У Львові, 7 та 8 березня, можна побачити нову виставу театру імені Леся Курбаса «Кабаре Бухенвальд Вечір І» за КЛІМОМ. «Кабаре останньої надії, героїні котрого покажуть вам внутрішню сторону буття актриси. Територія театру імені Леся Курбаса допоможе поринути в атмосферу дійства, адже саме як кабаре, ще на початку ХХ століття, будували приміщення сучасного театру», – йдеться в анотації до вистави, режисером якої є Володимир Кучинський. Сценографія Володимира Стецьковича, костюми Юлії Рибки-Коваль. У виставі грають Тетяна Каспрук, Оксана Козакевич, Марія Копитчак, Наталія Рибка-Пархоменко.
Відомий театральний критик Сергій Васильєв уже подивився виставу та розповідає про неї ZAXID.NET.
***
Трапляються інколи вистави, що тебе катують, бо ніяк не можеш підібрати до них ключ. Суворий критичний метал даремно шукає шпаринку в тому, що, здається, зіткане з стрімких і раптових повітряних протягів, пороху покинутих квартир, незабутих сліз. Справді, як підібрати ключі до розсипаної на гримувальному столику пудри, розлитого з тріснутої банки меду, запаху плацкартного вагону, прогірклих мрій, зґвалтованих ілюзій, наляканої віри і кульгавих надій?
Всі ці еманації та аромати; гострі, як бурульки, почуття, приховані за хуртовиною слів; набатні шепотіння і задушені зойки; лихоманкові любовні зітхання і зрадливі образи створюють енергетичне поле вистави «Кабаре Бухенвальд» у Львівському театрі ім. Леся Курбаса.
Автор тексту, що його можна трактувати як довгу сповідь однієї героїні, але й як мозаїку спогадів та зізнань різних жінок, – театральний чарівник та дослідник КЛІМ, давній друг курбасівців, дав своєму твору провокативну назву, однак, не збирався, мабуть, нікого спеціально шокувати, на відміну, скажімо, від Іллі Мощицького, який скандалізував Київ кілька років тому показом «Холокост-кабаре».
Власне, і джерела цих вистав полярно інші. КЛІМ не цікавиться біографією сумнозвісного поліцая Івана Дем’янюка, його, скоріше, надихають біблійна «Книга Йони», фільм «Дзеркало» Андрія Тарковського, Дантова «Божественна комедія». Але насамперед – невигадані, однаковою мірою типові та унікальні фрагменти конкретних доль, які, власне, й формують тендітний та химерний сюжет львівського «Кабаре Бухенвальд».
Сцена із вистави
Режисер Володимир Кучинський із квартетом чарівних протагоністок свого театру аранжує п’єсу КЛІМа в трьох версіях – монологічному, де єдину партію впродовж майже 2,5 годин хоробро веде Оксана Козакевич, дуетну, де до неї приєднується Тетяна Каспрук, і, нарешті, певно, найвишуканішу за партитурою, коли текст розкладено на три голоси – Тетяни Каспрук, Марії Копитчак та Наталії Рибки-Пархоменко. Всі ці акторки, до речі, прекрасно співають, хоча кабаре (воно колись, «ще до совєтів», між іншим, борделіло і канканило в нинішньому приміщенні Театру ім. Леся Курбаса) тут відтворено, скоріше, просторово, ніж жанрово: барна стійка, велике дзеркало, три столики і кілька стільців (на деяких з них, хоч скраю, але на сцені розташовуються найсміливіші та найпитливіші глядачі).
Далі, коли освітленим залишається лише сценічний майданчик, власне, і починається таємниця, до якої важко, а, можливо, навіть і не варто підбирати ключі. Як і слова, що на тлі граничної душевної правди, яку демонструють виконавиці, в будь-якому разі виявляться фальшивими. І пафос, і стримана констатаційність, хоч що, цих слів все одне здаватимуться наждаком. Бо перед тобою довірливо чиста, оголена шкіра.
«Бухенвальд» – звісно, метафора. Над його воротами, як відоме, був німецькою відтворений давній римський вираз: suum cuique. Jedem das Seine. «Кожному своє». КЛІМ, до речі, воліє нагадувати глядачам інші страшні слова, з Дантового «Пекла» – залиш надію всяк, хто сюди входить. Нацисти, втім, полюбляли цитувати своїм жертвам у концтаборах і цю фразу. У виставі Володимира Кучинського, однак, годі сподіватися побачити есесівців з автоматами або табірних оркестрів. Чи будь-яких натяків на «Нічного портьє» Лілілан Кавані. Повторю, тут черпають смисли, скоріше, від метафізичного Тарковського. Бо концентраційним табором, зрештою, виявляється індивідуальний, настояний на егоїзмі внутрішній світ самої людини, її мстива і вдячна пам’ять, її невитравлені образи та зради, її незримі зв’язки з предками, її кострубаті мрії і вицвілі надії. Власне, всі монологи в цьому «Кабаре» – про те, що зберігаєш, хочеш від цього позбутися, але змушений завжди носити з собою.
По суті, дуже трагічна притча. Але вистава, натомість, виявляється світлою та навіть оптимістичною. Бо можна виливати на інших свій душевний бруд, як, на жаль, практикується в нашому суспільстві, а можна, як це трапляється з героїн(ями)ею вистави, сповідально цю душу розчахнути. Сподіваючись бути почутою.
Щира інтонація часто ефективніша за розумну проповідь.
А розкриті для обіймів руки набагато привабливіші, ніж злякано притиснуті до грудей.
Кожному, безумовне, своє. Але, мабуть, не варто над ним тремтіти та плакати.
Фото: Олесі Правдивець, Данутм Згарди