Росія намагається зламати життя мільйонів українців, знищує наші міста. Багато людей втікали зі своїх домівок, хтось, на жаль, навіть вдруге. Діана з маленьким сином була змушена евакуюватися з рідної оселі ще в 2014 році. Адже саме тоді російські окупанти вперше вторглися у Краматорськ.
Краматорськ тоді декілька місяців пробув під окупацією. На щастя, українські воїни швидко звільнили місто. Діана повернулася додому. Вдруге вона була змушена виїхати після 24 лютого. Цього разу – вже з двома синами: 12-річним Ростиславом та 2-річним Ярославом.
У межах проекту «Свої» на 24 каналі Діана розповіла про розквіт Краматорська, дві евакуації, перші прильоти біля дому, шлях з дітьми внікуди та 8 місяців життя у Львові. ZAXID.NET робить передрук інтерв’ю.
Діти 8 місяців не бачили тата, який є прикордонником
Вперше Краматорськ відчув війну ще у 2014 році. Тоді місто декілька місяців прожило під окупацією. Українські воїни звільнили його під час битви за Краматорськ. Які спогади у вас залишилися про ці часи?
Спершу ми взагалі не знали, що робити. На той час моєму старшому синові було 4 роки.
Є жертви серед мирного населення. Мій однокласник загинув. Було багато пошкоджень, прилітало по багатьох заводах. Пошкодили дуже багато шкіл, садочків, будинків, у яких жили мирні місцеві.
Зараз набагато жорсткіше, ніж у 2014 році. Тоді ми відбулися «легким переляком». Пережили таке й думали, що все це закінчиться, що той придурок зрозуміє: нема чого лізти до нас. Маєш свою територію й живи там. Але він знову повертається.
Краматорськ – майже порожній. Люди бояться виходити з дому. Бо ніколи не знаєш, куди прилетить. Вцілієш чи ні.
Я спілкувалася з літньою жінкою. Вона каже: «Боже, я дві війни пережила. Була малою. І навіщо мені це знову переживати на старості літ». У неї син зараз у Миколаєві лікарем працює. Зв’язку немає. Неясно, що думати: живий чи неживий.
Це дуже страшно. Особливо дітям. Чому ми повинні десь тікати? Зараз ми живемо у прихистку. Нас тут 20 людей. У дітей немає свого простору.
Мій чоловік – прикордонник. Діти вже 8 місяців не бачили тата. Всі чекаємо перемоги і хочемо повернутися додому. Ми вже втомилися. Ми 7 місяців не бачилися з рідними. А коли зустрілися, цей зв'язок родинний… неможливо передати словами.
Ви відразу для себе вирішили, що залишатиметесь в Україні?
Я не хотіла виїжджати за кордон, хоча там кращі умови. Там все чуже, як не крути. Але я навіть не уявляю, як це – жити й чути чужу мову. Мені було б дуже важко. Тут – своє, близьке. Це – Україна. Тут свої люди.
«Казала синові, що сподіватися треба тільки на військових»
Як ви розповіли своїм дітям, що почалася війна?
Малий ще не розуміє. А старшому ми й до 24 лютого казали: якщо почнеться атака на наше місто, треба буде виїжджати. Пояснювали, що є така держава, яка хоче нас «звільнити», що у Путіна є ціль заволодіти нашою країною. Казали, що треба буде сподіватися лише на те, що ЗСУ врятують нас. 12 років – такий вік, що вже не дитина, але ще й не дорослий.
Сини мають зв’язок з татом?
Так, ми спілкуємося по відеозв’язку.
А де зараз ваш чоловік?
На Донеччині.
«Ми їхали у невідомість, але зараз у Львові дуже комфортно»
Дорогою з Краматорська який найяскравіший момент вам запам’ятався?
Коли ми були на вокзалі, лунала сирена. У людей почала паніка. Боялися, щоб по нас не вдарило. Найяскравіша емоція – страх невідомості.
Спершу я взагалі не розуміла, куди ми їдемо. Взяла найнеобхідніше. Речей взяли мало, бо дитина на руках. У нас на трьох була одна валізка й сумка з документами. А попереду – невідомість. Що робити, куди їхати, що нас чекає? Думали, що їдемо на 2 тижні, а затягнулося на місяці.
Як зустріло вас місто Лева? Вам тут комфортно?
Мені дуже соромно за людей, які щось ще вимагають від тих, хто нам допомагає. Я дуже вдячна співвласнику фітнес-центру, де ми мешкаємо. Нам допомагають з усіх сил. Наша адміністраторка навіть наглядала за малим, доки я лікувала зуб.
Мені у Львові – дуже комфортно. Читаю іноді про «повиїжджали за кордон, а квартири здають за шалені гроші». Я з цим не стикалася. Люди зробили все, щоб ми могли почуватися тут комфортно. Волонтери приносили речі, продукти.
Коли вдарили у Львові неподалік від фітнес-центру (який має укриття), люди спускалися, бачили нас, запитували «як ви тут живете». То вони нам і борщ приносили, й голубці готували. Допомога дуже сильна, й моральна підтримка також.
Як ви зараз почуваєтеся?
Ми проживаємо кожен день війни, як зомбі. Я просто виживаю, іншими словами не можу сказати. Бо нема радощів життя. Я дуже люблю Львів. Але за іншим умов я б насолоджувалася містом.
Як на мене, тут люди – добріші. Нас іноді лякали на Сході: якщо російською щось запитаєш, на Заході тобі ніхто не відповість. Ще й начебто зроблять щось. Я приїжджала сюди ще до повномасштабної війни, але жодних неприємних моментів не було.
«У Заходу та Сходу – єдине горе: війна»
Цього разу я відразу перейшла на українську. Мені було неважко. Люди постійно співчувають. Жодного разу не чула про «понаєхалі», як дехто в інтернеті розповідає. Я такого не бачила. Не знаю.
У всіх – єдине горе. Тут немає такого, що у когось йде війна, а хтось продовжує жити, як ні в чому не бувало. У Львові щодня видно, що війна триває. Багато місцевих чоловіків, якщо не на фронті, то допомагають тим, хто цього потребує.
Яку пораду ви дали б людям, які бояться евакуйовуватися з «гарячих» населених пунктів? Бо думають, що їм не допоможуть.
Насамперед, щоб не боялися. У кожному місті є добрі люди, які останнє віддадуть, аби допомогти. Я виїхала з двома дітьми унікуди. Я знаю, що досі у Львові на вокзалі потяги зустрічають волонтери. Також є намети, куди можна прийти за їжею та гарячими напоями. Охоче допомагають з житлом.
Кожен сам обирає свій шлях. Але якщо є шанс виїхати туди, де безпечніше, треба ним скористатися й не слухати тих, хто розганяє паніку про «вас кинуть». Я не чула, щоб хтось виїхав й залишився на вокзалі. Напризволяще не залишають.
Нас навіть наш мер закликав евакуйовуватися й не чекати. Бо може щось впасти, й тебе вже не буде у живих. Або, не дай Боже, щось з дітьми станеться. Як далі жити?
«Після перемоги повернуся у Краматорськ і землю цілуватиму»
Що ви перше зробите після перемоги?
Ми зберемо всі валізи й вирушимо до Краматорська. Я землю свою цілуватиму у місті. Обійму рідних та друзів. Ми вдячні усім нашим захисникам. Ми дуже чекаємо перемоги.
Україна – єдина. Усі ми під захистом воїнів ЗСУ. Вони повернуть спокій у всі міста й села країни. Тоді люди, які були змушені залишити свої домівки, обов’язково повернуться додому.