Ще зовсім недавно без слова «постправда» не обходилося ні одне політичне ток-шоу, ні один текст. Особливо модним цей новий термін став зовсім недавно, а поширився завдяки виходу в широкий політичний світ Дональда Трампа. Самодура, нахаби, людини майже зовсім не обмеженої правилами пристойності. Трамп майже все розумів «по-своєму». Він ламав усталені поведінкові практики, спеціально поводився, як слон в магазині порцеляни. Він шокував, епатував і ніколи не відповідав за сказане. Найголовніше в цьому переліку – це відсутність відповідальності за заявлене, сказане і написане.
Що таке постправда? За законами формальної логіки – якщо з правдою покінчено, то це вже не правда, а брехня. Але не все так просто. Постправда, ніби не заперечуючи об’єктивної реальності, робить наголос на окремих аспектах реальних фактів. При цьому відсуваючи їх на маргінес і замінюючи готовими для «заковтування» похідними від них конструктами. Подібна маніпуляція в більшості випадків дає майже стовідсоткову гарантію успіху. Оскільки апелює до людських емоцій та особистих переконань. Вона завжди маніпулятивна, тісно пов’язана з емоціями, а тому дуже персональна.
Політика післяправди робить людей заручниками своїх емоцій. Легко перетворює їх на фанатиків й адептів віри, оскільки це як гра без правил. Згодом правила виробляються і формується своє оціночне мірило. Так творяться власні критерії, які набувають статусу «своєї правди». А далі виникає не тільки закрита бульбашка, у ній формуються і свої правила та норми, навіть «своя правда». Зіткнення зі зовнішнім світом не додає самокритичності, воно, навпаки, додає переконаності в тому, що всі навколо помиляються. Що вони «осліпли» й «оглухли». Що зовнішній світ неправильний, недолугий і позбавлений критичного мислення.
Найгірше, коли ідеологам і творцям окремої правди для «бульбашки» вдається пов’язати образ політичного кумира з його непорочністю у всьому. Переконання в непорочності кумира не дозволяє адептам хоч трошки розслабитися, оговтатися і відсторонено глянути на нього і його діяльність. Масла (або Олії) до вогню підливає постійний швидкий темп боротьби з противником. Коли ані на йоту не можна здавати позицій, коли кумира треба захищати і «відмазувати» навіть тоді, коли його діяльність увійшла в конфлікт з власними принципами і переконаннями. Коли оприлюднені факти про співпрацю з ворогом не сприймаються як докази, а як дошкульні нападки з протилежного політичного табору.
Як наслідок, отримуємо ситуацію, коли олігархічні медіа брешуть, ручні канали Порошенка проповідують «свою правду», тобто також брехню. До всього, у Порошенка залишається ядро відданих і зациклених на його фігурі фанатиків, яких нічим не переконати. Щодо нього не діють жодні аргументи. Відданих прихильників Порошенка не вражають записи телефонних розмов Віктора Медведчука з російськими політиками, відповідальними за організацію і здійснення агресії проти України. До них не пробивається зміст «договорняків» Медведчука зі сепаратистами в ОРДЛО. Вони категорично відкидають те, що діяльність Медведчука не могла б бути настільки успішною без благословення й активної участі в ній тодішнього президента України.
Дива не сталося навіть після оприлюднення факту, що тодішня українська влада за готівку зі сховищ Національного банку купувала вугілля в сепаратистів, перевозячи її у валізах через лінію фронту, прямо фінансуючи збройний потенціал ворога. У відповідь з табору адептів Порошенка можна лише почути сакраментальне путінське: «А де ваші докази?». А ще: «Пред’явіть оригінали приладів, якими записувалися розмови?», «Це все монтаж», «Нас там не було».
Тобто їх не цікавить сам факт можливої співпраці президента держави з ворогом. Вони нічого про це не хочуть чути. Їх не цікавлять жахливі наслідки, до яких призвела ця співпраця. Хоча всі факти посилення російського впливу на Україну в умовах війни – очевидні. Це і передача стратегічної труби з постачання дизелю в Україну під контроль Медведчука. Вони не хочуть нічого знати про «посередництво» Медведчука між Путіним і Порошенком. Про певну узгодженість і координацію дій Порошенка з Путіним і те, чим це обернулося для українських військових і України загалом. Тепер до всього додалася інформація про розвал Медведчуком схеми закупівель вугілля в Південно-Африканській Республіці і прив’язування України до незаконної торгівлі з ОРДЛО. Сюди ж належить розгнуздана антиукраїнська пропаганда на трьох каналах Медведчука, які на повну скористалися законами постправди.
Зрештою, щоб відвернути підозри від особи президента Порошенка, його адепти виявилися готовими захищати навіть відвертих ворогів України – Медведчука і Януковича. Прихильники п’ятого президента та його інтелектуальні клеврети в цьому пориві дійшли до того, що, як, наприклад, Віталій Портников, стали виправдовувати режим Віктора Януковича. За часів якого крок за кроком ліквідовувалася незалежність України, розграбовувалися багатства держави, а громадяни позбавлялися основних своїх прав. Така політика призвела до всенародного повстання і вигнання путінської маріонетки з України.
Унаслідок жорсткого протистояння режиму пролилася кров. Загинули патріоти з Небесної сотні. На український спротив Росія відповіла анексією Криму та агресією на Донбасі. Почалася затяжна війна. Порошенко з невідомих причин підписав кабальні Мінські умови. З яких, здавалося б, не було виходу. Але нова владна команда знайшла сили і способи не тільки не здати позицій, але й домогтися поступового переформатування переговорного процесу, а тепер навіть приєднання до нього США. Весь цей час адепти постправди не полишали спроб «втопити» Україну. Тому що для них Україна без їхнього політичного кумира не має права на існування. Разом з російською пропагандою вони почали робити ставку на те, що Зеленський провалиться. Байдуже, що з ним провалилася б і Україна. Байдуже, що українське суспільство надовго залишилося б у щупальцях олігархічного спрута і в орбіті путінської Росії.
Спочатку вони звинувачували Володимира Зеленського у проросійськості. Потім безпідставно стверджували, що Зеленський наступного ж дня капітулює перед Путіним. Далі проповідували, що ніхто зі західних лідерів не стане з ним говорити. Малювали якісь надумані «червоні лінії». Грозили новим всенародним повстанням. Юрій Андрухович обіцяв економічну руїну і знецінення української валюти до ста гривень за долар. Публічні інтелектуали билися в істериці і розповідали про нові ешелони з патріотами до Сибіру. А ще Тарас Березовець, який дістався Порошенкові у спадок від Клюєва, і регіональний приблуда Тарас Чорновіл, а також постійний прихильник теорії змов Юрій Бірюков – усі вони прогнозували швидку смерть Україні без Порошенка. Так оббріхувався кожен новий крок чинного президента та його команди. І все це робилося за принципами постправди, коли об’єктивні факти ніби й не заперечуються, але губляться під тягарем надінтерпретацій.
Саме тут, завдяки упередженим медіа, найбільше проявився ефект постправди. У рамках цього проєкту працювала велика група найнятих експертів, політологів, політтехнологів, штатних патріотів, моральних авторитетів, публічних інтелектуалів, які, з одного боку, не давали можливості самим адептам нової політичної релігії в чомусь засумніватися. А з іншого – імітували видимість опозиції, яка критикує владу. Насправді ж одним із завдань цих волхвів постправди було постійне перебріхування об’єктивної реальності. Для того щоб їхня політична сила могла триматися на плаву. Для того щоб п’ятий президент не тільки міг зберегти себе в політиці, але й захищатися, видаючи кримінальні провадження проти нього за політичні переслідування.
Постправда, як правило, тримається на тому, що ніхто не звіряє пророцтва і передбачення її речників з реальним ходом подій. І за введення в оману ніхто ніколи не відповідає. Від таких брехунів не відмовляються навіть ті адепти, хто впіймав їх на неправді. Бо жанр командної гри вимагає монолітного підходу. Тому може скластися враження, що ці паралельні процеси в суспільстві триватимуть вічно. А постправда забезпечить їхнім учасникам вічне життя. На щастя, не все так песимістично.
Попри те, що кланово-олігархічна система нібито убезпечилася на всіх фронтах, через корупцію в правоохоронних органах, перекуп депутатів та топ-чиновників та завдяки існуванню суддівської мафії, вихід із цієї пастки існує. Цим виходом є реформа судової системи, антиолігархічне законодавство, яке вирве отруйне жало пропаганди постправди в олігархічних медіа. А створення незалежних і сильних антикорупційних органів забезпечить невідворотність покарання за злочинні дії. Незважаючи на політичний бекґраунд, минулі заслуги та «подушки безпеки» у вигляді відданих адептів політичної віри.
З «подушками безпеки» передбачається найбільше мороки. Тому що їх становлять громадяни зі своїми чіткими політичними переконаннями, сформованими, на жаль, на засадах постправди. А отже на них не діють жодні раціональні аргументи. Сподіватися на те, що з часом їх поменшає – марно. Тим більше, що серед них багато патріотично налаштованих активістів. Єдиним способом може стати тактика, застосована до свого часу всесильного путінського ставленика – Медведчука. Коли закрили його рупори пропаганди, то позбавили його можливості надалі нарощувати кількість своїх прихильників. А коли посадили під домашній арешт, то поставили поза політичним процесом. Тепер Медведчукові потрібно вчасно з’являтися на допити і давати свідчення. За роки слідства Віктор Медведчук «змаліє» в очах суспільства до рівня державного злочинця, який має відповісти за все скоєне за законами української держави.
Є підстави сподіватися, що й Петро Порошенко, якщо його позбавити впливу на медіа, не зможе підживлювати постправдою коло його адептів, тож швидко втратить свою «подушку безпеки». А переведення його під домашній арешт швидко перетворить його на звичайного громадянина, готового постати перед судом. Без вуличної клоунади, протестів та обурень.