за допомогою військової сили. Чи не те саме говорить Путін про небезпеку для Росії, яка начебто походить з території України? Чи не лунають з боку Кремля фрази, що вони не можуть довго чекати, поки їхні бажання візьмуть до уваги?
Росія не просто запозичила, а й творчо розвинула та модернізувала досвід гібридної дипломатії Третього Райху. Пристосувала його до вимог сучасності. Наповнила власним історичним імперським підтекстом. Агресор вдає з себе палкого поборника миру, занепокоєного винятково власною безпекою. Президент держави, яка вторглася на чужу територію й окупувала українські землі, каже про загрозу біля порогу свого дому. Хоча його армія ще з 2014 року перебуває в чужому домі як окупант. Країна, яка є джерелом небезпеки для своїх сусідів, вимагає від США та НАТО гарантувати її власну безпеку. Паралельно погрожуючи непередбачуваними наслідками і приставивши пістолет до скроні своєї потенційної жертви.
У 1930-х роках Гітлер активно крок за кроком руйнував Версальську систему міжнародних відносин, яка сформувалася після поразки Німеччини та її союзників у Першій світовій війні. Врешті-решт це йому вдалося, оскільки Захід займався політикою умиротворення агресора. І вірив, чи дуже хотів вірити, обіцянкам фюрера берегти мир у Європі за будь-яку ціну. Путін сьогодні хоче повернути час назад та демонтувати наслідки розвалу СРСР у 1991 році. Зменшити НАТО до кордонів «холодної війни». Відновити вплив Росії не тільки на всі колишні республіки СРСР, а на інші держави Центрально-Східної Європи. Але неможливо виграти у війні, яка вже програна. Як і неможливо відродити імперію, яка пішла у небуття. Єдиний варіант – розпочинати нову війну.
У Кремлі сидять цинічні, лицемірні та підступні особи, але не повні ідіоти. Москва чудово розуміє, що повноцінну війну за відродження імперії вона не виграє. А масштабне вторгнення в Україну може мати непередбачувані наслідки для авторитарного путінського режиму. Єдиний варіант відносно безболісно збільшити кордони «руского міра» – спробувати досягти цього шантажем і погрозами, граючи не межі фолу. Піднімати ставки у грі, поєднуючи гібридні методи і мову ультиматумів зі запевненнями про щире бажання домовитися. Застосовувати принцип «розділяй і владарюй».
Переговори зі Заходом – це спроба Москви випробувати на міцність США і НАТО. З’ясувати, чи є можливість розколоти західний табір і нав’язати свій абсурдний порядок денний. Чи готові США та Європа проявити принциповість і жорсткість? Чи лише на словах погрожують болючими санкціями і дуже поганими наслідками в разі нового акту агресії? Спокусити Європу обіцянкою хорошої чемної поведінки, якщо Захід погодиться на вимоги Кремля і відмовиться від своїх фундаментальних принципів і цінностей. Залишить Україну наодинці з агресором. Після України, звісно, може настати черга інших. Але про це Росія зараз воліє не згадувати. Аналогічні дипломатичні підходи раніше успішно застосовував Адольф Гітлер.
На словах Кремль позиціонує себе як найбільш принципового борця з нацизмом і фашизмом. Влаштовує помпезні «побєдоносні» паради. Й активно навішує опонентам та ворогам ярлики «нацистів» та «фашистів». На ділі ж Москва широко використовує напрацювання Третього Райху в царині гібридної війни і гібридної дипломатії. Якби Гітлер був живий, він, безумовно, оцінив би віртуозну гібридну гру Росії і стиль її спілкування зі Заходом.
Росія пропонує підписати США і НАТО щось схоже на новітній пакт Молотова–Ріббентропа. Щоправда, таємний протокол про поділ сфер впливу в Європі Кремль не проти зробити публічним. Москва посилає недвозначні сигнали Заходу. «Кому потрібна нова війна в Європі? Ви будете ставити на карту своє сите спокійне життя заради якоїсь України? Погоджуйтеся на наші умови. А Україну залишіть нам».
Сила Путіна не в його армії чи атомній зброї, а в нерішучості та слабохарактерності опонентів. Росія чудово вивчила слабкі сторони сучасного Заходу. І майстерно грає на психологічному роздвоєнні політичних еліт Європи, які вагаються, що обрати: захист норм міжнародного права, суверенітету та територіальної цілісності чи фінансову вигоду від співпраці з агресором.
Чи буде вдалою гібридна дипломатія Путіна? Багато що залежить від консолідованої позиції Заходу. А із цим є певні проблеми. Помітно, що Німеччина та кілька інших європейських держав більш схильні домовлятися з агресором та вести політику умиротворення, ніж проявляти принциповість і жорсткість. У своєму егоїстичному бажанні економічної співпраці з авторитарним кремлівським режимом окремі країни Європи надихають Росію на нові акти агресії. Новітні Чемберлени ХХІ століття – основна надія Москви в її гібридній дипломатії.