Попри бадьорі офіційні звіти антитерористична операція затягнулася. Це викликає щире роздратування суспільства і ускладнює роботу уряду. Військові розплачуються за неуспіхи АТО власними життями, а серед місцевого населення на Сході дедалі частіше лунає болісне «Нас злили!».
Що й казати, ситуація вельми неприємна. Однак справа тут не лише у вадах підготовки силовиків і прорахунках його керівництва. На Донбасі вони зіткнулися не з регулярною армією і не з партизанськими загонами, а з мережевими структурами, впоратися з якими дуже непросто.
Неважко зауважити: від самого початку заворушення на Сході провокували малі радикальні угруповання. Навіть коли на штурм адмінбудівель йшли багатотисячні натовпи, власне штурм здійснювали невеличкі групи підготованих бійців. Зараз адмінбудівлі у Донецьку, Луганську та решті проблемних міст утримують також невеликі групи бойовиків. Їм асистують різні громадські організації, об’єднання, рухи – котрісь із них виникли давно, а деякі формуються спонтанно. Популярне словечко «сепаратисти» – супершироке узагальнення для цілої низки громадських, політичних, парамілітарних, культурницьких та інших суб’єктів, яким зараз вдається виступати єдиним фронтом проти державних структур. Принаймні їхньої злагодженості вистачило, аби захопити владу у двох областях країни.
Дослідники мережевих структур сходяться у тому, що в їхній основі лежить високотехнологічна комунікація і, що принципово важливо, відсутність керівної ієрархії. Перше дозволяє оперативно реагувати на зміни обстановки, а друге забезпечує високу здатність пристосовуватися до ситуації і велику автономність окремих елементів. У певному сенсі, мережева організація – це багатоголовий дракон, така собі Гідра. Нейтралізація бойовиків у Маріуполі не виведе з гри їхніх соратників у Слов’янську, а місце ув’язненого ватажка миттєво заступає інший. Комунікаційні й транспортні можливості дозоляють повстанцям ефективно забезпечити «масовку» під час штурмів адмінбудівель та оперативно перекидати бойовиків з однієї точки в іншу. По суті, їхня присутність у регіоні лише точкова, і збереження впливу забезпечується постійними «гастролями» по території.
Їхня мережева «армія» складається не лише з бойовиків, і це забезпечує їм тактичні переваги. Згадаймо недавні ситуації в Красноармійську, Маріуполі та інших містах, коли на підтримку бойовикам виходили групи беззбройних місцевих активістів. Присутність останніх неодноразово перешкоджала силовикам здійснювати повноцінні військові операції, позаяк у такому випадку кількість жертв серед населення була б надто високою. Те саме стосується й окремих політичних діячів та партій, які у певні моменти де-факто лобіюють інтереси повстанців, фактично стаючи елементами повстанських мереж (хоча б тимчасовими). Такими елементами є громадські, політичні і, не виключено, що й кримінальні організації. На місцях до мережі тією чи іншою мірою долучаються місцеві держструктури з подвійною лояльністю або їхні окремі елементи. Окрему роль відіграють транснаціональні організації – наприклад, різноманітні козацтва. Чимало козаків з РФ сьогодні «охороняють» Донбас.
Що ж до інформаційного виміру мережевої війни, величезну роль відіграє інтернет. Системна робота у соціальних мережах сама по собі є чинником розхитування ситуації в регіоні. Через такі, здавалося б, «несерйозні» ресурси здійснюється формування суспільної думки, мобілізація і координація «масовки», рекрутування членства. Західні експерти на зразок Брюса Гоффмана говорять у таких випадках про явище «аматоризації», коли «тимчасові об’єднання схожим чином налаштованих осіб» здійснюють конкретні (можливо, навіть одноразові) операції. Наприклад, захоплюють якусь адмінбудівлю. Як зазначають експерти, тиск на державу-спонсора не дає хороших результатів, позаяк у таких аморфних і анонімізованих структур зазвичай нема централізованого керівництва.
Комбінування різних засобів тиску на державні інституції – від атак бойовиків до політичних демаршів і внутрішнього саботажу – призвела до ліквідації державної влади на території Донбасу. У загальних рисах це є не чим іншим, як створенням «зони беззаконня». Щось схоже практикують не лише політичні рухи, але і злочинні угруповання. У деяких країнах світу існують цілі райони, які оминає поліція – життя там контролюють місцеві банди. Наразі можна стверджувати, що подібне сталося і з Донбасом, більшу частину якого контролюють «армії» невизнаних республік.
Однак, на відміну від бюрократичної машини, мережі не здатні до управління великими територіями. Особливо – коли управління не зводиться до збирання данини. Крім того, великою проблемою мереж є довготривале стратегічне планування. Зараз на Донбасі встановлено режим отаманії – влада належить «Народному ополчению Донбасса» і «Армии Юго-Востока», які, судячи з усього, не є монолітними структурами. Стрєлков-Гіркін, Губарєв, Пономарьов, Болотов, Какідзянов, Мозговий – ось лише найбільш «засвічені» ватажки, між якими склалися малозрозумілі стосунки. І не факт, що ці стосунки однозначно дружні. Нещодавно з’явилися дані про захоплення влади у ДНР групою Стрєлкова-Гіркіна, а у ЛНР заявляють про «провокаторів і розкольників» у своїх рядах. Та й тамтешнього «губернатора» Болотова, за однією з версій, на днях підстрелили свої ж.
Зрозуміло, що на далекій дистанції мережеві «війська», банди та партизанські загони програють регулярній армії, що спирається на державну бюрократичну машину і має в розпорядженні відповідні ресурси. Так само вони програють ієрархічним структурам в царині управління складними суспільно-економічними системами. Однак на короткій дистанції вони здатні ефективно сіяти хаос. Цьому сприяє і той факт, що в Україні мережеві структури повстанців зіткнулися з корумпованими, морально застарілими, а відтак неефективними інституціями (ще й розхитаними зимовою кризою). Тож зараз уряд змушений одночасно займатися і війною, і наведенням ладу в державі. Це ніби одночасно їхати на велосипеді і, не зупиняючись, лагодити його. Причому їхати по складному і непередбачуваному маршруту.
У відповідь на обмежені можливості держави суспільство само почало створювати мережеві структури. Буквально на наших очах виникла мережа патріотичних громадських активістів, політиків, бізнесменів, професійних військових і добровольців, медійників та іншої публіки. Одні допомагають силовикам з постачанням, інші безпосередньо ведуть бойові дії, ще інші – здійснюють інформаційну підтримку і т.д. Комбінування регулярних структур з мережевими дає українській стороні певні переваги чи принаймні компенсує деякі недоліки держави. Але мережеві війни завжди складні й «брудні» з погляду цивілізованих правил ведення війн. Навіть при мінімальних людських втратах, вони залишають по собі довжелезний шлейф соціальних та гуманітарних наслідків. Так само великою є вірогідність переходу мережевої війни у «хронічну», постійно тліючу фазу. А отже, сподіватися на швидку нормалізацію ситуації на Сході не варто навіть переконаним оптимістам.