Скажу чесно, прочитання виступів на Українсько-польському форумі істориків справило на мене досить сильне враження. Не завжди позитивне, але дуже емоційне. І тому цю статтю захотілося розпочати цитатою професора Юрія Шаповала: «У вільній державі ані парламент, ані інший юридичний авторитет не має права визначати, що в історії є правдою, а що не є такою, про що історикам можна сперечатись, а про що не можна».
Прекрасна формула. Але про яку вільну країну йдеться і чи потрапляє сучасна Україна під це визначення? До того ж, на програмі у знаної журналістки Соні Кошкіної директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович закликав не політизувати історію, а залишити її на розсуд історикам.
Що ж, обидві тези є чудовими і такими, що заслуговують негайного втілення. Проте, якщо уважно приглянутися до актуальної історичної політики України, то виявиться, що вона аж ніяк не перегукується із цими ліберальними формулюваннями. Тому що сама наявність в державі «інституту національної пам’яті» вказує на те, що існує державний орган, який офіційно відповідає за інструменталізацію історії. Тобто інституту, наділеного правом здійснювати осмислений відбір історичних подій та персоналій до офіційного героїко-патріотичного наративу. Тобто, як сказав той же професор Шаповал, «організовувати забуття та пригадування» для цілого суспільства. Тому щонайменше дивно чути від директора УІНП побажання залишити історію історикам. До всього, якщо проаналізувати діяльність УІНП за час його існування, то виявиться, що директивний метод ведення політики пам’яті в Україні – це наше все.
Почалося все ще за часів президента Віктора Ющенка, який найбільше відзначився на «історичній» ниві з-поміж усіх президентів України. Варто зауважити, що, незважаючи на молодий вік, активним промотором такої, можна сказати, директивної (шляхом видачі президентських указів) історії був уже тоді Володимир В’ятрович. Віктор Ющенко відзначився тоді створенням УІНП та низкою неоднозначних указів щодо історії та історичних персоналій. «Під завісу» він присвоїв звання «Герой України» головнокомандувачу УПА Роману Шухевичу та лідерові Організації українських націоналістів Степанові Бандері. Хоча вже тоді було важко зрозуміти мотиви, які спонукали Ющенка до таких дій: намагання увіковічнити пам’ять про Бандеру і Шухевича чи насолити тодішній контр-кандидатці. В політиці Ющенка були також спроби щодо зміни та відзначення пам’ятних дат, вшанування нових, нерадянських героїв. Позитивним досвідом виявилися дискусії навколо зміни шкільних програм з історії, запропоновані експертною групою Наталії Яковенко. Але провал Ющенка на виборах призвів до повернення реакції і заперечення навіть позитивних результатів діяльності УІНП. До слова, дивно, чому УІНП під орудою Володимира В’ятровича не відновив у наш час роботи цієї справді фахової групи.
Різкі переміни в історичній політиці держави часів Януковича і їх пряма залежність від зміни політичного режиму вказували на те, що директивний метод є недовговічним і малоефективним. Після Революції Гідності на порядок денний знову вийшло питання, якою має бути історична політика оновленої країни. І тут на Україну чигала нова небезпека, яка полягала у специфіці обставин, в яких вона має здійснюватися. На цю специфіку вплинули анексія Росією українського Криму, агресія на Донбасі та некритичне, а навіть глорифікаційне адаптування росіянами радянської історії, включно зі сталінізмом та міфологізацією так званої Великої вітчизняної війни. Такий розворот подій не міг не відбитися на українській історичній політиці, і особливо активні актори пустили її в русло антирадянськості та, відповідно, антиросійськості.
Щоб довго не заморочувати собі голову роллю Червоної армії у Другій світовій війні, де було дуже багато українців, творці нової політики пам’яті зробили основний акцент на тих силах з минулого, які боролися за незалежну Україну, воюючи проти Радянського Союзу. І хоча професор Шаповал каже, що жоден юридичний авторитет не має права вказувати історикам, що є історичною правдою, УІНП подбав про те, щоб Верховна Рада прийняла так звані декомунізаційні закони, які насправді виявилися директивами історикам, як «правильно» писати українську історію.
Тут важливо сказати, що під прикриттям ідеї декомунізації було намішано вкрай багато суперечливих моментів. Наприклад, ну що спільного з декомунізацією має закон «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України в ХХ столітті»? Насправді ж це типова спроба законодавчим актом визначити перелік позитивних героїв в історії України. Намагання законодавчо закріпити статус героїчних за конкретними подіями, організаціями та персонами. Дивно тільки те, що в цьому переліку опинилися авторитарні політичні рухи та навіть організації, які сповідували тактику революційного терору. До цього закону можна було б поставитися як до формально-ритуальної дії, якби не положення про «Відповідальність про порушення законодавства про статус борців за незалежність України у ХХ ст.».
У прикінцевих пунктах Закону значиться: «1. Громадяни України, іноземці, а також особи без громадянства, які публічно виявляють зневажливе ставлення до осіб, зазначених у статті 1 цього Закону, перешкоджають реалізації прав борців за незалежність України у ХХ столітті, несуть відповідальність, відповідно до законодавства. 2. Публічне заперечення факту правомірності боротьби за незалежність України у ХХ столітті, приниженням гідності Українського народу і є протиправним».
Як історики з цілого світу мають розуміти такі положення закону, особливо з огляду на довгий перелік героїчних інституцій, партій та навіть цілих епох? І головне, хто визначатиме, яке дослідження є образою гідності українців, а яке ні? Так само важко зрозуміти, чи критичне наукове дослідження про інституції та події, перераховані в пункті 1, не потягнуть за собою кримінальної відповідальності? І взагалі, чи потрібно нам досліджувати ХХ століття, якщо герої вже призначені і крок вліво, крок вправо неможливо зробити?
У цьому руслі важливо з'ясувати, що взагалі дає нам цей закон? По-перше, він дуже обмежує поле досліджень. По-друге, він наперед закріплює позитивну, незалежну від фактів, що стали відомі під час дослідження, героїчну інтерпретацію. По-третє, хто має виступити третейським суддею між дослідником і державою? По-четверте, закон не вказує конкретного покарання за злочин. І тут при потребі відкривається необмежене поле для переслідувань інакодумців. По-п’яте, яким буде ставлення української держави до тих іноземних істориків, які вже опублікували свої академічні дослідження і прийшли до висновку, що, наприклад, ОУН колаборувала з нацистами, сповідувала терористичні методи боротьби і є співвідповідальною за проведення етнічних чисток проти поляків на Волині і Поліссі?
Ці всі питання особливо важливі тепер, коли відновився діалог між польськими та українськими істориками. Хоча не менш важливим є прийняття цього закону для українських істориків, думки яких щодо зазначених подій та інституцій часто є діаметрально протилежними до викладених у Законі. Також особливо пікантно, а точніше безнадійно, виглядає перспектива українсько-польського діалогу щодо трагічних подій 1943 року на Волині. Сейм Республіки Польща 2013 року прийняв постанову, в якій кваліфікував ці події як «етнічні чистки з елементами геноциду» і назвав ОУН та УПА злочинними і відповідальними за масові вбивства поляків. Відповідно, польські історики будуть дотримуватися саме такої інтерпретації. Тобто польські історики, на підставі чиїх наукових праць сейм ухвалив таке рішення, зустрінуться з українськими колегами, яким закон «велить» не відступати від героїчної оцінки. Виникає питання, про що вони дискутуватимуть?
Якщо ж українська сторона сподівається, що поляки, з огляду на важливість моменту, а саме через необхідність спільними силами протидіяти російській інформаційній та мілітарній агресії, зм’якнуть і закриють очі на події Другої світової війни, то вона глибоко помиляється. Поляки напевно не дадуть своєї згоди на те, щоб формації, які вони вважають злочинними, увійшли в українські підручники зі знаком плюс і служили прикладом для наслідування молодим поколінням. Бо ж ніхто не буде заперечувати, що так звані історичні закони приймають не просто з абстрактною метою, але і з дидактичною. Наші політики й багато істориків досі ставляться до історії як до засобу виховання справжніх патріотів та оборонців вітчизни. Саме для підручників формується пантеон героїв, гідних для наслідування. Відомо, що героїзм дуже часто релятивізує злочин. Тому пояснення минулого виключно через героїку і подвиг, без урахування морально-етичного виміру історичних подій, є вкрай небезпечним заняттям.
Це майже те саме, що відбулося в Росії за часів правління Путіна. Куди й поділися ліберальні трактування більшовизму, сталінізму та авторитаризму. І от уже Сталін став «успішним менеджером», так звана Велика вітчизняна війна – релігією, а весь навколишній світ – фашистами і нацистами. Прикметно, що Росія закручувала історичні «гайки» подібно до того, як це зараз намагаються робити в Україні, пояснюючи це війною та небезпекою втратити незалежність. Росіяни так само, ображені свого часу тим, що «такую страну потєрялі», виступили стрункими колонами проти «іскрівлєній» в історичних інтерпретаціях і законодавчо затвердили сакральність сталінського варіанту перемоги та подвигу у війні вже не радянського, а російського народу. Там також була створена спеціальна комісія, що мала займатися виявленням «неканонічного» трактування Другої світової війни, а коли пошесть набрала масового характеру, то потреба в існуванні окремих комісій відпала. Оскільки «всі як один» стали на захист своєї історичної «правди». В авторитарному суспільстві часто люди самі контролюють один одного так, що додаткового нагляду не потрібно.
Але повернімося до української декомунізації. Другий «історичний» закон, який приймався під шапкою декомунізації, стосувався вільного доступу до архівів радянських спецслужб. Важливість цього закону важко переоцінити. Та й до декомунізації він має прямий стосунок. Реально дослідникам відкривається стільки невідомого матеріалу, який після введення його в публічний простір зможе зламати масу радянських кліше та стереотипів. Але треба розуміти, що такий шлях розтягнеться на десятиліття. А ефекту хочеться вже і зараз. Тому й тут не обійшлося без перегинів. Таким невдалим моментом цього закону є намагання зібрати під омофором УІНП всі архіви. Зауважу лише, що під такий гігантський архів нема ні коштів для перевезення документів, ні будівель, ні потенціалу для їхнього впорядкування. Найраціональніше було б спрямувати кошти у регіональні архіви для оцифровування фондів з подальшим їхнім удоступненням через інтернет.
Історія зі створенням єдиного архіву радянських спецслужб таїть у собі ще одну негативну тенденцію – претензію УІНП на монополію у проведенні політики пам’яті. Ця тенденція проявилася ще в момент голосування за закони Верховною Радою. Фактично, не було експертного обговорення, а тих депутатів, хто посмів критично висловитися про слабкі місця в проектах законів, публічно оголосили противниками декомунізації.
Кампанійщина найгіршого радянського зразка супроводжувала прийняття цих законопроектів українським парламентом, вона ж передалася тим, хто ці закони тепер реалізує. Майже всіх, хто сміє критикувати недолугі «історичні» закони і вказує на вади в політиці «декомунізації» від УІНП оголошуються противниками декомунізації. А кому хочеться бути прип’ятим до ганебного стовпа зрадників українського народу? Краще не висуватися, бо ж у вільній, правда, ще не до кінця декомунізованій країні живемо.
Далі буде.