Червоний газ

В історії з нинішньою російсько-українською війною час від часу виникають різні паралелі. Чи їх створюють штучно, з тих чи інших причин та сторін поребрика. Скажімо, не так давно обговорювали – і в нас, і в росіян – те, що «СВО» сягнула своєю тривалістю німецько-радянської війни (тієї, яку в СРСР / РФ називають «Великою Вітчизняною»). Практичного сенсу в таких паралелях зазвичай небагато, але як для поговорити – дуже цікаво.

От й атака на Омський нафтопереробний завод викликала із сивої давнини дух російського адмірала Алєксандра Колчака. Бо саме при ньому 107 років тому, у листопаді 1919-го, у місті Омськ відбувалися певні воєнні дії. (Тоді військовослужбовці так званої Білої армії підірвали частину військових складів і відступили, здавши місто армії Червоній.) Відтоді війна, навіть страшна і кривава Друга світова, не зачіпала це азійське місто.

Але паралель ця трохи притягнута за вуха – бо все-таки війна Білої та Червоної армій була для Росії громадянською. Ні більшовицькі орди, ні підрозділи Колчака (та інших колишніх царських генералів) на територію, відому нині як Омська область, не прийшли через кордон. А от хто прийшов, точніше, приїхав – так це Чехословацький корпус, який у травні 1918-го захопив Омськ.

Як чехословаки опинилися аж за Уралом – спитаєте ви. А дуже просто. Колишні полонені під час Першої світової війни чехи і словаки в Росії створили свій корпус для боротьби з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Підпорядковувався корпус Франції. Потім, коли Росія вийшла з війни, чехословаки зібралися виїхати – звісна річ, на схід, бо на заході в імперії уже буяла громадянська війна. А більшовики спробували їх роззброїти. Ну, і отримали по повній програмі – корпус, мандруючи до Владивостока на потязі, захоплювали всі міста поспіль. Омськ теж потрапив до цього цікавого списку.

Як бачимо, уже тоді імперці, якого б кольору вони не були, отримували по зубах від представників менших і начебто слабших народів. Хороша традиція, варта того, щоб згадати і вшанувати. Думаю, і українська атака на Омськ потім, після війни, теж буде згадуватися як яскравий приклад приниження кремлівської імперії. Та до цього ще треба буде дожити. І все-таки – символізм символізмом, але є в цій атаці на Омський НПЗ значно важливіший момент.

Ні, я не про самі пошкодження нафтопереробного заводу. Це очевидний факт, не писати ж про нього статтю. Подивімося краще на карту Росії. Для початку порахуємо за допомогою відповідних сервісів відстань до Омська від… ну, наприклад, Києва. Можете не бігти в Google Maps, я уже все за вас зробив. Там десь 2870-2880 кілометрів. Нічогенька відстань, чи не так?

А тепер піднімімося по російській мапі вище. У район півострова Ямал. І знайдемо там таке невеличке містечко Надим. Надим собі і Надим, районний центр відповідного району Ямало-Ненецького національного округу. (Хоча ненців там залишається якісь 7-8%, але ми зараз не про це.) Начебто нічого цікавого. Начебто…

Та справа в тому, що неподалік від Надима є одна дуже цікава місцина. Відома вона під назвою «Ямальський хрест». Що ж це за хрест такий? Річ у тім, що півострів Ямал і навколишні території – це один з основних нафтогазоносних регіонів Росії. Так-от, біля Надима перетинаються аж 17 різних газогонів. Тому, до речі, і хрест. За деякими даними, ці газогони переправляють на Урал та в європейську частину Росії близько 85% від загального обсягу річного видобутку газу. Уявляєте собі, що це значить для тамтешньої економіки?

А тут – одна точка на мапі, де всі ці газогони сходять. Ду-у-уже тонке місце, яке аж ніяк не я і не зараз назвав «голкою Кощея» (згадайте відповідну казку), тобто Путіна. Так-от, до чого я все це розповідаю. Від Києва до Надима – 2980-3000 кілометрів. Тобто всього лиш на 150 кілометрів далі, ніж Омськ. При цьому якщо до Омського НПЗ треба летіти над густозаселеними регіонами, де можна і на системи ППО чи інші військові підрозділи ЗС РФ наразитися, то в напрямку «Ямальського хреста» після Волги (а це понад 50% шляху) фактично порожнеча, жодного великого міста і навряд чи зараз Кремль тримає там якісь серйозні війська, протиповітряні зокрема. Тобто потреби у маневруваннях, найімовірніше, буде менше, ніж під час Омської операції.

І це, між іншим, теж не я вигадав. Про «Ямальський хрест», як потенційне місце для удару Сил оборони України, говорять досить поважні незалежні російські експерти. Звісно, газотранспортна система Росії побудована не настільки тупо, щоб одна точка на мапі мала аж таке значення – та навіть тимчасова і часткова зупинка перекачки газу із Західного Сибіру на захід РФ стане серйозною проблемою для Путіна і Ко. Особливо якщо це станеться не зараз, у липні, а після початку опалювального сезону…

Отже, атака на Омський НПЗ продемонструвала, що Україна може дістати і туди. З усіма відповідними наслідками. І тут мені хочеться згадати одного нашого з вами співвітчизника, книжками якого моє покоління на початку 90-х просто-таки зачитувалося. Звати його Едмон Топельберг, та на обкладинках його книжок стоїть «Едуард Тополь». Колись цей уродженець Баку жив у Полтаві, пізніше виїхав до Сполучених Штатів Америки, де і здобув славу своїми політичними детективами про реалії життя в СРСР. А його роман «Завтра в Росії», який вийшов 1987 року, через кілька років налякав усіх, хто його читав – настільки точно, навіть у деталях, Тополь передбачив спробу державного перевороту в Радянському Союзі в серпні 1991-го.

Так-от, є в Едуарда Тополя роман «Червоний газ». Ідеться в ньому якраз про Ямал. А газ у назві книжки аж ніяк не випадковий – бо один із головних персонажів, представник маленького ненецького народу, мстячись за вбиту російськими окупантами сестру, підірвав компресорну станцію на газогоні «Сибір – Західна Європа», зірвавши запуск роботи цього газогону.

Між іншим, попри розвинутий у Росії ринок аудіокнижок, саме цей роман Тополя чомусь досі не озвучений. Мабуть, збіг. А можливо, через його відверто антиросійську спрямованість – почитайте, самі переконаєтеся. Я ж, згадавши «Червоний газ», подумав – а чому б і цьому роману колишнього полтавця Топельберга не втілитися у життя. Красиво ж, напевно, горітиме. Із космосу буде видно…